Шульжик Іван Миколайович (18.01.1999 – 29.10.2025) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Шульжик Іван Миколайович (18.01.1999 – 29.10.2025)

Іван народився та проживав у селі Соломир. У 2009 році Іван прийшов до п’ятого класу Серницької ЗОШ. Був спокійним, врівноваженим, доброзичливим та вихованим. ВВічливий, завжди усміхнений. Улюбленіший предметом була історія України. Це й не дивно, адже він дуже любив рідну землю та людей. Мав багато друзів. За життєвих обставин подорослішав раніше однолітків. Тому рішення у проблемних ситуаціях приймав миттєво.

Йому було 26 років – вік, коли людина починає будувати життя, втілювати мрії та плани. Він не встиг створити сім’ю, але встиг залишити по собі дуже багато: добру пам’ять, повагу і любов усіх, хто перетинався з ним у житті.

Служив інспектором прикордонної служби 3-ї категорії у 105-му прикордонному загоні імені князя Володимира Великого. Загинув внаслідок удару ворожого FPV-дрона 29 жовтня 2025 року поблизу Шахового Покровського району Донецької області. Поховали воїна у селі Серники Зарічненсько територіальної громади.

За свободу та незалежність України заплатив найвищу ціну – життя. Світлий спомин про Івана назавжди залишиться в серцях учителів, друзів та односельців.

Вічна слава і пам’ять Герою України!

Похований 10 листопада 2026 року на кладовищі в селі Серники

Публікації про Шульжика І.

Зарічненська громада провела в останню земну дорогу свого мужнього земляка – солдата Івана Шульжика, жителя села Соломир, який загинув, захищаючи Україну.

10 листопада 2025 року траурний кортеж із тілом Захисника прибув до рідного дому. Люди зустрічали Героя зі сльозами, стоячи на колінах, із квітами та державними прапорами в руках. Попрощатися прийшли рідні, друзі, побратими, колеги та численні жителі громади.

Світлий спомин про Івана назавжди залишиться в серцях його рідних і земляків. Поховали воїна на кладовищі у селі Серники. Щирі співчуття рідним. Вічна пам’ять Герою.

… Олена Полюхович – згадує багаторічний шлях хлопця :

«Він у нас працював із 2018 року. Робив усе: і вантажником був, і водієм: часто їздив із чоловіком на закупівлі. Він був гордий, совісний, ніколи не запізнювався, нічого чужого не брав. Міг останнє віддати тому, хто мав у цьому більшу потребу», – розповідає пані Олена.

Жінка додає, що Іван швидко став на ноги. Купив мотоцикл, любив техніку, розбирався в ній, мріяв про власну СТО.

Каже, він був упертим у хорошому сенсі – якщо щось вирішив, то йшов до кінця. Так було і тоді, коли він знайшов свого батька, який жив у Білорусі. Двічі їздив до нього мотоциклом, попри застереження близьких: дорога далека, країна чужа, час небезпечний. Але Іван хотів знати, звідки походить його коріння.

«Коли його мобілізували, він зателефонував чоловіку і сказав, що йде на війну. Ми його відмовляли, бо він мав проблеми зі здоров’ям. Але він сказав, що якщо вже потрапив у військо, то має захищати країну. Він був дуже впертим – якщо щось надумав, ніхто не переконає», – згадує пані Олена.

Після вишколу Івана направили на Куп’янський напрямок – там він провів дев’ять місяців, переживши не одне загострення. Згодом – ротація. Після короткої відпустки він міг залишитися трохи довше з рідними, але не залишився – добровільно повернувся на передову, уже на Покровський напрямок.

Про те, що насправді переживав на війні, Іван мало розповідав. Більше – чоловіку Олени Полюхович, якому довіряв. Востаннє вони спілкувались 26 жовтня, а вже 29 – життя молодого чоловіка обірвала війна.

Під час однієї з відпусток Іван розповідав прабабусі, що багато побратимів загинули. Вона благала його не повертатися на передову. І тоді він сказав фразу, яку тут будуть згадувати як свідчення його внутрішньої сили: «Я не буду тікати».

Олена Полюхович каже, що за вісім років роботи та спільного життя поруч Іван став членом їхньої родини: «Молодий хлопець, цвіт нації. Міг жити, розбудовувати країну… Дуже боляче, що війна забрала його. За вісім років він став нам як рідний – ми багато пережили разом».

У кожному її слові – любов, біль і гордість. Іван був не просто працівником. Він був доброю, чесною, щирою людиною, яку шанували й поважали.

Історія Івана Шульжика – це історія молодості, яка мала б тільки

починатися. Це історія про відповідальність, чесність, любов до рідної землі та людей. Про те, що інколи героями стають не гучними словами, а вчинками – тихими, але правильними.

Світлий спомин про Івана назавжди залишиться в серцях рідних, друзів та односельців.

Вічна пам’ять і слава герою України.

Семен Полюхович

У Серницькому ліцеї Зарічненської громади відкрили меморіальні дошки загиблим захисникам України Івану Шульжику та Антону Полюховичу – колишнім учням навчального закладу, які загинули у боротьбі за незалежність і свободу держави.