Муравський Олександр Васильович (13.05.1986-22.05.2023) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Олександр Муравський народився у Рівному. Закінчив загальноосвітню школу № 3, навчався у Національному університеті водного господарства на механічному факультеті, здобув фах інженера-механіка.

Свій трудовий шлях розпочав у Державній виконавчій службі, був керівником юридичної компанії, довгий час працював у дорожніх компаніях. Будував Північну об’їзну Рівного.

Олександр був активним учасником Революції Гідності, співзасновником та ідейним натхненником Автомайдану Рівне.

Надзвичайно скромний Олександр не хотів, аби усе, що він робив, стало відомо. Говорив, що усе це – нічого особливого, лише те, що може.

Олександр зустрів дружину-адвоката словами: “Ти зробила для перемоги усе, тепер моя черга”. Тож добровольцем пішов виконувати свій обов’язок – захищати рідних та всю країну від ворога.

Герой служив у легендарній «Миколаївській» 79 бригаді, яка героїчно боронить Донецький напрямок.

З перших днів на передовій, був двічі поранений, але завжди повертався у стрій.Та понад усе Олександр любив своїх трьох діток – сина Володимира та донечок Інну та Ольгу.

37-річний солдат Олександр Муравський загинув в районі населеного пункту Новомихайлівка, поблизу Мар’янки, Донецької області 22 червня 2023 року.

Прощання із Героєм відбулося 16 липня, об 11.00 на майдані Незалежності.

Поховали воїна на Алеї Героїв кладовища «Нове» у рідному місті. Олександру присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівного».

Публікації про Муравського О

.

Розповідає дружина Героя Оксана

“Повномасштабне вторгнення застало мене в Одесі. Саша завіз дітей до батьків, а коли я приїхала, він вже був у військкоматі. Місць у теробороні вже не було, тож він чекав, поки його покличуть. Його місце знайшлося у десантній штурмовій бригаді. Після навчання відразу направили у район Мар’янки – там і служив до останнього.

Саша був чудовим батьком. Весь свій вільний час присвячував діткам, їх розвитку. Саме діти були найбільшою його гордістю, їх успіх у навчанні, на танцях у Школі сучасної хореографії ПДМ Light Dance Company. Саша завжди був поряд, допомагав, спрямовував, був справжнім другом і прикладом для дітей. Саме для них робив усе можливе і неможливе.”

Віктор Любежанін

Дякуємо , Друже ! Твою справу продовжуємо …. Будем бити тих чмирів до кінця їхнього

Tamara Nesterenko

Царство небесне і Вічна пам’ять Герою,нашому дорогому Рівнянину.Співчуття родині . Олександр житиме в наших серцях і пам’яті вічно.

У РІВНОМУ В ОСТАННЮ ДОРОГУ ПРОВЕЛИ ВОЇНА ОЛЕКСАНДРА МУРАВСЬКОГО

У Рівному прощались із Захисником України, прихожанином Борисо-Глібської церкви Олександром Муравським. 37-річний воїн загинув в районі населеного пункту Новомихайлівка, поблизу Мар’янки, захищаючи країну. Про це повідомляє пресслужба Рівненської єпархії УПЦ.

16 липня 2023 року у Борисо-Глібській церкві Рівного відбулося відспівування воїна Олександра Муравського, котрий був активним прихожанином церкви, дбав про її благоустрій, допомагав у будівництві.

Чин похорону очолив секретар Рівненської єпархії протоієрей Віктор Земляний у співслужінні шістнадцяти священнослужителів парафій Рівненського округу.

За матеріалами Рівненської міської ради

Дітей відвіз у село, а сам пішов у військкомат – історія полеглого захисника

З Олександром та Оксаною Муравськими ми познайомилася давно, адже вони – мої сусіди. Оксана уособлює сильну, впевнену в собі жінку. Саша – привітний, спокійний і завжди усміхнений чоловік. Я й не відразу дізналася, що він пішов в ЗСУ, що там, на сході боронить від російських окупантів свою смію та всіх нас. Адже знала, що в них з Оксаною – троє дітей… і що таких батьків не мобілізовують.

Проте вони йдуть самі. Йдуть добровольцями, штурмуючи військкомати, шукаючи різні можливості стати зі зброєю в руках на захист рідної землі. Так вчинив і Олександр Муравський, пішовши добровольцем майже на початку повномасштабної війни. А 22 червня 2023 року Саші не стало…

Дружина ночами малювала портрети чоловіка

На стінах затишної квартири Муравських повсюди портрети, з яких дивиться Олександр… Намальовані його дружиною.

– Я – не художник, – помітивши мою цікавість, посміхнувшись, каже Оксана. – Я не могла спати, коли Саша бував на завданні, на нулі… Тому ночами малювала його. Замовляла за фотографіями «полотно за номерами» і малювала… Особливо важко було малювати піксель, там стільки відтінків (!).

Кожна робота Оксани заворожує, здається, випромінює якусь неземну любов і світло душі.

– Деколи важко пояснити, – начебто прочитавши мої думки, продовжує жінка, – той невидимий зв’язок, що з’являється, коли ти зустрічаєш саме ту людину, яка повністю «твоя». Коли не треба слів, бо ви розумієте один одного мовчки. Коли у вас спільні погляди, ідеали, світогляд.

Оксана замовкла, а в очах забриніли сльози… Ці сльози не висихали фактично впродовж усього нашого спілкування. Тільки час від часу, коли вона згадувала щось приємне, в зіницях спалахували іскорки, а на губах зароджувалася ледь помітна посмішка.

Так почалася наша розмова про її загиблого чоловіка. Спілкування, щоправда, виявилося доволі сумбурним – ми перескакували з одного на інше, поринали у спогади, ділилися враженнями і думками. Оксана здебільшого плакала, я ледь стримувала сльози, а згадавши щось приємне – разом сміялися… Декілька разів вимикаючи диктофон, я знову вмикала запис, щоб щось уточнити чи ще щось спитати…

Видавалося, що він народився в машині

Олександр Муравський народився в Рівному, навчався в 3-й школі. Після 11-го класу вступив до Національного університету водного господарства та природокористування на механічний факультет, де навчався за спеціальністю «Автомобілі та автомобільне господарство»

– Я завжди з ним жартувала, – розповідає Оксана, – «В мене таке враження, що ти народився в машині». Машина – це було його продовженням. Він настільки був супер водій. І до того ж, на всьому, що їздило, все, що було на колесах, він сідав і їхав. Машина – це його, він був самоучкою.

Олександр, зі слів дружини, згадував, як у 13-річному віці часто їздив до бабусі в село (він дуже любив її). Там була компанія, всі хлопці – старші, він – найменший, але найбільш шустрий і до них тягнувся. Саша брав у батька машину (це був «жигуль») – хлопці виштовхували її за подвір’я і каталися за селом. Ніхто не знав, не бачив.

– Тому він обрав «водник», – каже Оксана, – і факультет – не спонтанно, бо жив автомобілями. Я не раз казала йому: «Ти скоро в туалет будеш на машині їздити, ти ж не ходиш пішки». Він любив дорогу, поїздки. Колеса, кермо, машина – це було його продовженням.

– До речі, як він вчився у школі, якщо марив однією лише механікою? – цікавлюся.

– Як і всі хлопці. Математика, фізика – добре, а все решта – не треба. Коли діти почали навчатися Саша, бува, гримав на Вову: «Сину треба вчитися!». Потім, вже коли йшли спати, то я Саші казала: «Будеш себе погано поводити, я дітям покажу твої оцінки».

Випробування пройшов на відмінно

За словами Оксани, вонавперше побачила Сашу, коли він прийшов влаштовуватися на роботу водієм, тоді йому було 19 років. Він на той момент вчився на 3 курсі і перевівся на «заочне», адже йому треба було заробляти гроші – не вистачало на оплату за навчання. Оксана тоді працювала керівником відділу примусового виконання рішень Рівненської області і їй шукали водія.

– Прийшло таке дитя мале, худе, – згадує Оксана. – Але дуже вже такий емоційний, жвавий, самовпевнений. Питаю: «Батьки хоч знають, що ти йдеш працювати?» Тоді запропонувала: «Добре, сідай їдемо, якщо все добре, то ти працюєш». Це був кінець листопада, а машина на той момент – ще на літніх, лисих шинах. Сів, поїхав, а ожеледиця така вже була. Нормально проїхався, привіз. Так влаштувався на роботу.

На обличчі жінки засвітилася усмішка, напевно, щось згадала з того, такого вже далекого часу. А потім продовжила:

– Це було десь буквально за 2 тижні до того, як я народила Катрусю. Коли вона народилася, в неї постійного були проблеми зі здоров’ям, а Саша постійно на зв’язку був. Він завжди і в позаробочий час допомагав. Потім – одна операція, друга… Катруся померла… Після цього я зрозуміла, що мій шлюб абсолютно нічого не тримає. Тому, що сину Вові на той момент було два з половиною роки. Тут ще мала померла, в мене нема підтримки. Після цього я прийняла рішення, що ми з тодішнім моїм чоловіком розлучаємося.

А Саша, зі слів Оксани, завжди був поруч, допомагав:

– Ну просто як така світла, золота людина. Жодних якихось думок, що ми з ним можемо бути разом, не було. Навіть не уявляла собі такого, враховуючи, що я на 6 років старша. Але одного дня він дуже наполегливо почав приділяти мені знаки уваги, таким самовпевненим був. У той час, чого таїти, до мене залицялися й інші чоловіки, а він переконував, що всі вони – не такі, що абсолютно не підходять для мене.

Діти стали для нього сенсом життя

А потім, так все дуже швидко відбувалося. Наскільки все швидко, що Оксана не встигла опам’ятатися. Хоча спочатку й не сприймала ці стосунки серйозно.

– Він пішов з виконавчої служби на іншу роботу, ми одружилися, – веде далі жінка. – З’явилася наша старша донька – Інуська. І коли вона народилася, у нас вибухнула «війна». Адже ще до того, як ми почали зустрічатися, він пообіцяв, що свою дочку назве Оксана, і буде вона Оксана Олександрівна (Оксаниного батька теж звуть Олександр, – авт.). Тож доньку хотів назвати Оксаною: «Я ж обіцяв!». На що я йому відповіла: «Ти обіцяв за інших обставин».

Через рік і 5 місяців родина Муравських поповнилася ще однією донечкою – Олічкою. Тепер їх вже стало п’ятеро.

– Саша – просто шалений батько, він найкращий у світі батько. – зауважила моя співбесідниця. – Він цілком віддавався дітям. Для нього найбільшим сенсом життя були його принцеси і син. Вову ніхто не змушував, він одразу назвав Сашу татом. А Саша ніколи не робив жодної різниці між дітьми. В нього завжди було троє дітей, і деколи Вові більше приділяв увагу, адже це хлопчик.

Оксана замислилася. В мене було таке відчуття, що вона обдумує кожне слово, ніби пригадуючи ті часи, і намагається нічого не пропустити. Ми сиділи в німій тиші, допоки на телефоні співрозмовниці не залунало повідомлення про повітряну тривогу. Я глянула на свій «мовчазний» телефон і поцікавилася в Оксани: «Це в тебе такий дзвінок?» Жінка, посміхнувшись, пояснила, що в неї відмічені декілька регіонів, оскільки має багато друзів в різних містах, з якими вона працювала. Відтак, наше спілкування продовжилося під звуки сирени повітряної тривоги, що час від часу лунала з Оксаниного телефона.

– Він дуже, дуже поспішав жити. – продовжила співрозмовниця. – Саша був не по роках дорослим, мудрим і відповідальним. Надзвичайно позитивна, світла людина. Веселий. У будь-якій критичній ситуації намагався знайти якийсь компроміс, рішення.

Залишали малих на маму і вирушили на Майдан

Олександр згодом закінчив «водний» заочно. Після виконавчої служби певний час працював на будівництві. Потім пішов працювати в дорожню компанію. Там він з майстра доріс до керівної посади.

– Це були різні компанії. Дорога його приваблювала, – зауважила Оксана. – Останнє місце роботи Саші – це дорожня компанія «Белавтодор». Вони будували Північну об’їзну, цей відрізок дороги від Луцького кільця до Азоту. Як їду щоразу на Луцьк, то мені так пече, що їду тією дорогою, яку Саша побудував.

Коли почався Євромайдан, троє дітей в родині були ще маленькими, але це не зупинило Муравських від поїздок до Києва. Оксана розповіла, що вперше вони подалися на Майдан 1 грудня 2013 року.

– Ми, залишивши дітей на маму, сіли вдвох в машину і вирушили,– згадує Оксана, – не до кінця розуміючи, куди і для чого. Але були впевненні, що маємо бути там. Спочатку це були виїзди на Майдан в Київ. Максимально допомагали, постійно щось завозили. Зараз це волонтерством називається, тоді це було зовсім по-іншому, з величезним ризиком. Я на той момент була адвокатом, мала велику кількість справ, але це не спиняло. Ми чудово усвідомлювали певну небезпеку, але ніколи не обговорювали плюси і мінуси. Просто глянули одне на одного, сіли і поїхали. Наша «Ауді» виїздила тоді дуже багато.

Жінка усміхнулася, згадавши комічну ситуацію, пов’язану з цією машиною. Якось Муравські сім’єю їхали в село і в їхній «Ауді» тріснуло лобове скло. Та все якось руки не доходили замінити його. І ось старша дочка Інуська, якій тоді було 5 чи 6 років, стоячи позаду між сидіннями, каже: «Тату, а я знаю: це вам на Майдані побили скло».

– Ми намагалися вдома мовчати на цю тему, тому що діти є діти, – каже Оксана. – Їх же запитувати не треба, вони самі все розкажуть. А це був ризик, особливо, коли почалися розстріли на Майдані. Це вже зараз оглядаючись на той час, думаєш: «А, що там?!». Це порівняно з сьогоднішніми подіями це здається, що було дуже просто.

Оксана досі добре пам’ятає, як блокували виїзд «Беркута» на Київ. Отримавши клич «Хто на машинах, збираємося на заправці на виїзді з Рівного», поїхали, не вагаючись. Там зустрілися з іншими – так створився «Автомайдан» в Рівному.

– Другого березня минуло 10 років від дня офіційного створення Автомайдану, коли вже зареєстрували громадську організацію, – розповідає Оксана. – А вперше ми зібралися десь на початку січня чи навіть у кінці грудня. Почали виїжджати на блокпости на «Сокарі» і паралельно продовжували їздити на Майдан. Мені було простіше, бо в мене була справа в Господарському суді Києва і мені вислали повістку. Кожен раз, як їздили, робила копію, змінювала дату, і вона завжди лежала на панелі в нашій машині. Там же не завжди просто можна було в’їхати в Київ. Потім Автомайдан стежив за безпекою в Рівному. Адже був період, коли правоохоронних органів у місті практично не було, нікого не було, але все було чітко, конкретно.

Подружжя жило душа в душу

З 2015 року Оксана почала їздити по Україні, у неї тоді з’явилися перші справи на сході, де вона захищала наших військових. Саша завжди підтримував дружину, переймав на себе всі обов’язки по догляду за дітьми. Навіть навчився коси дівчаткам заплітати.

Після цих слів ми, не зговорюючись, засміялися і глянули на портрет Олександра, який висів поруч. Там він обнімав своїх донечок перед виїздом на фронт…

– Садочок, школа, танці… – веде далі співрозмовниця. – У танцювальному ансамблі «Лайт» займалися всі троє дітей. Фактично минуло вже 15 років, як Вова вперше пішов на танці. І Саша постійно був там. Більшість людей абсолютно не знала, що Вова – не рідний його син.

Володя дуже важко сприйняв загибель батька і до цього часу… А Саша, коли був після поранення на реабілітації, передав «Ауді» Вові.

Оксана, згадавши про дітей, знову повернулася до розповіді про Олександра:

– У нас не було такого, щоб ми могли посваритися, чи посперечатися з приводу якоїсь там політичної ситуації, чи ще щось… У нас було все однакове. Він підтримував всі мої шалені ідеї, особливо, коли вже почалися поїздки на схід. Потім досить багато в Одесі було справ.

Зі слів співрозмовниці, вона часто захищала активістів та військових на сході. Все це робила безкоштовно.

– Був період, – продовжує жінка, – коли я казала: «Саша, мені дуже важко, їздити туди-сюди. Давай переїдемо в Одесу». На що він відповів: «Ні! Куди?.. Тут у дітей –танці, як діти без танців». Він дуже не любив зміни. Якщо можна так сказати, був консервативним в цьому плані. Дім, діти… Дуже хотів побудувати будинок… Не встигли. Хотів бути ближче до землі, щоб був садочок, можна було шашлик посмажити, посидіти з друзями і кумами.

У родини Муравських завжди збиралися великі компанії. Не було жодного року, щоб Сашин чи дитячі дні народження не святкувалися і там не збиралися всі, розповіла жінка.

– Він любив компанії, – завжди був їх душею. Ніколи не мовчав, десь там вип’є якихось кілька грамів, і все вже його не переговориш. – Оксана зупинилася на хвилинку, а потім продовжила, – Саша міг зав’язати розмову з будь-ким. Він міг помирити будь-кого… Настільки він, як зараз називають, був медіатором.

За 17 років спільного життя, як запевняє співрозмовниця, вони з Олександром лише один раз посварилися. Та й так серйозно, що він пішов з дому…

– Аж на півгодини… – жінка засміялася. – Повернувся, стиснув мене в обіймах і сказав: «Не дочекаєшся! Ти будеш все рівно зі мною».

Дітей відвіз у село, а сам пішов у військкомат

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Оксана була в Одесі. Поки вона доїхала звідти автомобілем, Саша завіз дітей до своєї бабусі в «глухе» село. І вже зайняв чергу у військкоматі. Там дуже довго шукали його особову справу, а потім відмовили. Він пішов в тероборону, але там теж не взяли, бо все вже було укомплектовано. Йому сказали чекати.

Тижнів зо два перетелефонували і сказали, що звільнилося місце в ТРО. Але тоді їх вже відправили в північні райони і Олександр відмовився, сказавши, що «не хоче годувати комарів, там нема що робити». Потім з’явилося вакантне місце в «сухопутці», але він відмовився, бо не хотів бути піхотинцем. Натомість пішов в Десантно-штурмові війська. Це було його свідоме рішення.

– На початку березня 2022 року мені зателефонували з Генерального штабу, – розповіла Оксана. – Напевно, через те, що я багато працювала з військовими, отож вони добре мене знали і запропонували роботу в юридичному департаменті. Роботи ж тоді у мене практично не було, суди не працювали. Ніхто взагалі не знав, що буде і як.

Приїхавши додому, Оксана розповіла про пропозицію, на яку вже подумки зголосилася. Але Олександр заперечив: «Ні, ти не підеш. Ти вже своє зробила. Тепер мій час захищати. Тепер ти з дітьми».

Я зараз часто думаю, – ділиться співрозмовниця, – що, можливо, треба було погодитися на ту пропозицію. Саша лишився б. Я йому тоді пояснювала, що це ж робота в кабінеті з паперами. Він відповів: «Знаючи твій характер, я не хочу тебе ловити по окопах».

Перший вихід – у перший же день на фронті

Йому пропонували підписати контракт. Єдине, в чому він послухав мене, – це не підписувати його. Я тоді йому сказала: «Ми не знаємо скільки буде війна тривати. Мобілізація – це завтра все закінчиться і ти вільний, а контракт – ти зобов’язаний бути 3 роки». Але, завтра все не закінчилося…

Олександр Муравський, який отримав позивний Адвокат, служив у 79-тій Миколаївській бригаді. Це сталося випадково, як розповіла дружина, адже він мав бути у 80-ій або 95-ій бригаді. Проте 79-а зазнала тоді великих втрат.

– Їх після проходження підготовки спочатку повезли до Миколаєва, – згадує Оксана, – але розвернули і відправили відразу на позиції. Після навчального центру в перший день у нього був перший вихід. Звичайно, це було важко але він ніколи не жалівся. Тільки коли була критична ситуація, то казав «Мала, в нас жарко…»

А чому він вибрав позивний «Адвокат», він же ніколи не мав юридичної освіти?

– Так, але цей позивний був настільки його… Всі думали, що у нього юридична освіта, що він реально адвокат. І ніхто навіть не думав, що в нього технічна освіта і він немає до юриспруденції ніякого відношення. Саша часто телефонував, консультувався, і його хлопці завжди були найбільш юридично освічені та просунуті, – засміялась Оксана, і розповіла, як Олександр отримав позивний Адвокат.

Ще в навчальному центрі потрібно було обрати собі позивний. Олександр довго думав, просив навіть дружину допомогти, але вона сказала, що це його позивний, отож він повинен сам прийняти рішення. Він довго думав, були різні варіанти, але не міг знайти той, що йому сподобався б.

– Одного разу Саша подзвонив мені ввечері, – згадує Оксана, – і каже: «Я хотів би з тобою поговорити. Чи ти не образишся, якщо я візьму позивний «Адвокат»? Так ти будеш разом зі мною назавжди». І зараз він разом зі мною назавжди, тому що це моя професія.

Рота, в якій служив Олександр, весь час перебувала в одному місці, біля Новомихайлівки. Там він і загинув. У нього були можливості поїхати на навчання, але він відмовився. Потім – перше поранення, його завезли у Кам’янське, що під Дніпром. Після лікування Олександр повернувся, не захотів ні ВЛК, ні реабілітації. І буквально за три тижні він отримав друге пораненння, після якого лікувався в Кам’янець-Подільському. За висновком ВЛК, Олександра відправили на реабілітацію. Потім друге ВЛК і знову – реабілітація. В нього не зросталися кістки на пораненій руці.

– Після другого ВЛК він рішуче заявив: «Я все одно повернусь до хлопців», – розповіла Оксана. – Так, була можливість… але він сказав: «Оксано, не смій підключати свої зв’язки. Я себе не буду поважати після цього. Не думаю, що й ти будеш мене поважати».

– Пам’ятаю, коли Саша загинув, ти розповідала тоді, що він дуже боявся залишитися там на полі, що його не заберуть…

– Так, у багатьох така фобія. Багато хлопців лишилися там, назавжди. Він мені сказав «Для мене найстрашніше не вмерти, для мене страшніше, що мене не заберуть з поля бою, а ти будеш чекати». Я після Сашиної загибелі познайомилася з його ротним. Він приїжджав у Рівне, коли Автомайдан передавав автомобіль для ЗСУ. Ми спілкувалися, я казала, що буду вдячна хлопцям до останнього свого дня за те, що вони забрали Сашу. Подякувала командиру не тільки за те, що дав «добро». Хлопці рвуться забрати з поля бою побратимів, але їм забороняють, бо це надзвичайно великий ризик. Їх тоді четверо одночасно накрило. Хлопці винесли їх лише з четвертої спроби. В перших трьох, не змогли – когось з них було поранено. А командир безпосередньо брав участь в евакуації полеглих.

«Усиновила» бригаду, в якій служив Олександр

Оксана зараз постійно спілкується з Сашиними побратимами, і максимально намагається допомагати. «Інколи кажу їм, – каже співрозмовниця, – «Я вже вас усиновила, вашу 79-тку».

– Це мій обов’язок – максимально допомагати хлопцям, – продовжує жінка. – Якщо мої дії дадуть можливість врятувати хоча б одне життя, я вважаю, що не дарма прожила це життя.

Другим головним своїм завдання Оксана вважає – берегти пам’ять про Олександра.

– Ми порадилися з дітьми, – поділилася вона, – на тижні буде оголошено конкурс (розмова відбувалася ще до оголошення стипендії – авт.). В Острозькій Академії започаткують стипендію імені Олександра Муравського. Вона буде вручатися щорічно 13 травня (це день народження Олександра Муравського – авт.), для магістрів-правників. Раз вже Адвокат, то Адвокат. Це буде за мій рахунок.

Оксана переконана, що це не марно потрачені гроші. На її переконання – це інвестиція в майбутнє. «Цим дітям розбудовувати країну, – зауважує співрозмовниця. – Тому наш обов’язок її відстояти, а наші діти будуть її розбудовувати».

Світлана ПІКУЛА

Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.