Революція гідності. Війна. Рівненщина

Алєксєєнко Сергій Вячеславович (Пушкін) народився 28 грудня 1986 року в місті Дубно. Навчався в Дубенській школі №3. Закінчив Дубенський професійно-технічний ліцей. Працював у місцевому відділенні «Укрпошти» та на заводі гумово-технічних виробів.
У 2016-2017 роках був учасником АТО на території Донецької та Луганської областей, а з початком повномасштабної війни добровольцем знову став до лав Збройних Сил України.
Весною 2022 року брав участь у боях під Ізюмом Харківської області. Був начальником радіорелейної станції взводу зв’язку, згодом очолив апаратне відділення мобільних засобів вузла зв’язку.
Захисник України помер 17 червня 2024 внаслідок хвороби після перенесеного стресу, пов’язаного з війною. У нього залишилась дружина і рідні.
Похований воїн у місті Дубно на кладовищі по вулиці Львівській. 

Публікації про Алєксєєнко С.

ДУБЕНЧАНИ ВІДДАЛИ ОСТАННЮ ШАНУ ВОЇНУ-ГЕРОЮ СЕРГІЮ АЛЄКСЄЄНКУ

 З пошаною та усіма військовими почестями Дубенська громада прощалася з Героєм. До прощальної церемонії разом із родиною, громадою та військовими побратимами долучився секретар міської ради Віктор Недашковський, начальник Дубенського РТЦК та СП Анатолій Кононов, працівники міської ради та інших виконавчих органів, небайдужа громадськість.… Читати далі

Сергій Петрович Волянюк  народився 30 серпня 1986 року в Казахстані, але через деякий час разом з родиною переїхав до України, де оселився в селі Ільпибоки. Тут він провів своє дитинство і юність.

Сергій навчався у Рудківській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів з 1996 по 2005 рік. Відзначався активною участю в шкільному житті, регулярно брав участь у змаганнях, був позитивним та енергійним хлопцем.

Після закінчення школи, восени 2005 року, Сергій був призваний на строкову службу. Його військова служба проходила в Києві, де він служив у Президентському полку. За час служби він зарекомендував себе як дисциплінований і відповідальний військовослужбовець, здобувши повагу серед товаришів.

Після закінчення служби Сергій повернувся до рідного села, де на нього чекала майбутня дружина Ірина. Вони одружилися і побудували щасливу сім’ю. У них народилися дві чудові донечки Вероніка та Віталіна, які стали сенсом його життя. Родина була для Сергія на першому місці, і він завжди бажав забезпечити їй найкраще майбутнє. Для цього він працював як в Україні, так і за кордоном, здобуваючи досвід у будівельній сфері, аби створити гідні умови для своїх близьких.… Читати далі

Гогой Віктор Анатолійович народився 29 липня 1983 року у селі Вербень Дубенського району. Закінчив місцеву школу, а згодом навчався у
Національному університеті водного господарства та природокористування.
Після строкової служби в армії тривалий час працював на «Рівнеазоті», а згодом – у магазині дверної фурнітури та замків «Замикайко». У березні 2025 року Віктора Гогоя мобілізували до лав Збройних Сил України. воїн був молодшим сержантом, командиром відділення управління 2
мінометного взводу мінометної батареї мотопіхотного батальйону. «Побратими та командири його цінували, тому що Віктор був дуже
відповідальний, швидко вчився, вирізнявся своєю обізнаністю у багатьох сферах. Чоловік був душею компанії та надійною опорою для своєї сім’ї.
Щирий, веселий та життєрадісний – він заряджав усіх своїм оптимізмом і ніколи не панікував перед труднощами. Це була людина, з якою завжди цікаво, найкращий друг, який вмів вислухати та підтримати розмову», – розповіла дружина Захисника.
На жаль, 42-річний молодший сержант Віктор Гогой загинув 4 січня 2026 року під час виконання бойового завдання у Донецькій області.
У Віктора залишилися дружина, двоє дітей, мама та двоє братів.… Читати далі

Публікації про Харитона Ю

Із загиблими Юрієм Харитонюком попрощалися у Рівному

6 квітня у Рівному попрощалися із 34-річним Юрієм Харитонюком

“Він сам пішов добровольцем із перших днів. Він завжди старався: перший раз, другий раз, і на третій його вже взяли.

Володимир Сергійович Тодор народився 20 липня 1989 року в мальовничому селі Вовковиї Млинівського ( нині – Дубенського) району Рівненської області. Зростав у патріотичній українській родині. Батьки, Сергій Семенович і Тетяна Миколаївна виховували його в атмосфері поваги, християнських цінностей та вірності Батьківщині. Навчався у Вовковиївській ЗОШ І –ІІІ ступенів. Після закінчення 9 класу Володимир свідомо вирішив опанувати  робітничу спеціальність – прагнув бути самостійним, корисним для родини та суспільства. Навчаючись у Демидівському професійно-технічному училищі, здобув практичні навички та фах столяра. Володимир Тодор проявляв себе не лише у
навчанні, а і у спорті. Неодноразово здобував призові місця у різних спортивних змаганнях.
Після закінчення училища, у 2007 році, Володимир був призваний на строкову службу. Півтора року служив водієм-механіком, а згодом став командиром танка. Після строкової служби Володимир повернувся у рідне село, але невдовзі влаштувався працювати на будівництво в м. Київ. Професійно захоплювався боксом та брав участь у Всеукраїнських змаганнях. Після подій на Майдані, у яких брав участь, Володимир Тодор у свої 24 роки твердо вирішив вступити до лав ЗСУ.… Читати далі

Народився Віктор 3 червня 1995 року в с. Озеряни Дубенського району,  Рівненської областію

Віктор навчався в школі с. Княгинен Мирогощанської громади. 

Після закінчення школи Віктор навчався в Національному університеті ім. І. Франка м. Львів. Як сказав брат: «В ті роки він майже не змінився. Старанно навчався, спілкувався з друзями і сім’єю. Кожні вихідні Вітя приїжджав додому і допомагав батькам по господарству».

Після навчання Віктор працював в с. Варковичі на виробництві пінопласту «ІЗОТЕРМ – С». Він був ощадливий, практичний до всього і відповідально ставився до будь-якої роботи. 

Під час повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем приєднався до війська, щоб захищати свою країну від ворога. Як доброволець вступив до територіальної оборони Варковицької сільської ради. Він не пропускав жодного чергування на блок посту.Товариші говорили: «Вітя був своїм хлопцем, з ним було про що проговорити, він намагався бути в усьому корисним». Згодом доєднався до оборони УКраїни. Проходив службу у 710-ій бригаді охорони Державної спеціальної служби транспорту Міністерства оборони України. Був стрільцем 1-ої штурмової роти. 

Перебуваючи в зоні бойових дій, Віктор завжди казав, що з ним надійні товариші і командири, які приймали рішення лиш після того, коли радилися з солдатами.… Читати далі

Дмитро Іванович народився  17 березня 1995 року у с. Лопавше  Демидівської територіальної громади. У 2012 році закінчив Хрінницьку середню школу. У 2013 році вісімнадцятирічний юнак  добровольцем пішов на контрактну службу в ЗСУ,  а вже в  2014 році брав участь в АТО на сході України. У 2015-2020 роках навчався у Київському Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.

Після закінчення інституту продовжив службу в 95-ій десантно-штурмовій бригаді на посаді заступника начальника зв’язку батальйону. У 2021 році після ротації потрапив на Донецький напрямок, де й перебував на час повномасштабного вторгнення російських військ в Україну.  Капітан Дмитро Диган займав посаду начальника зв’язку і кібербезпеки 13-го  окремого батальйону 95-ої ДШБ.

 Фронтові дороги Дмитра  пролягали селами і містами Донецького, Харківського, Сумського напрямків, але ворожі кулі і осколки обминали  молодого офіцера. На жаль, він помер від   хвороби. 

Поховали Дмитра на Хрінницькому кладовищі поряд із могилами дідуся Володимира і бабусі Романії Смальків.

За період служби Дмитро отримав  нагороди:

• Медаль «Захиснику Вітчизни» (від імені Президента України);
• Медаль «За військову службу Україні» (від імені Президента України);
• Медаль «За участь в антитерористичній операції»;
• Нагрудний знак «Знак пошани» (від Міністра оборони України);
• Медаль учасника АТО;
• Медаль «За 10 років сумлінної праці»;
• Медаль «Ветеран війни» (від Міністерства оборони України). 

Григоренко Роман Вячеславович народився 31 серпня 1988 року в селі Лопавше. Роман зростав добрим, щирим і працьовитим хлопцем.
Навчання в Хрінницькій ЗОШ І–ІІІ ступенів стало першою сходинкою на його шляху до дорослого життя. У шкільні роки він проявив себе як відповідальний, товариський та наполегливий учень. Після закінчення школи Роман продовжив здобувати освіту в Демидівському ВПУ-25, де опанував обрану професію та зробив перші самостійні кроки в дорослому житті.
Згодом Роман одружився та проживав у селі Піддубне Белзької громади на Львівщині, де створив міцну і дружню родину. Він був люблячим чоловіком і турботливим батьком, для якого сім’я була найбільшою цінністю та джерелом сили.
З 2 квітня 2022 року Роман проходив військову службу у військовій частині 3055  Національної гвардії України. Виконуючи бойове завдання у складі роти оперативного призначення, 21 вересня 2025 року неподалік с. Бересток Краматорського району Донецької області, отримав смертельне поранення внаслідок обстрілу.

У загиблого залишилися батьки, дружина Уляна, донька Дарина та син Захар. 
Поховали захисника у селі Піддубне  на Львівщині.

Публікації про Григоренко Р.

Шурин Юрій Володимирович, народився 14 травня 1972 року у с. Хрінники, Дубенського району, Рівненської області. Дитинство провів у рідному селі. Із 1979 по 1988 р.р. навчався у Дубенській допоміжній школі – інтернаті. За роки навчання в школі – інтернаті, зі слів вчителів, Юрій був ввічливий, в колективі поводився добре, любив працювати, охоче виконував доручення старших та сумлінно ставився до навчання. Мріяв працювати механізатором, як його батько.
Після закінчення школи, продовжив навчання за спеціальністю «Тракторист-машиніст». З 1990 року працював трактористом у колгоспі «Червоний партизан» с. Хрінники.
До лав ЗСУ був призваний 25.02.2023 року, де з честю і гідністю виконував свій військовий обов’язок, захищаючи українські землі від окупантів. Життя СОЛДАТА номера обслуги 1 гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 2 гірсько-штурмової роти військової частини А3715, обірвалося 31 січня 2025 року внаслідок ДТП у Київській області. Дорога ВОЇНА пролягала до рідного дому, де він мав перебувати у щорічній відпустці. 
Поховали захисника в селі Хрінники

… Читати далі

Народився Гонтарик Микола Володимирович 15 грудня 1974 року в селі Опарипси.

Виховувався в багатодітній сім’ї в якій було п’ятеро дітей. Пізніше пішов до школи, навчався в Радивилівській школі №2. Потім закінчив ПТУ – 26 в місті Радивилові. Згодом пішов до армії. Проживав заробляв, виховував дочку. В 2014 році почалась війна, і Микола Гонтарик  став на захист України. Пізніше знову в 2023 році пішов захищати Україну. У Збройних Силах України виконував обов’язки командира відділення взводу розмінування15 грудня йому мало б виповнитися  50 років.

Микола Володимирович  -молодший сержант з с. Опарипси помер 26 березня 2024 р. на Миколаївщині. .

Але пам’яті усіх, хто його знав, Микола назавжди залишиться 49-річним.

Був розумним, талановитим, енергійним, сміливим, безкомпромісним, добрим, співчутливим, всіх слухав, допомагав, не покидав в біді товаришів.

Похований на кладовищі в с. Опарипси.

ПУблікації про Гонтарика М.

Заупокійне Богослужіння проходило у храмі св. Олександра Невського. Останню шану Захиснику України прийшли віддати рідні, близькі, односельці, представники влади територіальної громади та керівництво Другий вiддiл Дубенського РТЦК та СП , бойові побратими та військові Радивилівської роти охорони.… Читати далі