Романович Юрій Миколайович (22.11.1976 – 18.04.2024)
Романович Юрій Миколайович народився 22 листопада 1976 року у Костополі. Навчався в школі №2 та був випускником Костопільського професійно- технічного училища. Брав участь у змаганнях по мотокросу і зайняв 2-е місце. Навчався в музичній школі, грав на трубі в оркестрі. Після закінчення навчання працював по спеціальності, а згодом виготовляв пам’ятники та ремонтував автомобілі.
Романович Юрій з перших днів повномасштабного вторгнення не вагаючись став на захист рідної держави.
26 лютого 2022-го доєднався до лав ЗСУ. Служив кулеметником відділення снайперів роти вогневої підтримки. За період служби він побував у багатьох гарячих точках, де виявив сміливість та мужність. 47-річний герой, патріот української землі, який вірив в перемогу і боровся за неї до останнього подиху.
Молодший сержант Юрій Романович загинув 18 квітня 2024 року біля села Очеретине у Донецькій області. Отримав поранення несумісні з життям. Щирий, добрий та люблячий. Таким запам’ятають Юрія рідні та близькі, друзі та родина. Поховали захисника на «Новому» кладовищі поруч з іншими воїнами небесного легіону.
Вдома на нього чекали матір, брат, рідні та друзі.
Романович Юрій Миколайович нагороджений медаллю “За оборону рідної держави”
Публікації про Романовича Ю.
20 квітня 2024 року чин похорону відбувся у соборі святих апостолів Петра і Павла ПЦУ. Пішою ходою полеглого воїна Романовича Юрія провели до майдану Т.Г. Шевченка, де прощалася із ним громада.
Згадують:
Алла Михайлівна, мати
«Юрій мав мрію, разом з братом Іваном хотів відкрити власну справу, а саме, ремонтувати автомобілі і для цього поїхали за кордон. Свідома громадянська позиція не дозволила синам залишитися осторонь біди, що прийшла до України. Тому, не чекаючи повістки, без найменшого сумніву приїхали додому та пішли захищати Батьківщину. Він був добрим, відповідальним, чуйним, лагідним сином, братом і товаришем. Він завжди був впевнений, що все буде добре, та постійно казав: «Хто, як не ми, буде захищати нашу Україну! Це важка втрата як для мене, так і для всіх, хто любив його… Він назавжди в моєму серці»», – розповідає матір Алла Романович.
Ольга, Романа, Софія, племінниці:
«Юрій Миколайович Романович для нас був не просто дядьком. Він був людиною, поруч із якою завжди відчувалися тепло, спокій і турбота. Він завжди знав, як порадувати нас цукеркою чи морозивом. Саме таким ми пам’ятаємо його — завжди добрим і привітним.
Він виріс у Костополі, тут навчався в школі, працював, а пізніше поїхав за кордон. Та коли розпочалася війна, одразу повернувся додому, щоб стати на захист України. Для нього було надзвичайно важливо захистити нашу родину, наших рідних, наше майбутнє та майбутнє нашої країни. Він ніколи не залишався осторонь, коли в когось була біда: допомагав друзям у гаражі розібратися з машиною або своєму татові й братам із каменем для пам’ятників.
Під час війни Юрій служив кулеметником і побував у багатьох найгарячіших точках. Він був мужнім і віддано виконував свій військовий обов’язок. Навіть перебуваючи далеко, завжди знаходив хвилинку, щоб зателефонувати й запитати, як наші справи, як ми, наші діти та родини. Але коли ми запитували, як він, у відповідь завжди чули лише одне: «Все добре». Він ніколи ні на що не скаржився. Навіть коли берці були повні багнюки, а сам він був сильно втомленим після важкого дня, відповідь залишалася незмінною: «Все добре».
Війна… Вона забрала у нас дорогого, спокійного й турботливого дядька, а в України — мужнього Захисника. Ми безмежно пишаємося ним. Його сила духу, мужність і любов до Батьківщини назавжди залишаться для нас прикладом. Але найбільше нам не вистачає його усмішки, доброго слова, підтримки й можливості просто бути поруч, відпочити разом, посміятися за одним столом.
Він віддав найдорожче — своє життя, щоб ми могли жити під тихим мирним небом, мріяти й будувати майбутнє. Його подвиг ніколи не забудеться, а пам’ять про нього вічно житиме в наших серцях. Світла пам’ять нашому рідному! Ми завжди любитимемо його, пам’ятатимемо й пишатимемося тим, що він був нашим дядьком. Вічна слава Герою України!»
Людмила Коваленко, сусідка:
« Юрасика я знаю із самого дитинства, він був найкращим серед усіх дітей нашому будинку . Завжди веселий, усміхнений, щирий і добрий. Він ніколи не оминав мене, коли я несла важку валізу, — обов’язково допомагав. А ще Юрасик часто пропонував пригостити мене морозивом, я відмовлялася та одного раз я таки погодилася. Він мав багато друзів, мої діти росли разом із ним. Скажу, що усе найкраще було закладено в цій дитині від народження»
Лідія Олексіівна, сусідка:
«З Юрчиком – так його звали в нашому будинку – товаришували мої діти. Він ріс у хорошій і вихованій сім’ї, де, крім нього, було ще двоє хлопців. Хочу сказати, що це була дитина від Бога: він був добрим, людяним, турботливим, ввічливим. Ніколи не проходив повз, завжди привітається, запитає про здоров’я, про життя…Він дуже любив людей. У нашому дворі всім піднімав настрій, робив сюрпризи. Одного разу він дізнався, що в мене день народження. Просто підійшов з тортиком і сказав: «Тьотю Лідо, у вас сьогодні день народження! Вітаю Вас!». Це було зворушливо, приємно і неочікувано… Його любили всі…За щиру посмішку, повагу до старших людей. Також він гарно ставився до мами, яку він дуже любив і поважав. Постійно говорив їй такі слова: «Мамо, ви себе глядіть, бережіть себе, нічого для себе не шкодуйте». Обожнював своїх племінників і нічого для них не шкодував. Перед війною їздив із молодшим братом Іваном на заробітки до Польщі.
Коли розпочалася війна він повернувся з братом в Україну. Не вагаючись, він пішов спочатку в тероборону. Про нього у мене залишились тільки світлі спогади. Коли на майдані Шевченка ми прощалися з Юрком, хтось вигукнув: «Слава Україні, Юрчику!»
Список публікацій
На Донеччині загинув захисник із Костополя Юрій Романович // Горинь.Інфо
Загинув воїн із Костополя Юрій Романович //:Rivne.rayon.in.ua:
Загинув воїн із Костополя Юрій Романович // Район Рівне :
За мужність» ІІІ ступеня. Вічна памʼять: // Фейсбук