Жук Василь Володимирович (29.09.1991 – 24.01.2015) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Василь Жук народився 29 вересня 1991 року в м. Здолбунові Рівненської області.. Закінчив Здолбунівську ЗОШ № 1, навчався в Рівненському ВПУ. По закінченні навчання служив строкову службу в ЗСУ. По демобілізації два роки працював на будівельних роботах.

Мобілізований у серпні 2014-го в 93-тю окрему механізовану бригаду. Восени на кілька днів приїздив додому. 24 січня 2015 р. загинув у бою поблизу блокпосту на Бахмутській трасі внаслідок мінометного обстрілу терористами — від бронежилета зосталися лише знівечені пластини. В «Книзі Пам’яті» місцем смерті вказано Донецьк.

Вдома лишились батьки, старші брат і сестра. Тіло з передової привезли волонтери, похований герой у рідному місті. 27-28 січня 2015 р. у Здолбунові оголошено днями жалоби.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” В. Жук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам’яті», в щоденному ранковому церемоніалі 24 січня^[3]^[4].

Публікації про Жука В.

Здолбунів сумує за загиблим воїном

Земляки низько схиляють голову перед світлою пам’яттю про героя Жука Василя Володимировича. Його ім’я назавжди буде вписано золотими буквами в історію рідного міста.

Не плач за мною, мамо, не ридай,
Я не хотів війни, я боронив свій край…
Не плач за мною, мамо, я – герой
Стояв я гордо, коли снайпер той
Стріляв у голову й таранив груди –
Тоді не думав я – «а що ж з тобою буде?»…
Не плач за мною, рідна, не лий сліз,
Пишайся мною, бо я патріотом виріс,
Ти, мамо, лиш за мене помолись,
І не вини себе – у цьому я, напевно, винен..
Я винен, що любив свою країну,
Я винен, що хотів здобути волю…
Але я не хотів стояти на колінах,
Пробач за стільки завданого болю…
Не плач за мною, мамо, я у Бога,
Бо кожен, хто загинув за Вкраїну йде до Нього
Я вже не повернуся, мамо, але знай –
Я стану ангелом і боронитиму свій край.

Здолбунівчани висловлюють щирі слова співчуття рідним і близьким Василя Жука, який віддав своє життя при виконанні службових обов’язків, мужньо захищаючи незалежність та суверенітет України.
Вічна пам’ять Герою – здолбунівчанину і вічна слава! Герої не вмирають!

П.С Привезуть тіло героя до нього додому на вулицю Віли Четверті. В день похорону буде організовано прощання в Будинку культури цементників. Ховатимуть Героя на кладовищі на Вілах.

П.П.С Все надходять і надходять коментарі в т.ч і на пошту ЗС щодо нашого земляка

Від Юрія: Схиляємо голову і дякуємо за мужність. Також щиро дякуємо батькам за сина-героя. Вічна пам’ять ГЕРОЮ.

Від вчительки: Вася Жук… Вічно непосидючий хлопчисько, без якого не обходився жоден захід у школі. Якщо його не було на уроках, вчителі питали: що сталося? Ніколи не думала, що доведеться йти за труною учня. Пам’ять про Василя назавжди залишиться в наших серцях, адже Герої не вмирають. Вічна пам’ять…

ЗАГИБЛОМУ ГЕРОЮ Василеві Жуку

Біля своєї школи він не пройде ніколи,

Не засміється дзвінко і не гукне дівчат.

Часу назад не прокрутиш і не відчуєш болю –

Не стане душа навшпиньки, якщо не звідає втрат.

Якби повернути раннє останнє його прощання,

Віддав би товаришу книгу, покликав на каву в дім,

Чи, може, у зірний вечір зізнався б комусь в коханні,

Чи слово знайшов ласкаве сказати братам своїм.

Та ми не праві, як завше, свідомо чинимо спротив

І обираємо в долі значимо гарячу мить…

Хтось мусить тепер здійснити усе, що відклав «на потім»,

І найцінніше – навчитись за себе й за нього жить.

2015

«Таких більше не буде…»

«Батьки Василя Жука повинні знати, що їх син – герой», – переконаний бойовий побратим нашого земляка Роман Свистун, стрілець батальйону «ОУН», який приїхав зі Львівщини до Здолбунова, аби відвідати рідних хлопця. Нещодавно Роман повернувся у відпустку із зони АТО. Після загибелі Василя, ще на передовій, у селі Піски на Донеччині, він пообіцяв собі розповісти землякам бійця про те, який мужній хлопець жив поруч з ними.

Наймолодший у підрозділі
Романові Свистуну нелегко розповідати про події, пов’язані із загибеллю Василя. Ті, хто пережив пекло війни на сході України, не можуть спокійно згадувати побратимів, які полягли, захищаючи нашу державу.
– З Василем ми познайомилися за тиждень до його загибелі, – розповідає Роман Свистун. – Саме тоді позиції їх 93-ї окремої механізованої бригади посилили бійцями батальйону «ОУН». Неподалік наших позицій розташовувався двоповерховий будинок, у якому ми жили. Верхній поверх був зруйнований, а вікна вибиті і закладені мішками з піском. Зате у холі на першому поверсі було достатньо місця. Там стояли саморобні великий стіл, лавки, були каремати, спальні місця. Одночасно приміщення слугувало своєрідним складом: там зберігались запаси їжі і води, що доставляли нам волонтери, була і зброя. Грілися біля пічки, а світло мали завдяки бензогенератору. Разом нас жило 16. Прибилася до нас ще й вівчарка з чотирма цуценятами, яких згодом розібрали хлопці, коли їхали у відпустку.

Василь був наймолодшим у своєму підрозділі. Але у свої 23 роки був дуже відповідальним і порядним, людяним, професійно виконував свої обов’язки. Взірцем для нього стали товариші – старшина Роман Юльчишин та сержант Віктор Клочан. Роман родом зі Львівщини, Віктор – з Черкащини. На долі кожного з них війна залишила глибокий шрам. Роман отримав поранення, коли загинув Василь, нині він на лікуванні у львівському шпиталі. Віктор же разом із сином служив у Дебальцевому. Два тижні тому надали відпустку – поїхав хоронити сина…
Василя Жука поважали й стрільці з батальйону «ОУН». Я значно старший від Василя, але військового досвіду не мав. Тому, коли прийшов на передову, звернувся до нього, і він розповів про зброю, позицію, про те, як боронитися та вижити.
У вільний час Василь любив слухати музику, телефонував додому, ділився новинами з друзями. А всього за кілька годин до загибелі розповів, що через півроку в нього народиться племінник. Ніколи не забуду, як світилися його очі і яким щасливим він був. Я теж щиро порадів цій звістці, побажав здоров’я майбутньому племіннику та обов’язкової відпустки, щоб Василь міг його побачити…

Рятуючи життя іншого, ризикнув своїм
Чоловік з болем згадує останній день життя молодого бійця:
– Це трапилося 24 січня. Того дня, як і раніше, Піски обстрілювали сепаратисти. Мінометами, «градами», зрідка – з танків. Кожен постріл несе небезпеку. Але найгірше – постріли з танків та самохідних артилерійських установок, які виїжджають, стріляють і втікають. «Накрити» їх одразу не виходить. Поруч з нашою, на лівому фланзі, була позиція, яку боронив батальйон «Дніпро-1». З цими солдатами ми добре знайомі, адже у вільний час спілкувалися, а наші командири ще й узгоджують воєнні дії. Також Піски обороняли добровольчі батальйони «Правий сектор», «Закарпатська Січ» та «Січ».
Ми перебували у «своєму» будинку. Хтось відпочивав після чергування, хтось чистив зброю, хтось куховарив, а хтось молився. Близько 16-ої години по рації від нашого спостерігача прозвучала команда особовому складу на період щільних обстрілів спустись у підвали. Та раптом з рації пролунав крик: «Увага, «двохсотий, увага, «трьохсотий!». Це було на сусідній з нами позиції, яку боронили бійці батальйону «Дніпро-1». Загиблому не було й 20 років…
Почувши повідомлення про пораненого, Роман та Василь, одягнувши бронежилети й каски, побігли його рятувати. Інтервали між пострілами скоротилися, і хлопці наважились ризикнути. На війні є правило: поки не вщухнуть постріли, сховище покидати не можна. Але існує й правило інше, те, що всотується з молоком матері, українськими піснями, батьківською любов’ю, любов’ю до України. І саме це правило виявилось для хлопців важливішим.
Наступною командою, що пролунала по рації, була: «Бойова тривога, напад на нашу позицію!». І ми, решта тих, хто залишився у приміщенні, вибігли та зайняли бойові місця. Ворожу атаку відбили, втрат більше не було. Потім, за графіком, я заступив на чергування і тільки ввечері потрапив до будинку. Відразу й не помітив гнітючої тиші, що там панувала. За кілька хвилин мій побратим «Бур» повідомив про те, що Василя більше немає, а Романа поранено…
Дух братерства – це те, що допомагає нашим воякам долати найнебезпечніші перешкоди. У батальйоні «ОУН», крім західняків, служить багато добровольців з Криму, Білорусі, Росії. Коли бачиш, що побратими готові йти на ризик заради тебе, ти і сам готовий зробити це для них. Боронити Україну ідуть найкращі хлопці, та повертаються не всі. Будуть інші, таких уже не буде…
Але пам’ять про Василя та усіх загиблих за незалежність нашої держави обов’язково житиме. Герої не вмирають, вони стають нашими янголами-охоронцями.

Записала Ірина САМЧУК.

«Він прикрив мене своїм тілом, завдяки цьому я зараз стою тут…»

У Здолбунівській ЗОШ № 1 відкрили меморіальну дошку загиблому на Сході України Василю Жуку

Урочисте відкриття меморіальної дошки на фасаді школи, де навчався загиблий герой АТО, відбулося 27 березня. Того дня шкільне подвір’я виглядало, наче під час першовересневої лінійки: чисельний гурт учнів та вчителів у вишиванках і з квітами в руках. Усі зібралися, щоб вкотре вшанувати пам’ять Василя Жука.
– Для кожного з нас смерть Василя стала великою втратою, – розповіла директор школи Оксана Себастіянська. – У фойє ми запалили свічку на знак скорботи за загиблим, і коли вона гасла від невидимих протягів, старшокласники запалювали її знову. Навіть молодші школярі усвідомили всю гіркоту загибелі Василя. Коли я запитала у п’ятикласниці, про те, для чого горить ця свічка, дівчинка відповіла: «Для того, щоб йому було тепліше…».

Виявилося, що загиблий герой був ще й талановитою людиною, пробував писати вірші. Одну з цих спроб, присвячену мамі Василя, ледь стримуючи сльози, зачитала його класний керівник Галина Юріївна Волощенко:

Знову її сльози, знову її погляд,
Глянувши на неї, розумію:
Знову ніч без сну – чекатиме до ранку.
Для неї – ще дитя, хоча уже за двадцять.
Рука її тремтить, коли тримає одяг сина.
Не раз я бачив, заходячи в кімнату,
В сльозах її лице.
За часом, що іде, я навіть не помітив:
Змінилося її лице, змінились її коси.
Не знаю, як так вийшло, але застиг на місці.
Заплющив свої очі, згадалася мені та осінь.
На дворі – перший сніг, не гріє ясне сонце.
Лише дитячий сміх почувся їй із двору.
Почувши щирий сміх, вийшла вона з хати.
Поглянула на сина.
«Мамо, мамо, поглянь на мене, я літаю».
Мама підійшла, стала на коліна,
Ніжно обняла мати свого сина.
Сяяло її лице, хоч проглядалась втома…
Розплющив очі, зайшов у кімнату,
Та взяв у свої струджені руки мами.

На захід приїхали також побратими Василя – Роман Свистун та Роман Юльчишин. Бійці, не приховуючи емоцій, із жалем та невимовним сумом згадували загиблого.
– Ми навіть не знали, що і тут, вдома, на нього казали Сонячний – так само, як і ми називали його, – розповів Роман Юльчишин. – З нього вийшов би хороший офіцер… Василь – справжній герой. Він прикрив мене своїм тілом, завдяки цьому я зараз стою тут.
Право відкрити меморіальну дошку надали побратимам Василя Жука. А наприкінці заходу учні школи поклали квіти до пам’ятного знака.

Ірина САМЧУК.

«Хоч коли зустрінь – завжди усміхнений…»

23-річний «кіборг» Василь Жук загинув унаслідок мінометного обстрілу

Рівненщина попрощалася зі ще одним героєм, який воював у зоні АТО. Василь Жук загинув унаслідок мінометного обстрілу. Від бронежилета зосталися тільки понівечені пластини. Солдату було 23. У нього залишилися матір з батьком та старші брат із сестрою. Поховали героя в рідному Здолбунові. В останню путь проводили чи не всім містом. Сотні свічок, квітів і вигуки «Герої не вмирають!». Тепер у Здолбунові його іменем хочуть назвати вулицю, а в школі, де навчався, відкрити музей.

«Він мав багато друзів. Мабуть, тому, що був дуже позитивним і відкритим. Коли не зустрінеш — усміхнеться. Та й допомогти завжди готовий. Про нього добре відгукувалися і вчителі, і сусіди… Не раз його можна було побачити, коли підносив важкі сумки бабусям, — згадує знайома Інна Кравчик. — У Здолбунові Василя багато хто знав. Коли дізналися, що він загинув, його хресна, за звичаєм, за яким ховають неодружених, купувала рушник, коровай. А продавці, які взнавали, для кого все це, віддавали безкоштовно. Казали: ми ж його знали».

Василь займався паркуром. Був дуже спритним. А такі солдати потрібні. Його мобілізували в серпні. Після того повернувся додому восени, але всього на кілька днів. І знову треба було їхати в зону АТО. Василь Жук був бійцем 93-ої бригади, «кіборгом», який обороняв Донецький аеропорт. Матір жила від його дзвінка до дзвінка, зі сльозами і молитвами. Бувало, він довго не телефонував. Але зрештою лунав дзвінок і Василь казав лише одне слово: «Живий». Та клав слухавку.

Він цікавився реп-культурою. На сторінці у соціальних мережах є його пісня, яку присвятив мамі.

А одного дня жінці зателефонували і сказали, що її сина більше немає. Після цього рідні не спали три доби. У цей час тіло загиблого героя зі Сходу везли… волонтери. «Неділя, сьома година ранку, дзвінок з 93-ої бригади: «Віка, у нас «двохсотий» зі Здолбунова, Жук Василь, 1991 року народження. Потрібно забрати, дай контакти військкомату!». Скинула контакти обласного воєнкома, — написала на своїй сторінці у «Фейсбуку» про це волонтер Вікторія Шинкарук. — Власне, його робота. Минає півгодини, телефонують з військкомату і запитують, мовляв, як забрати «двухсотого» з Красноармійська. Я обурилась і здивувалась: а як було з іншими? То ж далеко не перший загиблий. На що відповіли: «А у нас юридичного механізму, як забирати, немає…». Як мобілізовувати і забирати у мами сина механізм є, а як хоча б повернути тіло додому — немає… Вирішила їхати сама. Перед тим купили труну. По дорозі вночі в Черкаському нам дали форму і берці, аби достойно забрати солдата. Щоб знайти тіло, об’їздили кілька моргів у Красноармійську та Дніпропетровську. А щоб його забрати, вистоювали черги за довідками. Паталогоанатом, прокуратура, слідчі… А через ці кола пекла змушені проходити родичі загиблих військових. Убиті горем дружини, батьки героїв, які віддали своє життя за Україну і наш спокій…».

Тетяна Ільницька