Олександр Ступницький народився 2 серпня 1992 року у місті Костопіль Рівненської області. У 1999–2009 роках навчався у Костопільський загальноосвітній школі № 3. З дитинства був активним, цілеспрямованим, наполегливим. Паралельно закінчив Костопільську дитячу школу мистецтв по класу труби, мав музичні здібності.
У 2009 році вступив до Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка. 27 червня 2013 року отримав диплом бакалавра за спеціальністю фізичне виховання, спорт і здоров’я людини, біологія.
З 1 вересня 2013 року продовжив навчання на заочній формі у Рівненському державному гуманітарному університеті, де здобув диплом спеціаліста.
У цей період Олександр уже працював учителем фізичної культури та спорту у Костопільській ЗОШ № 5. Свою професію він щиро любив. Діти поважали його й тягнулися до нього. У школі він вів гуртки з баскетболу та волейболу, разом зі своїми учнями брав активну участь у спортивних змаганнях, виховував не лише фізично сильних, а й чесних, згуртованих дітей.
З 13 травня 2015 року по 13 травня 2016 року проходив строкову військову службу у Збройних Силах України у місті Київ.
З першого дня повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, Олександр Ступницький без вагань став на захист України. Був зарахований до 130 окремого розвідувального батальйону військової частини А1994.
Під час війни виконував бойові завдання на Запорізькому, Донецькому, Харківському та Сумському напрямках, проявляючи мужність, витримку й відданість військовій присязі.
Олександр мав наречену. Одружитися вони не встигли — війна обірвала їхні мрії, плани.
8 липня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Мирне Донецької області він отримав осколкові поранення, контузію та опіки. Був евакуйований до Запорізької обласної клінічної лікарні, де його прооперували. Наступного дня перевезений до Київської обласної клінічної лікарні
№ 1. 19 липня 2025 року Олександр Ступницький помер від отриманих поранень під час лікування у реанімаційному відділенні.
22 липня 2025 року костопільчани провели в останню путь свого Захисника — воїна, який віддав найдорожче, своє життя, за Україну. Похований на «Новому» кладовищі у місті Костополі.
За мужність і самовіддану службу Олександр Ступницький був нагороджений:
нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий Хрест»;
почесною відзнакою Командувача військ оперативного командування «Захід» «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня;
медаллю «За оборону рідної держави».
Публікації про Ступницького О.
Костопільський ліцей 5
Герої не вмирають.ВІДЕО “Світла пам’ять Герою” : https://www.facebook.com/share/v/1Bpfrut4nP/
Спогади:
Алли та Олександра, батьків
Сашко був нашим первістком, нашою радістю і дивом. З його народженням у дім прийшло щастя, яке здавалося буде вічним. Ми жили у квартирі, але світ для нього був значно ширшим. Поруч були парк і ліс, річка й стадіон — простори, де він ріс, бігав, мріяв. Там формувався його характер – вільний, відкритий, живий.
Сашко був добрим. Не вмів кривдити менших, завжди ділився всім, що мав. Він любив саме життя.
З дитинства разом із татом він ходив до спортивної школи, відвідував різні спортивні заходи, займалися на стадіоні.
Йому подобалося кататися на велосипеді, любив рибалити, гарно малював, мав музичні здібності. З роками з’явилися й інші захоплення — баня, плавання. Його життя завжди було наповненим рухом, інтересами, людьми.
Сашко здобув багато грамот, подяк, дипломів і медалей за призові місця у спортивних змаганнях з баскетболу, волейболу, легкої атлетики, а також у конкурсах за класом труби. Граючи у духовному оркестрі, він часто приймав участь у заходах міста до державних свят. Він умів бути частиною великого — команди, оркестру, громади.
Ставши вчителем, він віддав цій справі себе повністю. Його любили діти, поважали колеги. Він жив цією роботою, мріяв, планував, навчався. Але війна обірвала його шлях.
Ввечері 23 лютого 2022 року, повернувшись додому зі школи, спокійно сказав, що зранку має з’явитися до військкомату. Ми ще не знали, що це останній день старого життя. Вранці почалася велика, страшна війна. О дев’ятій годині він пішов до військкомату. А згодом зателефонував і сказав: «Збирай, мамо, рюкзак…» Світ у ту мить зламався. Були страх, сльози, безсилля. Як так? Чому саме він?..
А потім Запорізький напрямок, Донецький, Харківський, Сумський… Дні і ночі тягнулися вічністю. Майже три з половиною роки він прожив у важких, виснажливих умовах. Була втома. Було постійне напруження й небезпека. Але він терпів. Не нарікав.
Звичайно, що йому хотілося вже повернутися до мирного життя, до школи, до своїх учнів, стати для них прикладом.
Не про все страшне він розповідав нам. На запитання відповідав:
«Потім, коли приїду, поговоримо. Розкажу». Багато так і залишилося нерозказаним.
Він поважав своїх побратимів, важко переживав їхні втрати. Ми відчували його біль навіть у коротких розмовах по телефону та коли був у відпустці.
Світлом у цій темряві для нього була Аня — його кохана, його наречена. Вони мріяли про життя після війни. Про просте людське щастя.
8 липня, вранці, відповідь на повідомлення не приходила. Ми думали може зайнятий чи відпочиває. Бо зазвичай вони їхали на “роботу”, як він казав, вночі. Ми говорили ввечері, але він не признався, що вночі виїжджає на бойове завдання. Через деякий час ми подзвонили йому. Почувши, що відповів не він, ми зрозуміли, що щось сталося. Хлопці сказали, що він поранений. Повезли його до лікарні мабуть в Запоріжжя. Було страшно, була паніка. Більшу половину дня ми нічого не знали: де він і що з ним. У Запоріжжі зробили операцію і перевезли до Києва. Ми надіялися, що страшне вже позаду. Що будемо лікуватися. Але ні. Через пару днів стан почав погіршуватися… Ми хапалися за все, але часу нам не вистачило. І сталося непоправне. Війна забрала нашого сина, залишивши нам біль, порожнечу й пам’ять. Це дуже велике горе для нас. Ми втратили сенс життя.
Він був найкращим. Він — Герой.
Він віддав нам, українцям, найдорожче — своє життя.
Марії, сестри
Сашко… мій брат. Досі не віриться у те, що відбулося невідворотне. Це рідна мені людина, яка була зі мною від мого народження. У п’ять років він уже став старшим братом. І це була неабияка відповідальність. Та він умів бути уважним, турботливим, навчати й показувати, захищати. Дякуючи батькам, у нас залишилося багато фотографій, де застигли наші миті радості, сміху, щасливих і безтурботних днів.
Хочеться повернутися у ті спогади і жити там. Там, де він є.
Саша усюди встигав, усім усміхався, легко знаходив спільну мову. Мав багато друзів. Він умів слухати, підтримати, допомогти, дати руку там, де це було потрібно. Він торкнувся багатьох сердець і залишив по собі пам’ять як про добру, чесну, щиру людину. Я бачила, як війна забирає його молодість, сили, спокій. Але Сашко тримався. Він сподівався, що зможе повернутися, що життя знову розквітне, що настане мирний час для усіх нас. Він ніс свій шлях гідно. Просто робив те, що вважав правильним. Я бачила, як він дорослішав, як ставав чоловіком, учителем, воїном. Але для мене він завжди залишався братом із теплим поглядом, із великим серцем. Тим, хто хотів жити, любити, будувати майбутнє. Коли його не стало, світ ніби стих. Залишилася тиша, в якій болить кожен спогад. Але разом із болем живе й безмежна гордість. Бо мій брат – Герой. Бо мій брат – це любов, яку неможливо втратити. Бо він – мій старший брат, а я – його молодша сестра.
Анни, нареченої
Наше кохання було наче фільм. У цьому фільмі я була головною героїнею, а він — тим, кого дарує доля. Це була історія про справжнє кохання: про повагу, ніжність, турботу й глибоке взаєморозуміння. З ним усе було правильно, легко, по-справжньому. Олександр був дуже турботливим, веселим, мудрим і світлим. У ньому дивовижно поєднувалися сила, мужність й надзвичайна ніжність. Це був чоловік, поруч із яким хотілося жити, рости, мріяти, ставати кращою. Нам було достатньо просто бути разом. На жаль, через війну це траплялося не так часто, як хотілося. Коли він приїжджав у відпустку, ми цінували кожну мить: просто сиділи поруч, їхали кудись без планів, гуляли, пили каву, мовчали, сміялися, ходили разом до церкви. Час поруч із ним пролітав так швидко, ніби хтось перемотував стрічку вперед, і знову наставала дорога. Війна забирала його назад. Але навіть коли він був далеко, я не відчувала себе самотньою. Ми спілкувалися, коли була можливість. Він писав мені про своє кохання так, що серце завмирало. І з кожним днем я закохувалася в нього ще більше.
На мій день народження він зробив мені пропозицію. Лунала скрипка, були квіти, слова кохання й обручка. Після довгих місяців війни йому так хотілося романтики, гармонії, світла. І тоді ми вірили, що попереду на нас чекає щасливе життя. А потім знову були місяці тривоги й чекання. Сумщина. Донеччина.
Літо 2025 року мало стати найщасливішим. Ми мріяли одружитися. Ми будували плани, трималися за них, як за оберіг. Але один удар, один вибух змінив усе. 8 липня під час бойового завдання Саша отримав поранення. Я зразу ж поїхала до нього в лікарню і ми були готові пройти все: усі труднощі, усі випробування після поранення. Були готові пережити все… окрім такої розлуки. Розлуки на все життя.
Саша вірив у Бога і коли заспокоював мене, казав: «Якщо Бог нас звів, то не дасть, щоб ми розлучилися. Ми будемо разом до кінця». Але ні, клята війна забрала наше “разом”.
Та наше кохання не закінчилося.
Воно стало тихішим, глибшим і вічним.
Список публікацій
Ступницький Олександр Олександрович // Костопільська міська рада
Під час виконання бойового завдання на Донеччині загинув воїн з Рівненщини Олександр Ступницький // Рівненські новин
22 липня 2025 року у Рівненському районі попрощалися із двома загиблими Захисниками України – Олександром Ступницьким з Костопільської громади та Олександром Коротуном з Бугринської громади // Рівненська районна державна адміністрація
Олександр Ступницький і Тарас Судол – випускники РДГУ, які віддали життя за Україну//Ogo.ua