Дмитро Ткачук народився 24 травня 1992 року в місті Костопіль. Ще з ранніх літ він гартував характер та плекав риси справжнього воїна.
Фах військового здобув у Харкові – в Національній академії Національної гвардії України, де після випуску залишився працювати. Дмитро став на захист територіальної цілісності Батьківщини від самого початку російської агресії, з 2014 року був учасником АТО.
Після повномасштабного вторгнення ворога Герой продовжив боротьбу. У червні він доєднався до лав батальйону «Донбас», щоб дати відсіч окупантам.
30 вересня 2022 року, під час штурму міста Лиман на Донеччині, життя капітана Дмитра Юрійовича Ткачука обірвалося. Мужній захисник загинув у бою за рідну землю. У Героя залишилися мати, дружина та маленький синочок.
Подвиг захисника вшанували високими відзнаками: посмертно йому присвоїли орден «За мужність» III ступеня та Хрест Героя «Навіки в строю».
Публікації про Ткачука Д
Жорстока війна забрала життя ще одного костопільчанина! 30 вересня 2022 року, під час штурму м. Лиман Донецької області, боронячи від московської орди рідну Україну, кожного з нас з вами, загинув мужній захисник рідної землі, капітан Ткачук Дмитро Юрійович.
Зі спогадів матері, Віри Миколаївни:
Змалечку Дмитро ріс старанним і відповідальним хлопцем. Мав справжній хист до навчання, який успішно реалізував спершу в гуманітарному ліцеї міста Березне, а згодом в автодорожньому технікумі у Рівному. Там він навчався на автомеханіка і завдяки відмінним успіхам отримував підвищену стипендію.
Певний період ми мешкали в Донбасі, у місті Горлівка. Дмитро був начотири роки старшим за свою сестричку Юлію і, хоч сам був ще малим, завждидопомагав мені її доглядати. Пригадую випадок, коли я змушена була залишити дітей самих на пів години, бо треба було бігти по молоко у приватний сектор.
Коли повернулася додому – то очам своїм не повірила: чотирирічний Дмитро зумів вкласти сестричку спати на диван, турботливо вкрив її одягом та тихенько сидів поруч, оберігаючи її спокій. Коли синові виповнилося сім років, ми розлучилися з його батьком. Пам’ятаю, як він підійшов до мене і сказав: «Мамо, я ніколи не вчиню так, як зробив батько. Ніколи». Він дуже болісно переживав наше розлучення і завжди намагався допомогти мені в будь-якій справі.
Після закінчення технікуму Дмитро займався ремонтом автомобілів, це вдавалося йому дуже добре. А згодом його призвали на строкову службу. Потрапив він до спецпідрозділу «Барс» у Києві. Служба припала йому до душі, тож за місяць до демобілізації він повідомив нам, що хоче підписати контракт.
Буремного 2014 року їхній підрозділ перекинули на Донбас. – «Їду провідати бабу Олю в Горлівку», – жартував він телефоном, щоб заспокоїти нас із Юлею. – «Ви не хвилюйтесь, ми не воюватимемо, а просто стоятимемо на блокпостах». Потім він довго не виходив на зв’язок. А коли нарешті зателефонував, то сказав, що вже в Києві, а незабаром поїде у Харків вступати до Академії внутрішніх військ. Ми заспокоїлися, але ненадовго.
Буквально наступного дня я випадково зустріла давню подругу. – «Як там Діма після поранення? Як його стан?» – запитала вона. – «Якого поранення?!» – оніміла я. Тоді я зрозуміла: син вирішив не зізнаватися, щоб не тривожити нас, поки лікувався у шпиталі. Вже згодом він розповів, що під час боїв із сепаратистами та ростовськими «козачками» на Донеччині життя йому врятував бронежилет.
До Академії він вступив. Коли приїхав до Костополя на перші зимові канікули, найпершим його бажанням було піти до церкви на сповідь. Так і зробив. Саме тоді, у рідній домівці, він уперше відкрився нам: розповів про жорстокі бої, про те, як вороги підпалили автобус із його побратимами, і як йому дивом вдалося вижити. Розповідав, як доводилося діставати тіла загиблих воїнів зі збитого вертольота, і ще багато страшної правди…
В Академії Дмитро був командиром групи курсантів, старостою. Коли я приїжджала до нього в Харків і спілкувалася з командирами та наставниками, то чула про сина винятково позитивні відгуки.
На наступні новорічні свята він приїхав додому з другом-одногрупником. Погостювавши в нас, хлопець зізнався мені, що побачив зовсім іншого Дмитра. На службі й у навчанні він був суворим, вимогливим, надзвичайно дисциплінованим. А вдома, у буденному житті, ставав зовсім іншою людиною – м’якою і теплою.
Під час навчання у Харкові Дмитро зустрів майбутню дружину – Лесю, яка навчалася в медичному університеті. Вона була родом з-під міста Богодухів. Стосунки були серйозними. Ми з донькою їздили до них у гості, познайомилися з Лесею та її батьками. 29 липня 2017 року Діма і Леся стали на весільний рушник у Харкові, а 6 серпня відсвяткували весілля в Костополі. Молодята винаймали квартиру, а 26 липня 2018 року в них народився первісток – син Кирило. Академію син закінчив із відзнакою. Йому пропонували залишитися працювати у навчальному закладі, але Дмитро не хотів відсиджуватися в тилу.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, бойовий офіцер разом зі своїм підрозділом учорашніх випускників знову став на захист країни. – «Мій двоюрідний брат Микола воює, а я буду в місті сидіти? Ні!» – наголошував віну розмовах із нами. Він подав рапорт і підписав контракт із атальйоном «Донбас». Там йому відразу запропонували роботу в штабі, адже син мав бойовий досвід і чудово володів англійською. Та це був би не Дмитро… Він не ховався за чужими спинами, а разом із хлопцями йшов на штурм ворожих позицій. Саме там, на Слов’янському напрямку, вони потрапили у засідку. Хлопці змушені були йти проти ворожих танків, маючи в руках лише автомати…
Поховали Дмитра на Харківщині, неподалік міста Богодухів, на батьківщині його дружини. Це було спільне рішення, щоб дружина із сином, які мешкають у Харкові, та її батьки могли часто відвідувати його могилу.
За особисту мужність і звитягу капітана Дмитра Ткачука нагородили орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) та Хрестом Героя «Навіки встрою» (посмертно).
Спогади записав Олександр Намозов, краєзнавець, історик, письменник
Список публікацій
Ткачук Дмитро Юрійович // Костопільська міська рада
На Донеччині в бою з окупантами загинув костопільчанин Дмитро Ткачук // Рівне1
Під час штурму Лиману загинув 30-річний воїн з Костополя Дмитро Ткачук // РівнеМедіа