Народився Віктор 3 червня 1995 року в с. Озеряни Дубенського району, Рівненської областію
Віктор навчався в школі с. Княгинен Мирогощанської громади.
Після закінчення школи Віктор навчався в Національному університеті ім. І. Франка м. Львів. Як сказав брат: «В ті роки він майже не змінився. Старанно навчався, спілкувався з друзями і сім’єю. Кожні вихідні Вітя приїжджав додому і допомагав батькам по господарству».
Після навчання Віктор працював в с. Варковичі на виробництві пінопласту «ІЗОТЕРМ – С». Він був ощадливий, практичний до всього і відповідально ставився до будь-якої роботи.
Під час повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем приєднався до війська, щоб захищати свою країну від ворога. Як доброволець вступив до територіальної оборони Варковицької сільської ради. Він не пропускав жодного чергування на блок посту.Товариші говорили: «Вітя був своїм хлопцем, з ним було про що проговорити, він намагався бути в усьому корисним». Згодом доєднався до оборони УКраїни. Проходив службу у 710-ій бригаді охорони Державної спеціальної служби транспорту Міністерства оборони України. Був стрільцем 1-ої штурмової роти.
Перебуваючи в зоні бойових дій, Віктор завжди казав, що з ним надійні товариші і командири, які приймали рішення лиш після того, коли радилися з солдатами. Його батальйон був для нього, як друга сім’я.
«Наша остання розмова тривала годину. Вітя розказував, що він здоровий, в колективі всі, як брати, але він скучив за домівкою і казав, що скоро приїде».
14 березня 2023 року солдат Смолійчук Віктор Петрович загинув у жорстокому бою біля населеного пункту Богданівка Донецької області, захищаючи незалежність та територіальну цілісність України. Захиснику було 27 років
- Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (20 січня 2025, посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові[3].
- орден «За мужність» III ступеня (1 травня 2023, посмертно) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язк
Публікації про Смолійчука В.
17 березня жителі Варковицької громади попрощалися та провели в останню путь Героя, жителя с. Озеряни, Смолійчука Віктора Петровича.
ВІДЕО: https://www.facebook.com/share/v/1D82vfQDZq
Одного дня захисник прийшов до мами й сказав, що його місце на фронті. Відтак з липня 2022 року вже був на військових навчаннях. Чоловік служив стрільцем штурмової роти 710 окремої бригади охорони Держспецтрансслужби. Воїн з честю і гідністю виконував усі поставлені задачі на лінії фронту, був учасником наступальних та оборонних дій підрозділу”.
Зі слів рідного брата Андрія, який з перших днів війни служить в ЗСУ, Віктор був сором’язливий, часто мовчав: «Можливо в нього було багато думок, але він дуже мало говорив. Він відрізнявся від інших своїми добрими вчинками, завжди допомагав друзям, яких було не багато. Вітя дуже добре навчався, все старанно запам’ятовував, був дуже відповідальним. В нього було багато книжок, які він постійно перечитував».
«Він постійно телефонував до мене, казав, що в нього все добре, що він легко засвоює нові знання і вміння. Він переживав за те, щоб все вміти правильно і не завдати шкоди військовим товаришам. Він дуже серйозно поставився до своїх обов’язків. Тоді я зрозуміла, що моя дитина справжній патріот України» – розказала матір Віктора після його загибелі.
«Для мене Віктор – сміливий та відважний патріот своєї держави. Сміливо пішов добровільно з рідного дому та став на захист своєї країни. Вирушаючи на війну, сказав: «Я знаю, що повинен бути там». Відчував, що його місце там, і до останнього дня боровся з окупантами», – розповіла дружина його рідного брата Ірина Смолійчук.
17 березня жителі Варковицької громади попрощалися та провели в останню путь Героя, жителя с. Озеряни, Смолійчука
«Через рік після втрати сина померла мама. Тепер спочивають разом»: історія 27-річного Героя України, який загинув під Бахмутом
Вікторія Микитюк, «Факти
«Він весь час дзвонив у військкомат і питав, коли його заберуть воювати»
– У нас із Віктором різниця півтора роки. Попри те, що рідні люди, ми були геть різними як ззовні, так і за характером. Якщо охарактеризувати брата одним словом, то це стовідсотковий спокій. Його не цікавили ніякі клуби, він любив читати. Настільки обожнював історію, що по кілька разів перечитував книги, потім ще мої підручники брав і проводив з ними вечори. Здавалось, що він цей предмет знає краще, ніж деякі вчителі, — розповідає «ФАКТАМ» рідний брат героя Андрій. — Брат дуже добре навчався, все старанно запам’ятовував. Після закінчення школи Віктор навчався в Національному університеті ім. І. Франка у Львові. А потім перевівся до Рівненського університету водного господарства та природокористування на географічний факультет, аби ближче додому. В ті роки він майже не змінився. Старанно навчався, спілкувався з друзями і сім’єю. Кожні вихідні Вітя приїжджав додому і допомагав батькам по господарству. За станом здоров’я брат був обмежено придатним, бо з дитинства мав сколіоз та плоскостопість, тож строкову службу він не проходив. Ще під час навчання Віктор влаштувався неподалік нашого села на завод з виготовлення пінопласту. Восени 2021 року брат звільнився, шукав іншу роботу. Не встиг, бо почалась повномасштабна війна.
— Як Віктор потрапив на фронт?
— Першим боронити державу пішов я. 1 березня 2022 року мені дали повістку. Я приїхав до батьків та брата й розповів про це. Після чого він сказав, що теж піде на фронт, адже це обов’язок кожного чоловіка, й він хоче бути корисним державі. Мені вдалось його відговорити, Віктор наче заспокоївся. Мене забрали в інженерні війська, і я вже ніс службу. Коли телефонувала мама, вона ділилась, що брат знову говорить лише про армію. Він ночами не спав, ходив задумливо по подвір’ю, цигарки палив, каву пив, переживав…
Потім я дізнався, що Віктор записався до числа добровольців територіальної оборони Варковицької сільської ради. Йому це настільки подобалось, що не пропустив ні одного чергування. Але через місяць діяльність ТрО зупинили, бо не було потреби. І через тиждень, коли мама зранку поїхала на роботу, брат сів на електричку і мерщій до військкомату. Нікому нічого не сказав. Вже після військово-лікарської комісії зізнався, що все пройшов і чекає дзвінка, що робити далі. Це був травень 2022 року. Потім було очікування, і це ще більше дратувало брата. Він весь час дзвонив у військкомат і питав, коли його заберуть воювати. Вирушаючи на війну, сказав: «Я знаю, що повинен бути там». З 15 липня Віктор вже був на військових навчаннях. Там бійцям дали вибір, й брат обрав шлях штурмовика, хоч і мама багато сліз виплакала, дізнавшись про це.
Він служив стрільцем штурмової роти 710-ої окремої бригади охорони Держспецтрансслужби. Брат дуже серйозно поставився до своїх обов’язків, гордився, що він справжній патріот України. Часто наголошував, що знайшов себе на службі, побратими — його друга родина. Ніколи не скаржився, що важко.
Через те, що на всіх фото усміхався, Віктор отримав позивний «Джокер». Із осені 2022 року Віктор воював на Харківщині, потім на Донеччині. Спочатку Лиманський напрямок. Пізніше були бої поблизу Бахмута. Брат тримав оборону селища Красна Гора, яке вороги весь час обстрілювали. Тоді багато наших воїнів загинуло. Але Віктор достойно давав їм відсіч, й незважаючи на переважаючі сили противника, їм вдалось вийти з оточення. Але Віктор нам нічого не розказував про це, вже після втрати побратими поділились з нами цими подробицями. Також потім ми спілкувались з командиром брата і нам сказали, що ми можемо ним пишатись. За життя брат не встиг отримати нагород, навіть УБД…
«Віктор із побратимами билися до останнього з переважаючими силами ворога»
— Як саме обірвалось життя брата? Чи передчували ви лихо?
– Ніщо не віщувало біди. Здавалось, що наші молитви його збережуть. Остання розмова з братом була 12 березня, це був день народження мами. Він набрав її, але вона з кимось говорила і не побачила. Тому Віктор написав їй привітання й вимкнув телефон, бо мав йти на завдання.
Брат загинув 14 березня. Сталось це під час виконання бойового завдання в районі села Богданівка на Бахмутському напрямку. Підрозділ, в якому служив брат, вступив в бій, в якому сили противника значно переважали. Вони з бійцями бились до останнього. З роти Віктора загинуло шість людей. Врятувати брата не було шансів, казали мені парамедики, уламки поцілили в шию, тулуб. Командиру відірвало дві ноги, його вночі евакуйовували, й змогли забрати інших полеглих.
іктора поховали з військовими почестями у рідному селі. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У жовтні 2023 року нагороду вручили мамі. На початку 2025 року Віктору надали звання Героя України посмертно, це подання зробила його частина, також ми зібрали підписи на петицію, щоби брата нагородили. Але матуся цього вже не дочекалась…
— Що сталося із нею?
– Вона дуже важко переживала загибель Віті, постійно плакала, ходила на могилу. У матусі восени 2023 року погіршилось здоров’я. Лікування не давало результатів. А на початку січня 2024 року в неї знайшли онкологію. Ця хвороба дуже підступна, часто виникає, коли людина пережила нервове потрясіння. Ми спілкувались, мама казала, що хоче жити, бо є ще ми з дружиною, онуки. Лікарі направили нас у Львів до професора, який спеціалізувався на тому виді раку. Він глянув аналізи, обстеження, сказав, що все буде добре, нема що переживати. Мамі мали починати курс хіміотерапії. Та не почали, бо аналізи погіршились. Почали відмовляти органи, її забрали до реанімації. 31 січня вона померла. Тепер мама та брат спочивають поруч. Втратити менш ніж за рік двох найдорожчих людей — що може бути страшніше… Болить аж до неба.
Список публікацій
Смолійчук Віктор Петрович // енциклопедія сучасної України
Віктор Смолійчук // Меморіал. Платформа памяті
Смолійчук Віктор Петрович // Вікіпелдія: Вільна енциклопедія
Полеглому Воїну Віктору Смолійчуку із Озерян присвоїли звання Героя України //Теза:інформаційне агенство.
Президент посмертно надав звання “Героя України” військовому з Рівненщини // Мумпільне. Рівне