Бондарчук Юрій Олександрович, позивний Кардан (28.01.1992-28.06.2025)
Бондарчук Юрій Олександрович (Кардан) Юрій Бондарчук народився 28 січня 1992 року у селі Друхів, що на Березнівщині. Юрій навчався у Друхівській загальноосвітній школі. Професію електрогазозварника здобув у Технічному коледжі Національного університету водного господарства та природокористування. Працював за професією, виїжджав на сезонні роботи, займався встановленням сантехніки. Захоплювався технікою — міг легко розібрати двигун чи трактор, а потім зібрати назад. Найбільшою цінністю для нього була сім’я — дружина та маленькі донечки. Він любив їх, піклувався про них і понад усе хотів бачити їх щасливими. Саме тому, не вагаючись, став на захист України, адже захищати свою країну для нього означало також захищати найдорожчих — свою родину, їхнє майбутнє та право жити у мирі. Солдат, водій зенітного ракетного взводу аеромобільного батальйону, захищав Україну із березня 2022 року. Побратими знали його під позивним «Кардан». Тривалий час вважався зниклим безвісти. Коли Юрій зник безвісти, родина не припиняла пошуків, хапалася за кожну звістку й до останнього чекала на його повернення. Проте життя склалося інакше. Загинув Юрій 28 червня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. 08 вересня 2026 року до рідного села Юрій повернувся востаннє — на щиті. Поховали Юрія на місцевому сільському кладовищі з усіма військовими почестями. У Юрія залишилися дружина, доньки, мама, тато, брат тасестра.
У селі Друхів попрощалися із Захисником України Юрієм Бондарчуком
08 вересня 2026 року, у селі Друхів провели в останню земну дорогу Захисника України Бондарчука Юрія Олександровича.
Прощання із Захисником розпочалося на площі Незалежності міста Березне. Після цього військовий кортеж вирушив до села Друхів. На рідному подвір’ї із полеглим воїном попрощалися рідні, друзі та жителі громади. Скорботна хода пройшла вулицею рідного села до храму Різдва Пресвятої Богородиці, де відбулася заупокійна служба.
Софія Кусік Сьогодні настав день, якого ми так боялися. День, коли замість обіймів ми змушені були сказати тобі останнє «прощавай». Ти назавжди залишишся частиною нашої родини. Тебе не буде поруч, але ти житимеш у наших спогадах, у фотографіях, у кожній згадці про тебе і назавжди — у серцях ваших дівчат. Юро, ми так чекали твого повернення… Шкода, що додому ти повернувся не так, як ми мріяли. Спочивай з миром. Ти назавжди залишишся нашим болем, нашою пам’яттю і нашою любов’ю.Не забудемо та не пробачимо. Ніколи
Чим ближче ти до рідного дому, тим страшніше мені усвідомлювати, що ти більше ніколи в нього не зайдеш…
Не зробиш сюрприз серед ночі, не стоятимеш на порозі з квітами, не скажеш своє тихе: «Я вдома»… Не буде більше наших простих вечірніх розмов, не буде найтепліших обіймів, у яких зникали всі тривоги. Ти не прийдеш і не скажеш мені: «Все буде добре, котусіку…» А я так хочу почути ці слова ще хоча б раз. Так хочу відчинити двері й побачити тебе. Мого рідного. Мого коханого. Мого Янгола… Ти вже зовсім близько до дому. А мені від цього не легше… Мені страшніше, бо я знаю — ти повертаєшся не так, як я чекала
Аліна Бондарчук, дружина
Знаєш, я думала, що коли нарешті знайду тебе — стане легше… Я так довго шукала. Стільки чекала, молилася, вірила, що одного дня зможу знову тебе побачити.А тепер я знаю, де ти… І чомусь стало ще важче. Чому так боляче, якщо пошуки закінчилися? Чому стало ще важче дихати? Мабуть, тому що я шукала тебе живим. Я мріяла не просто знайти тебе… Я мріяла обійняти тебе, почути твій голос і сказати: «ти нарешті вдома…» Я знайшла тебе… Але разом із тобою знайшла і найбільший свій біль. Спочивай з миром мій рідний.
Як вони тебе чекали. Виглядали в кожному дні. Писали листи, малювали картинки. І єдиною мрією на всі свята було – лиш би татко був живий. Вони щиро вірили , що одного дня тато повернеться і обійме їх. Тепер ця мрія нездійсненна. Ти був найкращим татусем для донечок. Твоя турбота , ніжність та тепло назавжди буде в їхній пам’яті. Татову любов не замінить ніхто. Оберігай їх з неба наш Янголе.
Яка ж важка ціна нашого життя… І як страшно усвідомлювати, що за можливість жити далі іноді доводиться платити найціннішим — життям того, хто був твоїм світом. Як боляче втрачати частину своєї душі…Ту людину, з якою мріяла старіти, сміятися, прокидатися вранці й просто жити звичайне, щасливе життя. Я так довго тебе шукала. Вірила, чекала, писала тобі, говорила з тобою подумки… До останнього не хотіла вірити, що одного дня мені доведеться вчитися жити без тебе. Тепер тебе немає поруч. Але ти є в кожному моєму спогаді, у наших дітях, у кожному куточку нашого дому, у моєму серці.
