Богдан Гордійчук народився у селі Золотолин тоді ще Костопільського району. Тут же пішов у школу, а згодом сім’я переїхала у Рівне. Тож продовжував навчання вже в рівненських загально освітніх школах: числа 9, 2 та 10. Богдан продовжив навчання в автотранспортному технікумі. Навчався в музичній школі, грав на бандурі. Пробував себе в журналістиці, рекламі, мав чудові задатки менеджера. Займався реалізацією каменю, працював менеджером у “Вікна Steko”, в останній рік перед війною працював у службі таксі 305.
У 2014 ріці разом з бійцями УНСО поїхав на Схід. Рік Богдан відвоював у зоні АТО, коли ж повернувся додому − одружився. 24 лютого він розрахувався з роботи, а вже 25 був у Макарові під Києвом. Остання операція відбувалася на Харківщині за кілька кілометрів від російського кордону. Автівка, в якій їхали воїни, після вдало проведеної операції, потрапила на міну.
4 січня на світанку 39-річний старший солдат Богдан Гордійчук загинув, віддавши всього себе у боротьбі за незалежну країну.
Богдана Гордійчука поховали на кладовищі «Нове»,
Публікації про Гордійчука Б.
7 січня, об 11:00 на Майдані Незалежності прощалися відразу з чотирма мужніми Героями, які віддали найцінніше – власне життя за наше з вами мирне небо. Богдан Гордійчук, Василь Удодик, Олександр Ліщук та Юрій Кузмічь – друзі та захисники, яких об’єднала війна, – говорить міський голова Рівного Олександр Третяк.
– А найтрагічніше те, що тепер всі вони мають одну і ту ж дату смерті…Бо їх життя обірвалися в одну мить…Чотири молоді життя обірвалися в зоні бойових дій на Харківщині, а тепер їх проводять в останню путь у рідному Рівному, на Рокитнівщині та Березнівщині…
“Богдан народився у родині інтелігенції: тато ветлікар, я — викладала в інституті та працювала в журналістиці. Тож і виховання він мав особливе. Це були часи Перебудови, ми зняли червоних ідолів, потрібно було їх кимось замінити. То для нього заміною стали книги — пригодницькі романи, історичні твори. Він багато читав про козацтво, про нашу історію. Навчався у музичній школі, грав на бандурі. Так і виріс творчим, патріотом та з незгасаючою жагою до дій та життя,” – розповідає мама Героя Людмила.
Богдан продовжив навчання в автотранспортному технікумі. Проте відчував себе не на місці – шукав справжнє покликання. Пробував себе в журналістиці, рекламі, мав чудові задатки менеджера. Займався реалізацією каменю, працював менеджером у “Вікна Steko”, в останній рік працював у службі таксі 305
“Це був 2014 рік, як раз після Іловайська… Богдан зателефонував мені, мовляв, поїду в Білорусь, зароблю грошей, бо щось з тим каменем не йде робота. Як виявилось, тоді він вперше мене обманув. Бо вже за певний час зізнався: “Мам, якщо ти стоїш, то сядь. Я в тренувальному таборі в Новограді-Волинському.” А у жовтні разом з бійцями УНСО вони поїхали на Схід… Як згадаю тих хлопців на присязі: всі змотивовані, підготовлені, очі сяють — сіль нації. Вони рвалися в бій, бо точно знали заради чого туди йшли,” – продовжує Людмила.
Лише тоді мама пригадала, що синові пророкували військове майбутнє, казали, що він природжений воїн. Та й сам Богдан змалечку мав дошку, де були виліплені численні фігурки козаків, польських крилатих лицарів — і кожна була особлива, відрізнялася від інших. Тоді мама бачила в синові задатки скульптора, а виявилось, що це були перші несвідомі, дитячі відпрацювання військової тактики.
Рік Богдан відвоював у зоні АТО, коли ж повернувся додому — одружився, народився син Степан. Тато був для хлопчика справжнім всесвітом.
“Богдан знав, що буде велика війна. Тож з хлопцями своїми домовилися, що у випадку початку зустрічаються в певному місці — захищати столицю. 24 лютого він розрахувався з роботи, а вже 25 був у Макарові під Києвом. Коли ж рашисти відступили, їх — найкращих з досвічених — відібрали в бригаду спецпризначенців. Син намагався вберегти мене від тих подій страшних, які відбуваються на війні. А коли звільняли Херсон, син зізнався: “Мам, у мене ноги стерті в кров, я вже роззувся, бо ми пішки пройшли всю Херсонську область, а вже за нами йшли інші. Але я такий щасливий звільняти рідні землі!” – розповідає Людмила.
Остання операція відбувалася на Харківщині за кілька кілометрів від російського кордону. Бійці повертались у гарному настрої після вдало проведеної операції. Автівка, в якій їхали воїни, наїхала на міну. 4 січня на світанку 39-річний старший солдат Богдан Гордійчук загинув, віддавши всього себе у боротьбі за незалежну країну… Смерть була блискавичною…
“Він дуже сумував за сином, при найменшій нагоді хотів з ним поговорити… А в нього самого все завжди було добре… Богдан був світлим і творчим, його дуже любили люди…” – каже мама.
Син. Не вірю. Не вірю! Серце відмовляється вірити. Він же такий живий. Такий рідний мій хлопчик. І як повірити, що більше його ні не побачити, ні почути, не докричатися… Клята війна. ВІчна пам’ять усім вам, наші мужні герої. Вічна слава.
Як же я просила не йти в саме пекло. Адже можна було залишитися в теробороні. Синочок ще такий малий. А він мені: ” Мамо, за кого ти мене маєш? Я маю бути там! Бо не хочу, аби воював ще й він”, – показав на Степанчика.
“А наш тато виживе?” – спитало дитя. “Виживе! Наш тато досвідчений воїн. Він обов’язково повернеться з перемогою!” Як побачила цю ковдру, подаровану синочкові-першокласнику на 1 вересня – обімліла. Життя на війні сьогодні може бути життям, а завтра… Завтра може бути всяке. І мій син готовий… “Нічого не обіцяю! Як вийде, мамо…” – скільки таких різних фраз перелистано в пам’яті за одну цю претяжку ніч. Заснути не вийшло. На ранок знову свічі, молитва, а по тому просто стала розмовляти. Так ніби син тут, зі мною. Вимовила все невисловлене раніше, недосказане… Скільки то такого. Стало трохи легше.
“Мій тато …ой” – казало дитя, коли ще не могло вимовити слова “герой”. А страшного світанку 4 січня десь між 5 і 6-ою (в час коли син загинув) несподівано збудилося зі сну, заплакало.
“Що ти синочку? Спи. То лиш сон…” О дев’ятій ми з ним вистояли хвилину мовчання, ще не знаючи, що до когорти бійців-янголів вже вступив і його тато.
Дякую вам, люди, за щире співчуття. Так легше. Хоч цей біль ніколи не мине.
Останні фото з тобою наш братику
Царство Небесне та ВІЧНА пам’ять тобі наш ГЕРОЮ
Клята війна, забирає НАЙКРАЩИХ, НАЙРІДНІШИХ, горіть ви всі в пеклі тварюки, ніколи не пробачу!
ми ж мали зустрічати Перемогу Разом, ну чомуууууууу
.
Прийміть, пані Людмило, щирі співчуття, глибоку шану і нашу вдячність за те, що виплекали-виховали справжнього патріота, сильного чоловіка, Героя, котрий віддав життя на ратному полі, захистивши кожного з нас.Нехай наші слова вдячності і любові супроводжують його на шляхах до Вічного Спочинку. Слава Героєві! Слава Україні!
Неоніла Диб”як
«Щасливий визволяти рідну землю…» – Богдан Гордійчук у спогадах матері
Ніколи не забути мені того страшного дня, коли мені сповістили про загибель сина. В наступні години і дні після страшної звістки, очікуючи похорону, я просила у Бога лише про одне: аби дав мені здоров’я і мужність гідно провести свою дитину в останню дорогу – усіх їх разом, чотирьох наших Героїв-побратимів, котрі загинули 4 січня під час виконання бойового завдання на Куп’янському напрямку зони бойових дій зокрема на Харківщині, неподалік села Плетенівка Чугуївського району. Бійці, успішно виконавши бойове завдання, вже відрапортували про повернення до частини. Та усім бойовим екіпажем підірвались на міні.
У день Різдва Христового 7 січня 2023 року на майдані Незалежності у Рівному чотири домовини. Кожна накрита жовто-блакитним національним стягом та червоно-чорним прапором УНСО (Української національної самооборони). Біля домовин портрети загиблих воїнів-героїв: Богдан Гордійчук, Василь Удодик, Олександр Ліщук, Юрій Кузьмич. Молоді, усміхнені вольові обличчя. Їм би ще жити й жити. Клята війна. Вічна пам’ять усім вам, наші мужні герої. Вічна слава.
З героями прощалося все місто: матері, дружини, діти, родини, друзі. Просто містяни. Знайомі й незнайомі.
Велика гордість виповнила моє материнське серце, коли побачила, скільки людей у перший день великого свята прийшло провести мого сина в останню дорогу. Сотні людей стали у тузі поруч зі мною, обняли мене й дали від себе ту горсточку людського тепла, якого я потребувала.
Церемонія прощання з Героями гідна їх подвигу. Чітка, похвилинно відпрацьована. Коротка команда і пливуть домовини з прахом героїв до автобусів з іменем та домашньою адресою кожного. Грає оркестр. Звучить “Плине кача”. Розвіваються на вітрі прапори. Непорушно стоять у почесній варті бійці. Стоять в задумі побратими полеглих, котрі прибули з передової провести їх в останню дорогу.
Всі люди плачуть. Бо як не плакати. Всі ми усвідомлюємо, у який важкий час живемо: чи не щодня прощаємося на майданах наших міст і сіл із кращими нашими воїнами – тими, хто мав би жити, бо є сіллю землі нашої.
Проходить час – дев’ять днів, сорок, ось вже два місяці, а туга за сином не минає. Біль не щезає.
За вікном несамовито виє-голосить вітер, а я запалюю свічку біля усміхненого портрета й думаю про сина. Подумки веду з ним розмову… Невпинну розмову. За ці важкі дні ми «переговорили» з ним більше, як за життя. Сини не дуже відкриваються перед матерями. Аби мама не хвилювалася. Не раз ображалася, що усі навколо чимало знають про бойові будні твого сина, а ти, рідна мати, мусиш обмежуватися лиш власними інтуїтивними відчуттями.
АТО. Мій син пішов на війну добровольцем у сандалях на босу ногу…
Згадалося, як Богдан пішов на війну в 2014-му. І тоді це була війна. Справжня кривава війна. Лиш не повномасштабна, як тепер. Підступно окупований Крим. Провокативні мітинги, захоплення адміністративних будівель та тяжкі бої на Сході.
Син пішов на війну після підступного розстрілу російським агресором зеленого коридору для виходу наших військ з-під оточення під Іловайськом. Та все ж і тоді війну не було названо війною. Ні після Іловайська, ні після оточення та такого ж підступного розстрілу під Дебальцевим. Антитерористична операція. Скорочено – АТО.
Богдан був свідомий того, куди йде й навіщо. Безрезультатно постукавши у двері місцевого військкомату, де сказали чекати на повістку, вирішив не чекати. Адже чекати не міг. Аналізував події й бачив, що коїться. Його рвало до рішучих дій. Вирішив діяти власноруч. Не був тоді ще приналежним до організації УНСО. Став шукати через мережу Інтернет таку добровольчу структуру, де доброволець без військового досвіду може одержати належну бойову підготовку. Так опинився в тренувальному таборі біля м. Новоград-Волинський, де у складі 54-го розвідувального батальйону проходила бойовий вишкіл сотня УНСО. Сина прийняли водієм.
Мені, матері, син сказав неправду. Аби не хвилювалася. «Я поїду, мамо, з групою рівнян на заробітки». Ніби учора все це було. Син на велосипеді. В шортах і літніх сандаліях на босу ногу. Я винесла йому обід – на раз поїсти. Мій син ніколи мене не обманював. Тож я повірила в його запевнення: «Мам, не хвилюйся. Все буде добре. Зі мною надійні люди».
Це було 15-го серпня 2014 року. Наче нічого такого не сталося, а я не могла втямити, чому мені так тривожно на душі. Хоча син телефонував щодня. На питання, що там робиш, відповідав, що яблука збирає. Що є де спати, годують, робота не надто тяжка. Ще якісь речі просив через знайомого передати: тепліший одяг, кросівки, голка-нитка, мило і т. п.
27-го серпня телефонує й каже: «Прости, мамусько, за те, що сказав тобі неправду. Я в тренувальному таборі». Я була в ту мить в редакції газети «7 днів», де працювала. Ніколи не забути мені відчуття, яке тоді пережила. Отерпло не тільки тіло, а й душа. Я ж бо журналіст. Щодня стежу за подіями й добре знаю, що то за АТО. Як поливають наших бійців мінометним вогнем, страшними «Градами», «Осами», які ведуться танкові бої, і які нерівні наші сили… Шанс вижити у мого сина невеликий. А до того ж, у розмовах ще почуєш різного: про бездарне керівництво і що на війні зрадою аж кишить. Що є командири, які за гроші здають ворогові своїх же бійців, їхні місця розташування. Революція ж бо в Україні ще не завершилася. Не очистилася наша постмайданна країна до кінця. Вона й дотепер не очистилася. Колаборантів і навідників ракет вистачає скрізь. Навіть у нас, на патріотичній Західній.
Стан, коли в горлі стоїть клубок, а в очах бринять сльози і ти силою волі береш себе в кулак і це зчавлюєш, тамуєш, а воно все ж проривається і хочеться вити – то дуже тяжкий стан. Тепер я знаю, що почувають матері, коли їх сини на війні. Коли сини йдуть на небезпечні бойові завдання, опиняються в критичних ситуаціях, де йдуть як по лезу бритви, матері в такі миті не сплять. Неспокій, незрозуміла тривога охоплює все єство. Женеш геть від себе настирливі думки, а вони безжально й невпинно тебе атакують. Трохи заспокоює лиш молитва. Коли я дізналася, де насправді мій син і що на нього чекає, ніч була важка й безсонна. Не могла дочекатися ранку.
Наступного дня в редакції на мене дивляться співчутливо. Хтось не витримує й відверто висловлює дошкульну думку: «Чому він у вас такий дурень? Будьте хоч ви розумнішою. Заберіть його з того табору!» І навіть радили, як це зробити. Варто лиш знайти лікаря, який за певну суму дасть потрібну довідку. Якщо не йому, то мені. «Він же у вас один!». Чом не аргумент?! Та я б ніколи не стала чинити щось подібне. Син би цього не сприйняв. І не стерпів. А я? Чи змогла б я на таке піти? Ні. Бо як із цим жити?!
Богдан передав мені довжезний список своїх потреб. Читаю нині свої щоденникові записи. Потрібні були добрі якісні берці, військова форма “Мультикан” або “Атака” (невидима вночі), шолом (на той час їх було важко дістати), термобілизна, балаклава, наколінники та надлікотники, гідратор, рюкзак тактичний (на 25 л), аптечка з кровоспинними засобами, спальник зимовий, gps-навігатор, розгрузки під АК та під гранати й магазини, тактичний ремінь.
Ми з Сергієм Марчуком (племінником, двоюрідним братом Богдана) вирушаємо шукати це все до волонтерських осередків та до різних торгових точок. Ніколи не забути мені облич тих людей, котрі допомагали усім, чим лиш могли. З їх поміччю знайшла я все необхідне з того списку. І навіть більше. Разом з волонтерським фондом «Дар» назбирали ми коштів ще й на придбання тепловізора.
Поїхала до сина у Новоград-Волинський у той тренувальний табір, де він понад 40 днів проходив вишкіл. Вони, добровольці, в складі УНСО, у той день приймали присягу. Бійці виструнчилися під винесення бойового прапора та виконання національного гімну. У мене завмерло серце. Хлопці як на підбір – гарні, вишколені, мотивовані. В якусь мить у мене було відчуття, що я опинилась в минулому і переді мною воїни УПА. Були наші добровольці разюче схожі на своїх предків: і однострої у хлопців, і взуття– у кожного інакше, своє. Хто що де знайшов. Як колись в УПА. Тоді була армія без держави. А тепер – держава без армії. Коли б не волонтери – щирі патріоти всенародного українського тилу, хто знає, чи втримали б ми в 2014-му московитську орду на Сході. Разюче повторюється історія: ворог у нас все один і той же і його методи ведення війни не дуже змінилися. На присягу до наших добровольців-націоналістів прибув син повстанського командира Юрій Шухевич.
Після урочистостей син радісно сповістив, що броніка він вже має. Бронежилет з хорошим захистом дістався йому від волинських волонтерів. Щоправда, трохи завеликий, то він заніс його в ательє, щоб дівчата підігнали під нього. Розповів, що задоволений тренуванням, упевнений в собі. Дуже радів привезеному мною приладу нічного бачення – тепловізору. Хоча і він, і я на той час мали рожеві ілюзії. Ніхто з нас на той час ще не уявляв, яка там війна.
Ще що мене вразило: син оповідав, яка разюча різниця між тими, кого призвали через військкомат і ними, добровольцями. Серед покликаних до війська по призову чимало випадків тотального пияцтва. Є такі, що зумисне шукають причин, як би їм не потрапити на схід. Зафіксовані випадки самострілів. Один стріляка так пульнув собі по нозі, що згодом лікарі мусили її ампутувати. Так отримав собі ганьбу: залишився інвалідом, не дійшовши до реальної війни. Натомість добровольці свідомі того, до чого себе готують, з яким ворогом мають справу, тому працюють над собою до сьомого поту, строго дотримуючись норми сухого закону. Не приведи, Боже, хто порушить – поб’ють буками так, що надовго затямиш.
Хлопці, котрі жили у великому наметі разом із моїм сином, – з різних регіонів України. Багато киян. Переважно з вищою освітою. Розмовляють гарною українською. Розумні, патріотично налаштовані, на всі сто мотивовані. Таких історики називають пасіонаріями. З нетерпінням чекали виїзду на Схід, щоби битися з ворогом. У декого вже уривався терпець. Яке ж було розчарування, що воювати на повну їм так і не дали. На заваді стали Мінські угоди. Які злі вони були на ті угоди і відсування вглиб нашої території лінії розмежування!
І ось вона, та остання мить, коли проводжаю сина на Схід. Їдемо в таксі. Моя рука лежить у синовій долоні. Лізуть до голови важкі думки. Щемить серце. Від думки, що ця мить, коли рука в руці, може бути останньою, на очі накочується пелена сліз. Борюся з собою. Не можу допустити думки, що це відчуття синового тепла, його присутності може бути останнім. Ні! Цього не може бути! Душить відчай. Але я не можу нічого змінити. Моя рука помітно тремтить. Мій стан миттєво зчитує син.
– Мамусю, що ти? Не плач. Все буде добре. Я повернусь. Ти ж знаєш, у нас було досить добре тренування. Нас навчили воювати. І… Ти ж знаєш: у мене два броніки. Один на себе, а другий – на лобове скло. І шолом.
Я намагаюся вірити в захисну силу тих броніків і того шолома, усього захисного обмундирування, придбаного щирими патріотами українського тилу. Але ж я знаю, яка там війна. То не є чесний двобій. То нерівна підступна війна. Ти не бачиш свого супротивника і думаєш, що ти в безпеці, а він у тебе підступно цілить за сотні кілометрів!
Та я не маю права плакати. Треба бути мужньою. Тамую свій стан тривоги, намагаючись перевести думки в інше русло. Туди, де ясне небо і нема війни.
На вокзалі ми п’ємо мирну каву. Довкола нас сновигають десятки мирних українців, яким, здається, немає до війни ніякого діла, бо вона ж десь там, далеко звідси. Син, намагаючись розрядити невеселу атмосферу, розповідає про веселі пригоди з тренувального табору. Я вдаю, що мені весело. Останні обійми. Фото на прощання. За мить, по тому, як з вікна автобуса син востаннє змахнув мені рукою, я на це фото дивитимусь і дивитимусь. На таке ще молоде обличчя свого хлопчика. І вже не стримуватиму сліз.
Кваплюся якнайшвидше покинути те місце, де щойно розімкнула обійми, відпустивши сина на Схід України, під тяжкі російські «Гради».
Біг від нестерпної реальності спиняє церковний дзвін. Постоявши мить на місці, завертаю до Покровського собору. Там, похиливши голови, стоять у молитві люди. Мені треба бути тут! Нікого й нічого не бачу. Не чую. Зі мною лише мій біль. І Бог. Тут я відверта й відкрита. Тут можна плакати. І розверзлося в ту мить моє небо. Сльози котяться по обличчю, заливають зір.
– Боже, чому? Скажи, чому? Мій син. Та він же в мене один! Ти ж знаєш, що у мене нікого окрім нього нема! Чому інші змогли, а я ні? Чому? Виходить, що я недобра матір. Може, треба було лягти кістьми, перегородити собою дорогу, знайти які завгодно приводи, та не пустити? – такий рій думок. Описала це прощання в своєму романі «Я звідси не поїду». У певній мірі це автобіографічний твір.
Підняла голову, підвела очі догори. Зір зупинився на Богоматері, яка під куполом храму розпростерла над людьми свій рятівний омофор.
– А що вона, Божа матір? Чи могла вона перегородити дорогу своєму синові? Чи могла його зупинити? Це ж бо Його шлях! Його вибір. Його місія. Їй, як і тобі, як кожній матері, боліла за сина душа. Рвалося серце. Та вона знайшла в собі мужність бути гідною матір’ю свого великого сина.
З храму вийшла іншою. Без сліз. Мужність! Я повинна мати мужність! Зібрати в кулак усі свої жалі, свою тривогу, щоб зуміти вселити в сина спокій, віру, впевненість у боротьбі – ось у чому моя материнська місія! Лиш так можу стати для сина щитом віри й надії.
Син опинився під Маріуполем. «Мам, не хвилюйся, все добре! Тут так гарно! Море…» – радісно сповістив син про прибуття на місце. Так, наче не на війну, а на відпочинок приїхав.
Розмови по телефону нечасті і скупі. Лиш про те, що потрібно передати. Ніколи не забуду годинникаря, який передав хлопцям на фронт бля трьох десятків механічних годинників. Не забуду, як ми збирали телефонні апарати з оператором InterTelecom – засоби зв’язку, які нібито не «ловить» ворог. Не забуду й безпосередній вклад рівненського підприємця Сергія Петровця, з яким ми придбали для мого сина і зимовий одяг, і теплий спальник, і ще багато чого. Пакували в посилки книги, солодощі тощо.
На якій тонкій невидимій ниточці тримався в той час наш із сином зв’язок! Бувало, що попереджував і не телефонував і тиждень, і два. А я його відчувала! Трохи більше про воєнні будні добровольчого розвідбату дізналася 13 грудня 2014 року з уст синових побратимів, котрі приїхали в Рівне якраз на Андрія, коли діти організували на майдані великий ярмарок і збір коштів для ЗСУ. Неподалік розгорнули свій намет волонтери, варили у великому казані куліш, продавали різні смаколики, інші поруч навчали охочих надавати першу допомогу пораненим.
Скориставшись тим, що я журналіст, я помчала брати інтерв’ю в синових побратимів, бійців 54 розвідбату, аби випитати щось і про сина.
Тоді й дізналася про випадок, як одного разу опинилася їхня розвідгрупа за якихось 30 метрів від ворога і мало що не заїхала в полон. Був тоді густий туман. Врятував себе і групу водій, друг «Камінь» – мій син. «Як побачив навпроти себе націлене на мене дуло танка, розвернув авто на 180 градусів. Так, що в природі цей автомобіль (КРаЗ) так не розвертається», – розповідав син про цей випадок згодом, коли вже прийшов додому на ротацію. А врятувалися вони тоді тим, що ворог згубив їхній слід… Вони завернули на підприємство Ахметова, яке ворог не чіпав. І таких випадків було чимало. Комусь щастило більше, комусь менше. Були і втрати. Було таке, що на сильному морозі бійці дуже сильно перемерзли й син тоді із високою температурою потрапив до лікарні в Маріуполі. А виписався за день до першого тотального обстрілу цього міста, коли загинуло до сотні мирних жителів.
Війна як лотерея. Чи гра в рулетку. Пригадую, як при зустрічі попросила в сина одну маленьку кулю (патрон до автомата) і загадала, що коли триматиму її в себе, син не загине. Як прийшов на ротацію, дякував мені за те, що сильно за нього молилася. Оповідав, що йому завжди щастило пробігати поміж вибухами, як між крапельками: «То я від’їхав і бомбили. То ще не приїхав…» А возив боєприпаси. Їздив по замінованих на узбіччях дорогах…
«Мамо, за кого ти мене маєш? Я маю бути там!»
З літа 2015-го по 24 лютого 2022-го в житті мого сина Богдана Гордійчука відбулося чимало важливих подій. Закохався. Одружився. Влітку 2016-го народився син Степан. Шлюб був нетривким. У 2017-му пара розлучилася, а у 2018-му Богданові довелося забрати сина від колишньої дружини й самому зайнятися його вихованням. Синочок був для нього цілим всесвітом.
Та коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, син ні секунди не вагався, що має робити. Напередодні рівненські добровольці-патріоти з УНСО їздили на великий збір до столиці й випрацювали план, як будуть діяти у випадку повномасштабного наступу. Знали, що чекати вказівок від влади не будуть. Діяти треба миттєво. Мій син вже був членом цієї організації. Відразу, як тільки ми почули про війну, він став збирати речі.
Відважилась сказати йому: «Сину, може не варто лізти в саме пекло? Адже можна і тут залишитися, в теробороні теж потрібні досвідчені бійці. Синочок у тебе ще такий малий». А він мені на це: “Мамо, за кого ти мене маєш? Я маю бути там! Чи ти хочеш, аби ще й він воював?”, – показав на Степанчика.
Аргументів у мене не було. Стало соромно. Як я могла таке висловити? Хіба я не знаю, який мій син?
25-го він виїхав з Рівного, а 26-го вже їхній добровольчий загін стояв в обороні столиці під Макаровим.
Цього разу, як син йшов на війну, мій біль був не таким, як тоді, коли геть необстріляним йшов боронити схід своєї держави в чотирнадцятому. Тепер в усіх бойових обладунках переді мною стояв мужній воїн, загартований в боях.
Додавало віри й те, що змужніло і наше суспільство. Цього разу ніхто не картав мене за те, що віддала на війну єдину дитину, ніхто не дивився на мене, як на приречену. Ніхто не кидав в обличчя важкі й болючі слова: «Я ж твого сина на війну не посилав!».
Аналізуючи події, констатувала факт: у 2022 все було інакше, як у чотирнадцятому. І син це підтвердив. У нас вже була своя дієздатна, оснащена потрібною зброєю армія. І народ наш за цих вісім літ війни виріс до рівня гідної нації. Нам дивувався і нами пишався світ. Як спинялися перед безоружними грудьми простих українців колони ворожих танків. Зупинялися з подиву. Окупанти тетеріли з несподіванки. Від неочікуваної вкраїнської сміливості.
Всі разом, навіть ті, котрі ще вчора чубилися один з одним, кинулися працювати на відпір ворогу – на перемогу! Всі разом – як західні, так і східні, усвідомили тепер до кінця суть гасла «Україна – понад усе!» Бо що б ти не надбав у власність, яких би не сягнув висот в професії та кар’єрі, та коли прийде ворог і відбере в тебе твою рідну землю, твою рідну вітчизну, твій дім, – тоді втратиш усе. І все втратить сенс.
Краще згинути в боротьбі, аніж бути зламаним, гибіти в рабстві.
“А наш тато виживе?” – спитало дитя, коли ми залишились самі. “Виживе! Твій тато – досвідчений воїн. Він обов’язково повернеться з перемогою!” – відповіла я. Хоч серце щеміло.
Таких досвідчених бійців розвідбату, як мій син, відібрали до першої окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. Опинився в першій лінії зони бойових дій – на південному напрямку. Влітку їхня сотня стояла в обороні м. Кривий Ріг. Восени, як ненадовго приїхав, розповідав, що пішим ходом пройшли вони через усю Херсонську область до міста Херсон. Чому пішки? Тому, що треба було зачищати територію від залишків ворожого елементу та розміновувати шлях для моторизованого війська, яке просувалося до Херсону. Ноги були в пухирях, стерті до крові. «Щасливий визволяти рідну землю…» – написав тоді короткий пост під фото з короткого відпочинкуна своїй сторінці у мережі Фейсбук.
В передмісті Херсону трапилися втомленим бійцям щирі й добрі люди. Хлопці помилися, відпочили, виспалися, чиїсь матері попрали їм одяг, гостинно пригощали усім, що лиш знесли до столу з трьох хат. Бійці в подяку залишили цим щирим людям свої пайки. Щасливі, пішли далі виконувати свої бойові завдання. Відчуття – що ти в гостях як удома побував – неабияк окрилює! Хочеться жити, бити ворога і не відчуваєш втоми!
«Завжди пам’ятай, як сильно я тебе люблю…»
1 вересня мій онук Степан пішов у перший клас. Син замовив по Інтернету і передав йому з цієї нагоди подаруночок: теплий пледик з написаним на тканині текстом, який написав сам та передав виробникам для виготовлення замовлення. Степанко мав це прочитати лиш тоді, коли навчиться читати. І я знаю, що він ще це прочитає, як стане дорослішим. І не раз при тому заплаче. Бо тата вже немає й не буде ніколи.
Я ж тоді, як пробігла очима написаний на тому пледику текст, – обімліла. Життя на війні сьогодні може бути життям, а завтра… Завтра може бути всяке. І мій син свідомий цього. Як же я просила його: « Синочку, любий, як собі хочеш, а ти маєш повернутися живим. Пообіцяй мені це!»
“Я не можу цього пообіцяти! Як вже вийде, мамо…” – мовив у свій останній приїзд 17 листопада 2022 року.
Між сином і батьком невидимий телепатичний зв’язок, як це буває між дуже близькими людьми. Страшного світанку 4 січня дитина передбачила втрату найріднішої йому людини. Десь біля шостої ранку Степанко несподівано кинувся зі сну, голосно заплакав: «Що ти синочку?» «Страшний сон, бабусю. Дуже страшний». «Спи. То лиш сон…» А біля восьмої того ж ранку бойова група, у складі якої був мій син, підірвалася на фугасній міні. О дев’ятій ми з онуком непорушно вистояли хвилину мовчання, ще не знаючи, що до когорти янгольського війська вже вступив і його тато, а мій син.
Епілог
Щодня, щогодини думаю про сина. Про інших синів з його покоління. За фахом я педагог. Викладач української мови й літератури. Друга моя спеціальність, за якою колись писала наукову роботу – етнолог. Хоч її не захистила. Реалізувалася сповна в журналістиці. Та здобуті в аспірантурі знання дали мені гарний грунт для роздумів і написання ряду аналітичних матеріалів. З початком війни здала в друк історичний роман «Я звідси не поїду», на презентації якого був присутній і мій син (якраз приїхав на кілька днів, щоб підлікувати в Клеванському госпіталі хворі коліна). Син узяв мою книжку з собою – «Нехай хлопці почитають…» З синовими речами вона не повернулась. Значить, пішла в люди. Читають.
Як педагог у 1990-х не раз, дивлячись на сина в його юнацькому віці, думала: «Що ж то за покоління росте, виховуючись на американських блокбастерах?» Мій син був, як усі. Нічим не виявляв, не демонстрував, як він любить Україну. Тож, повірте, великою несподіванкою стало мені, матері, – а матір найбільше знає свою дитину, – те, що мій син Богдан, який у свій час не проходив строкової служби в армії, пішов у 2014 році на війну добровольцем.
Звідки взявся в ньому цей патріотизм? Я ж не раз дорікала йому за російську попсу, шансон, гуркітливий рок…
І ось тепер, коли його вже немає на Землі, я, занурюючись в його дитинство, складаю пазлик до пазлика пам’ятні вузлики. Мойсей водив свій народ по пустелі сорок років. Аби стали зрілим народом. Наші ж діти, виходить, дозріли швидше…
Мій син із покоління тих українських дітей, котрі народилися в добу великих перемін. На час, коли в 1991-му Вкраїна проголосила незалежність, йому виповнилося вісім років. В пам’яті велелюдні мітинги, наші жовто-блакитні стяги, стрілецькі та повстанські пісні, спрагле вишуковування зерен нашої істинної історії, заповнення шляхом самоосвіти прогалин в курсі української літератури. Я, на той час учителька української мови й літератури в одній із російськомовних шкіл м. Рівне, годинами просиджувала в бібліотеці, відвідувала засідання народного університету «Просвіта». Дитина завжди була зі мною. Наше всенародне прагнення збудувати свою державу, мати свою мову, символіку витало в повітрі. Ми в той час жили Україною. Високі патріотичні пориви групи пасіонаріїв, серед яких була і я, емоційна ейфорія від проголошення незалежності, пізнання жахливих картин з нашої історії не могла не позначитися на свідомості наших дітей. Серед школярів, навіть молодших, велися зовсім не дорослі розмови й суперечки… Прапорці, тризубчики, вишиванки – то ті атрибути, з яким росло перше покоління незалежної України.
«За Україну з вогнем завзяття рушаймо, браття, всі вперед! Слушний час кличе нас – ну ж бо враз сповнять святий наказ: «За Україну, за її долю, за честь і славу, за народ!»
З цією піснею на слова Миколи Вороного мій син вступав до Рівненської музичної школи №1 до класу бандури. Навчався у великої патріотки Людмили Василівни Фусик, яка прищепила йому любов до вкраїнської пісні.
У скрутній ситуації опинилися на зорі української незалежності в новоствореній державі Україні загальноосвітні школи: як би не хотілося педагогам крокувати в ногу з часом, але підручники залишалися старими, радянськими.
Богдан змалку любив читати. Але як нелегко було на той час вибрати в дитячій бібліотеці книжку! На полицях зазвичай стояли книжки з серії «Піонери-герої». Про Павліка Морозова, Валю Котика, або ж для старших – про Зою Космодем’янську, Павку Корчагіна, «Молоду гвардію». Син категорично заявив, що радянських книжок не читатиме. А інших просто не було. Що було робити? Чим було замінити радянську літературу? Фенімор Купер, Марк Твен – то були синові улюблені зарубіжні автори. Згодом – різна історична література. Найбільше любив читати про козаків.
Богдан мав хист до малювання. На останній сторінці зошита часто можна було побачити портрет викладача. Такий собі дружній шарж.
Ліпив з пластиліну козаків на конях. Ціле військо. Поле Берестецької битви. Тут козаки, там польські летючі жовнєжи, а там зрадливі турки… Кожен кінь і воїн на ньому в своїй позиції і позі зображений. Над цим заняттям він міг просиджувати цілими днями. Я тоді бачила в ньому художника, шкодувала, що спізнилися ми зі вступом до художньої школи. Лише тепер збагнула, що мій син ще й воїн.
Виховувала сина сама. З його батьком ми розлучилися, коли синові було шість років. Ми часто не усвідомлюємо призначення кожного з нас. І своїх дітей також. Штовхаємо їх туди, де вигідно, або ж думаємо, що їм це підходить, а вони потім, опиняючись не на своєму місці в житті, втрачають самих себе. Лиш тепер я усвідомила: це і була місія мого сина – бути воїном, щоб захистити рідну землю. І тоді, в дитинстві, його вабило військове мистецтво. А воєнні фільми – «стрілялки», від яких у мене боліла голова, він любив в усі періоди свого життя.
Його патріотизм формувався ще й у дитячому Козацькому товаристві «Січ», яке діяло на Рівненщині у далеких дев’яностих. Пригадую, яким піднесеним і щасливим повернувся з тижневого походу по наших лісах. Кеди розвалились повністю, підошв в пухирях, але з яким запалом розповідав, як стояв на посту та як їхня група із різними пригодами справлялась із поставленим тактичним завданням.
Випробуванням на міцність для мого сина стала поїздка з дітьми із ДКТ «Січ» до Артеку. У перші дні незалежності України дитячий табір в Криму діяв за своїми давно усталеними законами. Червоногалстучна піонерія, бадьорі марші й пісні лиш російською мовою – нічого не змінилося. А тут козачата із Західної України. Гадаєте, дали їм бути в одному загоні? Де там! Розосередили по одному по вже сформованих «пионерских отрядах».
Мій син вивчав у школі російську може місяці зо два, а там – цей предмет у незалежній Україні зняли. Хоч по життю чимало книг читав російською, фільми дивився, де ж від цього подінешся. Та граматики не знав. Ніколи в житті цією мовою не послуговувався. А тут вожата до нього: «Гаварі человєчєскім язиком!» А Богдан їй: «Що? Це ти говори людською мовою! Крим – це Україна!»
А мені в листі написав: «Мам, я тут зрозумів, що я не тільки Україну люблю. Я навіть Рівне люблю!» (Богдан провів своє дошкілля й пішов до першого класу в селі, тож довго не міг звикнути до міста). Син з дитинства не терпів авторитаризму. Коли повернувся з табору, сказав: «Ніколи більше не віддавай мене до жодного табору!»
Минуло з часу проголошення Україною незалежності тридцять років. І саме це покоління синових ровесників і молодше – практично два покоління наших співвітчизників, котрі зростали й формувалися особистісно у вільній державі, сьогодні зі зброєю в руках борються з російським окупантом. Минають покоління, а окупант все той же московит. Так вже історично склалося, що як не здолав він нас у збройній боротьбі, то підло одурив. Вільнолюбна козацька верхівка купилася на дворянські привілеї, а двадцяте сторіччя стало найкривавішим у нашій історії. Голодомор, криваві розправи над працьовитим селянством та інакомислячою інтелігенцією, страшні сталінські концентраційні табори… Поколінням нащадків загиблих і тих, котрі уникли репресій, у радянських школах поміняли свідомість.
Та неможливо знищити дух вільнолюбного народу, який пробуджується в поколіннях генетично. Попри усі недоліки посттоталітарного сусільства і школи зокрема, Україна виростила два покоління патріотів.
Сумно лиш споглядати надписи на надмогильних хрестах. Роки народження полеглих героїв, як не 1983, то 1990 чи 1995. А то й 2001 і молодші. Боляче. Життя невижите. А скільки сиріт! Скільки безрадних матерів, вдів молодих…
Не кожній матері щастить побачити обличчя загиблого сина. Така страшна ця війна. Така жахлива зброя та ще жахливіший ворог. Домовину мого сина, чи не єдину, з десятків інших, відкрили і я побачила рідне обличчя. Яким мужнім, спокійним, умиротвореним воно було! Там, на передовій, у складі легендарної , виконуючи найскладніші й найнебезпечніші завдання, син був на своєму місці. Був щасливим. Згадалося, як написав у Фейсбук: “Щасливий визволяти рідну землю…”
Його запам’ятали усміхненим. Ніколи ні на що не скаржився. Не нарікав. Не випрошував забаганок, на які у матері не було коштів. Був завжди усміхненим. Розставляв усі крапки над «і» в дружніх суперечках і конфліктах. Багатьох мирив. Давав розумні поради. Був психологом не за освітою, а по суті. Таким запам’ятали його всі, хто його знав. А для свого сина був хорошим батьком. Як то радісно було споглядати, як вони удвох розмовляють, будують замок з кубиків… Куди б не йшов, скрізь був удвох із синочком. Є пам’ятні фото з м. Дубно, де зустрічали на ротацію синових побратимів, з Оржева, куди їздили з побратимами вшановувати повстанського командира Клима Савура. Двічі брав синочка до Клеваня, де лікувався в госпіталі. Двічі їздили на море та в Карпати…
Світлий, ясний мій хлопчику, спочивай з миром! Твоє рідне місто і твоя родина гідно провели Тебе в останню дорогу і завжди про тебе пам’ятатимуть.
Твій маленький син Степанко, стоячи біля твоєї домовини, виявив недитяче терпіння: тамуючи сльози, не заплакав. Не закричав.
“Мій тато там живий?” – наївне дитяче питання біля татової домовини. “Ні, синочку, ніхто живий в домовині не лежить. А душа татова тут, над тобою”. “А де вона? Чому я її не бачу?” – спитало дитя, розглядаючись по храму. “Ти не побачиш її, але завжди відчуватимеш”.
Ми всі їх відчуватимемо. Наших татусів, батьків, братів і сестер, – усіх, хто заплатив за нашу волю своїм життям. Невидиме янгольське військо воюватиме поруч із живими доти, поки триватиме ця війна. А за тим стоятимуть поруч із нами, коли відбудовуватимемо наші зруйновані міста. Ми звірятимемо з ними всі наші дії і вчинки. Їхня честь, їхній високий подвиг допоможуть нам очиститись від тієї скверни, яка й привела лютого ворога на нашу землю.
Людмила МАРЧУК
Світлини із сімейного архіву
Список публікацій
Відразу чотири родини з Рівненщини втратили захисників 4 січня на Харківщині…// Горинь
На війні загинув син відомої рівненської журналістки та письменниці // Ча Рівне
«Клята війна забирає найкращих»: За нашу перемогу загинув Захисник з Рівного (ФОТО) // Радіо Трек: новини