Василь Іванюк народився 25 квітня 1982 року в селі Бронне, Березнівського району Рівненської області. В 1999 році закінчив навчання в Березнівській середній школі №2. Продовжив навчання в приватному навчальному закладі «Європейський університет» отримавши повну вищу освіту зі спеціальності «Економіка підприємства».
З 2000 по 2001 роки проходив військову строкову службу в військовій частині А 2237, яка дислокувалася в м. Кам’янець-Подільський Хмельницької області.
По завершенню строкової служби працював в інженером меблевому цеху, потому будівельником, їздив на заробітки за кордон. В 2007 році одружився, побудував власний будинок у с. Городище. Спільно з дружиною виховував двох дітей. Василь був працьовитим і творчим чоловіком. В шкільні роки – кларнетист шкільного оркестру, був капітаном команди КВК, сам писав тексти, коротенькі оповіді, грав на гітарі. Був підприємцем, шукав себе в агробізнесі, вирощував шампіньйони, планував засадити горіховий сад на трьох гектарах батьківського паю, а в червні 2021 року здобув кваліфікацію електромонтера та працював за фахом в відділенні з експлуатації розподільних мереж Березнівської дільниці ПрАТ «Рівнеобленерго».
Захищати рідну землю пішов добровольцем 2 березня 2022 року. У війську він був сержантом, командиром відділення 1-ї стрілецької роти 14 окремого стрілецького батальйону «Полісся», мав позивний «Котик». Воював на кордоні на Сумщині, обороняв Бахмут, Торецьк,Соледар, Червону гору. В найпекельнішому місці – районі Бахмуту був понад 5 місяців, там і загинув. Під час бою один із російських танків прицільно вистрілив у бліндаж, де було четверо захисників. Троє бійців отримали поранення, на жаль, завжди щирий і усміхнений
Василь загинув за лічені секунди від великої крововтрати. Йому було лише 41. Колеги та побратими запам’ятали Василя Іванюка сміливим, відвертим, справедливим, освіченим, його цінували та любили  –  він завжди був попереду, врятував не одне життя, вмів заспокоїти, усього себе віддавав справі, за яку брався.
Загинув Іванюк Василь Григорович 7 травня 2023 року поблизу м. Бахмут Донецької області.
Похований на Алеї Слави міського кладовища в урочищі «Лукавець».

Публікацї про Іванюка В.

Захисника України Василя Іванюка провели у останній земний шлях

“Щиро люблячий чоловік для дружини, найкращий у світі тато для дітей, дбайливий син для батьків та завжди усміхнений – саме таким його запам’ятають усі хто любив та шанував.Сльози смутку і жалоби, квіти вдячності супроводжували Василя у останній земній дорозі. Заупокійна служба за загиблим захисником відбулася у церкві Різдва Пресвятої Богородиці міста Березне.

На міській площі Незалежності поруч з домовиною лунали останні слова для захисника та його родини. Жалобну процесію, яка рухалася містом, з надзвичайною повагою та скорботою зустрічали містяни.

Під виконання Державного Гімну України та військовий салют завершився земний шлях Василя Іванюка, якого поховали на Алеї Слави міського кладовища в урочищі «Лукавець» поруч з загиблими захисниками України,– повідомила Березнівська міська рада/

“Василь як у житті так і на війні завжди був попереду…Щиро люблячий чоловік для дружини, найкращий у світі тато для двох дітей, дбайливий син для батьків та завжди усміхнений для друзів, готовий прийти на допомогу – саме таким його запам’ятають усі хто любив та шанував.Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини, та нехай добрий, світлий спомин про покійного захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, колег, друзів, бойових побратимів. Сумуємо разом із Вами, низько схиляємо голови у скорботі.

Нехай душа загиблого Василя знайде вічний спокій…Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас.,- повідомила Березнівська міська рада

В остаточній формі існування

Найнезобутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він – скрізь,
вже в остаточній формі існування.
Ліна КОСТЕНКО.

У цих геніальних словах геніальної поетеси сфокусовано все. Здається, вже більше нічого й казати чи писати не треба, коли йдеться про відхід коханої людини за межу. Але зараз війна. І люди не просто відходять, нелюди убивають їх. Осиротілими, з нестерпною мукою в грудях залишаються батьки, матері, діти, дружини, чоловіки, брати, сестри. Дедалі глибшою стає повінь нашої спільної скорботи. На яку ж духовну висоту треба усім нам піднятися, щоб стати над нею, всім єством відчути оту остаточну форму існування, яка не тільки охоплює кожного із загиблих звитяжців, а й є дотичною до нас. Мені важко даються ці рядки. Адже працівники «Надслучанського вісника » дуже добре знали їх обох – Юлію Іванюк, яка протягом кількох років радувала передплатників газети чудовими публікаціями, і її чоловіка Василя, який загинув смертю хоробрих у бою з московською ордою. Повірити у його смерть, змиритися з нею просто неможливо. Життєпис цієї сімї потребував би інших тонів – оптимістично – ствердних, спрямованих у майбутнє.
Коли Василь іноді заходив у редакцію до Юлі, все довкола наче світлішало – завжди усміхнений, пожартує, підбадьорить. Може, хтось з читачів кине докір, мовляв не до місця усе це, йдеться ж про загибель звитяжця. А чому ні? Нехай ця публікація стане підтвердженням того, що Василеві було що захищати, за що боротися. Бо знаєте, за півтора десятка літ Василь і Юля не розгубили нічого з того, що звело їх у пару. Вони господарювали, як пісню співали: будували хату, доглядати
паї, в хліві і кувікало, і кудкудахкало, і квакало – і все разом, все удвох. А в цій атмосфері любові, віри, життєствердності підростали діти.
Згорьована, сплакана мама, припадаючи до вкритої жовто-синім полотнищем домовини, примовляла: – Сину, та ти ж у нас такий добрий, такий господар, усім допомогти хотів, і нам, і Юліним батькам; до тебе ж люди горнулися, ти рвався закрити собою і родину, і Україну, захиснику наш коханий, найдорожчий. А вони на тебе такого людяного, такого чуйного, світлого – танком.
Слухала ці примовляння, а з пам'яті не йшов один рядок перед великоднього піснеспіву, в якому Матір Божа оплаковує розп'ятого Ісуса Христа: «Ой Сину мій, Сину, за яку провину маю Тебе бачить на Хресті?». А не було жодної провини, ані тоді, ні тепер. Тільки жертва. Хай не за все людство, хай за рідних, дітей, друзів, за землю, дану нам Богом, але жертва. Жертва любові.

Залишив Василь Іванюк слід на землі. Змужнів за ці кілька днів, раптово подорослішав син, восьмикласник Богдан, болісно переживає втрату татова донька (бо ж татко, татко, завжди татко) десятирічна Стефанія. І завжди поруч з ними безмежно віддана родині мама, любляча дружина Юлія. Варто сказати і про те, що вона, поки Василь воював, не просто чекала його – волонтерила. Завзято, наполегливо. ЇЇ знали у всіх благодійних формуваннях. Друзі, члени громадської організації «Березнівська брама», яку вона очолює, не залишили її наодинці з горем, кинулись на допомогу. Підтримав сім'ю полеглого звитяжця і настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці ПЦУ військовий капелан отець Назарій Момотюк.
Загинув Василь Іванюк 7 травня, а чин поховання відбувся в Березному 12 травня. Той день вибухнув по-справжньому весняним теплом, бузковим цвітом. Його кипіння супроводжувало скорботний хід від рідного дому звитяжця до храму Різдва Пресвятої Богородиці, контрастуючи з всезагальним почуттям скорботи.
На церковному подвір'ї похоронну процесію зустріли настоятелі храмів ПЦУ з Берез- ного, Костополя, Сарн на чолі з благочинним Мирославом Синицею, а обряд відспівування здійснили настоятель Березнівського Свято-Різдво-Богородичного та Городищенського Свято-Петро-Павлівського храмів ПЦУ Назарій Момотюк і Олександр Ясковець. А на центральному майдані міста вже зібрались сотні березнівчан. Для прощання з побратимом прибули воїни 1-ої стрілецької роти 14 -го окремого стрілецького батальйону «Полісся». Їх розповідь про Василя, його військову доблесть, глибоку порядність, відданість військовому братерству не залишили байдужим нікого з присутніх. Щире прощальне слово виголосив міський голова Руслан Пилипчук. Як завжди зворушливою була проповідь вій-
ськогового капелана отця Назарія, в якій поєдналися духовні, патріотичні, моральні, вселюдські мотиви.
Здавалося, у безкінечну вервечку вишикувались березнівчани для прощання з героєм. Під вражаючу мелодію пісні «Плине кача» з букетами в руках вони підходили до домовини з обітницею вічної пам'яті. А коли побратими з домовиною звитяжця рушили до катафалка, всі присутні в одностайному пориві стали навколішки, щоб засвідчити землякові свою пошану ілюбов.
Поховали Василя Іванюка з військовими почестями на міському кладовищі в урочищі Лучка. Віднині він повсюдно і назавжди присутній серед нас у вічній остаточній формі існування.
Надія ЯРМОЛЮК.

«Котик»

Василь Іванюк був простим і непростим водночас, адже напрочуд дивовижною харизмою. Він відчував людей і ті його також відчували. А це складне мистецтво людинолюбства та прийняття інших такими, якими вони є сьогодні. Бачити цінність в кожній людині – ось, що вмів та практикував Василь. І навіть тоді, коли з військової служби приходив додому у відпустку, до нього без кінця сходилися знайомі, друзі, родичі, і він терпляче слухав, давав поради, допомагав усім, чим міг. А міг же просто відпочивати…
Протягом останньої 5-ти денної відпуски, яку Василь провів у Березному, саме за місяць до своєї загибелі, до додому Іванюків приходило багато родичів і гостей. Дружина Юля зізнається: «Тоді думалося – Боже, ну чому вони всі йдуть? Я так хочу побути з ним. Вони ж йдуть та йдуть». А Василько, так завжди називала чоловіка дружина, не відмовляв їм. І сам в гості їздив.
А як бережно та делікатно ставився до своїх дітей, ніколи нічого не шкодував. Юлія згадує: «Пригадую, зайдемо в магазин, а він купує дітям все,що вони хочуть і навіть більше. Я зупиняю його: «Васильку, ми ж стільки непотребуємо. Навіщо ти їм стільки купуєш?» А він подивиться на мене і каже:«Не забирай у мене цього задоволення».
Йому завжди снилися віщі сни. Завжди. Він навіть знав точну дату народження свого первістка Богдана, на якого так довго чекала родина. І це справдилося зі 100% точністю. А ще за два роки до повномасштабного вторгнення він говорив дружині: «Юлю, от побачиш, буде війна. Мені приснилося, що я у військовій формі йду кремлівською площею».«Я навіть упевнена в тому, що йому приснилося, що він загине. Бо завжди казав, що найстрашніше, коли в тебе цілиться танк: не чути виліт снаряда, а тільки фактичний вибух. Так сталося, що в районі Бахмута, де він разом зі своїми побратимами провів понад 5-ть місяців, в бліндаж, у якому перебувалочетверо захисників, вистрілив ворожий танк. Усі троє побратимів лишилися практично неушкодженими, а от Василько помер за лічені секунди від великої втрати крові» – згадує зі слізьми на очах дружина пана Василя і продовжує:
«Чоловік останній тиждень перед смертю мені дзвонив, говорив довго і дякував за те, що ми в нього є. За все дякував, але найбільше за мене. За те, що в шлюбі
за понад 15 років, не втратив себе і наші почуття. А вже потім, на похороні, коли сусіди приходили провести чоловіка в останню земну дорогу, то теж розповідали, що він зізнавався їм, що, мабуть, вони вже більше не побачаться».
Лише за два тижні до загибелі, коли відзначив своє 41-річчя, Василь Іванюк почав відверто зізнаватися сім’ї про проблеми здоров’ям, розповідати про ті події, які відбуваються фронті. Бо до того, за його словами, все було добре, просто прекрасно. Повідав, що отримав три контузії, втрату побратимів і про запах смерті, який переслідував його відтоді, як вони приступили до оборони Бахмута. Що сам собі колов знеболювальні уколи, бо три грижі дошкуляли так, що вже без ліків ніяк не міг обійтися. «Звісно, він міг не піти… Бо мав на те вагомі причини, – розповідає дружина. – Я навіть не уявляю, як він щодня витримував на собі той вантаж… І як "дякували" його спинні грижі.
Якраз перед війною в нього так боліла спина, що навколішки скочувався з дивану. Тож я все допитувалася, як він почувається. -;Ти знаєш, Юлько, все наче рукою зняло – нічого не болить, – радісно відповідав чоловік. .

У подружжя, яке прожило разом 16 років, і, якби не ця клята війна, ще жило довго в парі, були досить гарні стосунки. Бувало, їде Василь додому з фронту машиною і телефонує дружині: «Іди, відчиняй ворота, я вже в двірзаїжджаю». Одяг військовий залишав на порозі, до хати не заносив, бо він зберігав у собі запах війни. А сім’я – це святе, це мир у домі. Навесні надсилав кур’єром букети тюльпанів, щоб порадувати дружину. Любив писати і залишати їй записки: «Моя найкраща, усміхнись».
Любив Василь Іванюк не лише своїх дітей, а й племінників, хрещеників і вони до нього тягнулися. Донька згадує, що мама завжди була на роботі, а тато з ними грався. Стефанія добре пам’ятає гру «Лежачі леви». Це коли тато втомлений приходив додому і хитруючи засинав, обійнявши дітей, а вони з братом лежали поруч нього. Подобалося таткові готувати з ними різні страви, вигадувати та розповідати дітям на ніч казки.
Скажімо, в дитинстві у їхнього сина з’явилася фобія – страх води, коли утретьому класі Богдан пішов вчитися плавати. Чоловік щовечора вигадував йому казки про хлопчика, який боровся з подібним страхом. Батько з сином тразом обговорювали його емоції, побоювання, і, завдячуючи цьому, Богдан подолав свою фобію та навчився гарно плавати.
Юліна племінниця Поліна виросла при Василеві, часто гостювала, була йому, як донька. Бувало приляжуть на дивані фільм дивитися чи просто відпочивати, діти з одного боку примостяться, дружина з іншого, а Полінка в ногах ляже, обійме. Всі горнулися до нього, як до батька. Таке серце мав –добре і турботливе. А що вже діти любили, то годі й говорити. Донечка Стефанія, будучи зовсім маленькою, засинала на ньому. Бувало пригорнеться, ручкою поскубає волосся і засне. Так і виросла. Стефа так подібна до нього! Просто татова доця!
«У нас в сім’ї побутувала традиція – у будні дні готувала я, а у неділю – чоловік» – зізнається Юля. «Василь дуже любив смажити млинчики до кави і приносити мені в кімнату. Коли ж його не стало, то наша доня, за власним бажанням перейняла звичку тата і тепер сама готує ці смаколики з кавою та пригощає мене. Робить це так, як чинив її татко… А ще вона може навіть у велелюдних місцях пригортатися до мене, підставляти щічку для поцілунку, бозвикла, що завжди так цілував її тато. Його не стало, а потреба в обіймах та поцілунку залишилася. Стефа називала його своїм принцом, коханим… Василь із сином дуже часто спілкувався, коли був на фронті. У Богдана якраз розпочався перехідний вік і йому потрібен був тато. Оце вони і говорили довго по телефону. Порозмовляють і все стає на свої місця. Чоловік надсилав постійно хлопцеві нові фотографії, свою військову форму, шеврони. Зараз донька носить практично весь батьковий одяг: кофти, футболки, вбирається у них навіть у школу чи табір і зовсім не зважає на чиюсь думку. Їй так добре, затишно, так вона разом із татом, в його обіймах…. Василько завжди мав багато хороших знайомих. Коли організовували для нього військові збори, то закривали за добу, максимум за дві, так всі відгукувалися на його потребу».
Дружина називала його котиком, Васильком, а він казав на свою дружину Олександрівна. Коли ж чоловік пішов воювати, то довго думати над позивним не довелося, назвався так, як кликала його кохана – «Котиком». Бо саме це рідне слово і гріло його, і приносило силу. Його ж життєве кредо: «У будь-якій ситуації завжди залишайся людиною», до якого він прислухався усе своє життя. Василь грав у КВК ще зі шкільних років. Команда мала назву «Кузов».
Згодом – гра у «Банді BЕST», де й зустрів свою дружину. Адже йому, життєрадісному та життєлюбному хлопцеві легко було жартувати, писати власні тексти, займатися музикою. Колись давно говорив, що мріяв стати журналістом. Він міг обрати будь-яку професію, адже був надзвичайно обдарованим. Збудував  власноруч будинок і йому завжди усього вистачало. Після закінчення війни Василь мріяв придбати тракторця, облаштувати ставочок, побудувати хатинку на батьківському земельному паї, посадити горіховий сад, який би перейшов сину у спадщину. Коли ж пішов на війну, то в господарстві залишилося 4-ро свиней, 20 качок, кури, 40 соток картоплі, понад 2 гектари землі, засіяних різним зерном. Турбуватися і дбати про це все йому дуже подобалося. Він любив землю. Складно сказати, що він не любив. Все, за що брався, все в нього виходило. Скажімо, будинок побудував сам – від фундаменту до даху, електрика, опалення, оздоблювальні роботи – все праця його рук, хоча ніде цьому й не вчився.
Василь Іванюк був великим патріотом своєї держави. Після того, як розпочалося повномасштабне вторгнення, він одразу пішов до військкомату і «штурмував» його доти, доки його не забрали на війну. Хоча він мав бронь, працював енергетиком і міг спокійно бути на своєму робочому місці та насолоджуватися життям з сім’єю в тилу. Натомість став командиром відділення 1-ї стрілецької роти 14 окремого стрілецького батальйону «Полісся». «Я прийняла й поважала його вибір. Бо знала – інакше не міг, – каже дружина. – Навіть на мить не сумнівалася, що повернеться і я його міцно обійму, якзавжди. Щоправда, обійняти змогла лише біля домовини». Чоловік запевняв дружину: «Ти все здолаєш, я знаю. Відчуваю, що зараз саме там, де потрібен  найбільше. Найстрашніше, що орки стирають села з лиця землі, ніби там ніколи не було життя. Не хочу, щоб так було з нашим домом, тому я тут».

Юля продовжує: «Вже після його загибелі військові побратими розповідали про звитяги “;Котика”. Скажімо, як він вміло коригував бій під Іванівським наприкінці лютого. Москалі кричали: " Что за подстава? Ето спецназ;. Насправді ж, кожен із бійців стрілецького батальйону працював в команді, довіряючи своєму командирові. Тому такою злагодженою була їхня робота. До молодших побратимів ставився з повагою, батьківськими любов’ю і турботою. Або одного разу під час запеклого бою, коли на хлопців летіло з танків, літаків, мінометів, розбило машину товаришів по службі, які їхали на заміну…«Котик» десь «віджав» ворожу рацію і коригував без сну та відпочинку, протягом двох діб, дії побратимів. На щастя, всі з того бою вийшли живими…»
Василь Григорович Іванюк (1982-2023 – у неділю народився, у неділю йзагинув,) — військовослужбовець, учасник російсько-української війни,сержант, командир відділення 1-ї стрілецької роти 14 окремого стрілецькогобатальйону «Полісся», мав позивний «Котик». Після закінчення в 1999 році Березнівської середньої школи №2 продовжив навчання в Рівненському навчальному закладі «Європейський університет», здобувши там вищу освіту зі спеціальності «Економіка
підприємства». Василь був працьовитим і творчим чоловіком. В шкільні роки – кларнетист шкільного оркестру, був капітаном команди КВК, грав на гітарі.
Із 2000 по 2001 роки проходив військову строкову службу в військовій частині А 2237, яка дислокувалася в м. Кам’янець-Подільський Хмельницької області.
Після закінчення служби спробував себе у ролі меблевого фахівця. Згодом знайшов своє покликання, коли почав займатись будівельною справою, виконував індивідуальні замовлення. Стосовно інтересів, то захоплювався волейболом, риболовлею та збиранням грибів.В останні роки передповномасштабнимвторгненням був приватним підприємцем, шукав себе в агробізнесі, а в червні 2021 року здобув кваліфікацію електромонтера та пішов працювати у відділення з експлуатації  розподільних мереж Березнівської дільниці ПрАТ «Рівнеобленерго». У Василя залишились батьки: Григорій Михайлович та Уляна Леонідівна, дружина Юлія та двоє дітей: старший син Богдан та донька Стефанія.
Захищати рідну землю пішов добровольцем 2 березня 2022 року. У війську він був сержантом, командиром відділення 1-ї стрілецької роти 14 окремого стрілецького батальйону «Полісся». Воював на кордоні зі Сумщиною,
обороняв Бахмут, Торецьк, Соледар, Красну гору.

Загинув Іванюк Василь Григорович у віці 41-го року 7 травня 2023 року поблизу м. Бахмут Донецької області. Похований 12 травня 2023 року у Березному на Алеї Слави міського кладовища в урочищі «Лукавець».

Дружина Юлія

“Василь Григорович Іванюк влаштувався на Рівнеобленерго незадовго до повномасштабного вторгнення – працював з червня 2021 року. Одразу ж згуртував навколо себе бригаду, був серйозним, відповідальним, гарно освіченим. Він назавжди залишиться у нашій пам’яті, як відданий справі працівник, хороший друг, чуйний і добрий товариш”, –  прокоментували у ПрАТ “Рівнеобленерго”.

01 березня 2024 року, на території Березнівського ліцею № 2 відбулося урочисте відкриття та освячення меморіальних дошок захисникам, які були учнями цього ж навчального закладу і віддали своє життя у російсько-українській війні за свободу, незалежність та територіальну цілісність України. Серед них Сержант Іванюк Василь Григорович, 1982 року народження. Захищав Україну з березня 2022 року. Право відкрити меморіальні дошки було надано рідним та близьким загиблих Героїв. Освятив дошки пам’яті настоятель Свято-Покровського  храму міста Березне отець Мирослав.

Список публікацій 

Ярмолюк Н. В остаточній формі існування / Н.Ярмолюк // Надслучанський вісник. – 2023. – № 20 / 18 трав. – С.1.

Захисника України Василя Іванюка провели у останній земний шлях // Березнівська міська рада

Під Бахмутом загинув воїн з Березного // Район. Рівне

Був попереду і в житті, і на війні: під Бахмутом загинув командир з Березнівщини //ITV

Без батька залишилися двоє діток: На війні загинув 41-річний мешканець Рівненщини // Радіо Трек: новини