Революція гідності. Війна. Рівненщина

Дмитро Іванович народився  17 березня 1995 року у с. Лопавше  Демидівської територіальної громади. У 2012 році закінчив Хрінницьку середню школу. У 2013 році вісімнадцятирічний юнак  добровольцем пішов на контрактну службу в ЗСУ,  а вже в  2014 році брав участь в АТО на сході України. У 2015-2020 роках навчався у Київському Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.

Після закінчення інституту продовжив службу в 95-ій десантно-штурмовій бригаді на посаді заступника начальника зв’язку батальйону. У 2021 році після ротації потрапив на Донецький напрямок, де й перебував на час повномасштабного вторгнення російських військ в Україну.  Капітан Дмитро Диган займав посаду начальника зв’язку і кібербезпеки 13-го  окремого батальйону 95-ої ДШБ.

 Фронтові дороги Дмитра  пролягали селами і містами Донецького, Харківського, Сумського напрямків, але ворожі кулі і осколки обминали  молодого офіцера. На жаль, він помер від   хвороби. 

Поховали Дмитра на Хрінницькому кладовищі поряд із могилами дідуся Володимира і бабусі Романії Смальків.

За період служби Дмитро отримав  нагороди:

• Медаль «Захиснику Вітчизни» (від імені Президента України);
• Медаль «За військову службу Україні» (від імені Президента України);
• Медаль «За участь в антитерористичній операції»;
• Нагрудний знак «Знак пошани» (від Міністра оборони України);
• Медаль учасника АТО;
• Медаль «За 10 років сумлінної праці»;
• Медаль «Ветеран війни» (від Міністерства оборони України). 

Григоренко Роман Вячеславович народився 31 серпня 1988 року в селі Лопавше. Роман зростав добрим, щирим і працьовитим хлопцем.
Навчання в Хрінницькій ЗОШ І–ІІІ ступенів стало першою сходинкою на його шляху до дорослого життя. У шкільні роки він проявив себе як відповідальний, товариський та наполегливий учень. Після закінчення школи Роман продовжив здобувати освіту в Демидівському ВПУ-25, де опанував обрану професію та зробив перші самостійні кроки в дорослому житті.
Згодом Роман одружився та проживав у селі Піддубне Белзької громади на Львівщині, де створив міцну і дружню родину. Він був люблячим чоловіком і турботливим батьком, для якого сім’я була найбільшою цінністю та джерелом сили.
З 2 квітня 2022 року Роман проходив військову службу у військовій частині 3055  Національної гвардії України. Виконуючи бойове завдання у складі роти оперативного призначення, 21 вересня 2025 року неподалік с. Бересток Краматорського району Донецької області, отримав смертельне поранення внаслідок обстрілу.

У загиблого залишилися батьки, дружина Уляна, донька Дарина та син Захар. 
Поховали захисника у селі Піддубне  на Львівщині.

Публікації про Григоренко Р.

Шурин Юрій Володимирович, народився 14 травня 1972 року у с. Хрінники, Дубенського району, Рівненської області. Дитинство провів у рідному селі. Із 1979 по 1988 р.р. навчався у Дубенській допоміжній школі – інтернаті. За роки навчання в школі – інтернаті, зі слів вчителів, Юрій був ввічливий, в колективі поводився добре, любив працювати, охоче виконував доручення старших та сумлінно ставився до навчання. Мріяв працювати механізатором, як його батько.
Після закінчення школи, продовжив навчання за спеціальністю «Тракторист-машиніст». З 1990 року працював трактористом у колгоспі «Червоний партизан» с. Хрінники.
До лав ЗСУ був призваний 25.02.2023 року, де з честю і гідністю виконував свій військовий обов’язок, захищаючи українські землі від окупантів. Життя СОЛДАТА номера обслуги 1 гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 2 гірсько-штурмової роти військової частини А3715, обірвалося 31 січня 2025 року внаслідок ДТП у Київській області. Дорога ВОЇНА пролягала до рідного дому, де він мав перебувати у щорічній відпустці. 
Поховали захисника в селі Хрінники

… Читати далі

Народився Гонтарик Микола Володимирович 15 грудня 1974 року в селі Опарипси.

Виховувався в багатодітній сім’ї в якій було п’ятеро дітей. Пізніше пішов до школи, навчався в Радивилівській школі №2. Потім закінчив ПТУ – 26 в місті Радивилові. Згодом пішов до армії. Проживав заробляв, виховував дочку. В 2014 році почалась війна, і Микола Гонтарик  став на захист України. Пізніше знову в 2023 році пішов захищати Україну. У Збройних Силах України виконував обов’язки командира відділення взводу розмінування15 грудня йому мало б виповнитися  50 років.

Микола Володимирович  -молодший сержант з с. Опарипси помер 26 березня 2024 р. на Миколаївщині. .

Але пам’яті усіх, хто його знав, Микола назавжди залишиться 49-річним.

Був розумним, талановитим, енергійним, сміливим, безкомпромісним, добрим, співчутливим, всіх слухав, допомагав, не покидав в біді товаришів.

Похований на кладовищі в с. Опарипси.

ПУблікації про Гонтарика М.

Заупокійне Богослужіння проходило у храмі св. Олександра Невського. Останню шану Захиснику України прийшли віддати рідні, близькі, односельці, представники влади територіальної громади та керівництво Другий вiддiл Дубенського РТЦК та СП , бойові побратими та військові Радивилівської роти охорони.… Читати далі

Зінкін Андрій Миколайович народився 02 травня 1987 року у місті Лукоянов (Нижньогородська область, рф). У 1989 році з сім’єю повернувся додому,  в місто Дубно. Навчався у Дубенській школі №8. Після закінчення  9-го класу продовжив навчання у Дубенському професійно-технічному училищі за спеціальністю газоелектрозварювальник , коваль ручної ковки, водій.
Військову службу розпочав у Полтаві, пізніше – у військовій частині в с. Старичі (Львів). Отримав звання молодший сержант. Повернувшись до цивільного життя, займався ремонтом та фарбуванням автомобілів.
20 травня 2023 року був призваний до Збройних Сил України, пройшов навчання у Великобританії. Виконував бойові завдання із захисту суверенітету та незалежності Батьківщини на Донеччині. Військовослужбовець  був командиром протитанкового відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти десантно-штурмового батальйону.
Мужній воїн загинув 23 вересня 2023 року у бою з російськими окупантами в районі села Новомихайлівка Покровського району Донецької області.
Поховали Героя на Алеї слави, що на кладовищі по вулиці Семидубській. Без батька залишилась маленька донечка, мати втратила єдиного сина.

Зінкіну Андрію  Миколайовичу присвоїли найвищу міську відзнаку – звання “Почесний громадянин міста Дубно” (посмертно).… Читати далі

Народився Олександр Ляпченко 15 січня 2001 року в багатодітній християнській сім’ї.

Проживав у селі Малеве Боремельської громади на Рівненщині. У 2017—2019 роках навчався у ДПТНЗ «Луцьке вище професійне училище»^[1]. З початком повномасштабного вторгнення приєднався до підрозділу спецпризначення Нацгвардії, був молодшим сержантом 1-ї бригади оперативного призначення «Буревій». Виконував бойові завдання у Гостомелі, Бучі, Бахмуті, Лисичанську, Лимані та Харкові.

Був близький з родиною, піклувався про маму, бабусю, брата-військового, сестричок. Переживав за тата-військового, якому війна безжально похитнула здоров’я.

Згідно сповіщення військової частини від 28.08.2024 року (о 12.30 год), що в районі населеного пункту Табаївка Харківської обл., 26 серпня 2024 року загинув житель села Малеве, старший розвідник підрозділу спецпризначення Національної Гвардії України

Публікації про Ляпченка О.

При будь-яких обставинах і будь-якій ситуації Сашко завжди зберігав спокій, чоловічу витримку та був прикладом для своїх однолітків і побратимів. Комунікабельний, веселий Олександр усміхається на всіх світлинах… Такий був і по життю, йшов по своїх стежках з глибокою вірою та чіткими переконаннями. Його смерть стала непоправною втратою для родини, друзів, бойових побратимів, для нашої громади і всієї України…Сумуємо разом з вами та приносимо щирі співчуття.

Валентин народився 1 лютого 2005 року в селі  с.Верба Дубенського району. Зростав як дитина, позбавлена батьківського піклування, під державною опікою.  Він з раннього дитинства жив у сиротинці. З трирічного віку Валентин проживав у прийомній сім’ї. Там познайомився з Андрієм, з яким жив до 15-річного віку.

Мріяв про власну родину. Після навчання в коледжі поїхав на роботу у Польщу, звідки повернувся, щоб воювати.

Півроку тому 19-річний юнак прийняв непохитне рішення захищати Україну і, добровільно уклавши контракт, долучився до лав стрілецької роти. Валентин був стрільцем-помічником гранатометника третього стрілецького відділення другого стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти.

Він загинув 12 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новодарівка Пологівського району Запорізької області.

Декілька місяців солдат провів на передовій. Загинув 12 квітня 2025 року поблизу н.п. Новодарівка Пологівського району Запорізької області під час виконання бойового завдання.

Незадовго до загибелі Валентин приїжджав у відпустку в Дубно до близьких людей та  відвідав Мирогощанський фаховий аграрний коледж – заклад, де він навчався. 

Поховали Валентина Лукіна на Алеї слави, що на кладовищі по вулиці Семидубський.… Читати далі

Вознюк Андрій Михайлович народився 15 листопада 1978 року у місті Дубно. Навчався з 1985 року по 1996 рік в Дубенській ЗОШ №1. У 2001 році закінчив   Національний університет водного господарства та природокористування, де, окрім диплому, отримав військову посаду старшого лейтенанта. З 2001 року працював у ТзОВ «ДУБНОПОБУТСЕРВІС», а згодом і очолив  дане підприємство.
У перші дні війни був мобілізований до лав ЗСУ. Перебуваючи на командній посаді, дбав про своїх підлеглих побратимів.
Старший лейтенант, командир взводу заготівлі дерев’яних конструкцій, інженерно-технічної роти Андрій Вознюк загинув 13 вересня 2022 року при виконанні бойового завдання результаті ракетного обстрілу в н.п. Лозова Харківської області.
Похований у м.Дубно на кладовищі по вулиці Млинівській.
У воїна залишились мама та сестра.

   Вознюку Андрію Михайловичу присвоєно найвищу міську відзнаку – звання “Почесний громадянин міста Дубно” (посмертно).

… Читати далі

… Читати далі

Регеза Володимир Васильович народився 18 липня 1989 року в селі Баранне Дубенського району Рівненської області, де й проживав з родиною.

Після закінчення Крупецької ЗОШ І-ІІІ ступенів навчався в Радивилівському професійному ліцеї та здобув професію «Муляр-штукатур».

Володимир був гарним сином та братом, вірним, щирим другом, надійною опорою та підтримкою для рідних та близьких.

Володимир Регеза був мобілізований у березні 2022 року. Служив у званні старшого солдата, був стрільцем 2 мотопіхотного відділення 2 мотопіхотного взводу 2 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону військової частини.

Вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, Володимир Регеза  загинув 15 квітня 2025 року, під час виконання службових обов’язків із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, у зв’язку із військовою агресією російської федерації проти України, в районі н.п. Степова Новоселівка Куп’янського району Харківської області.

Поховали загиблого воїна з військовими почестями на кладовищі у селі Крупець.

… Читати далі