Панько Сергій Іванович (01.01.1973-13.04.2025)

Панько Сергій Іванович народився в місті Костополі. Навчався у школі №1 до 1990 року, закінчив місцеве СПТУ – № 14, за фахом електрик. З 1993 року працював будівельником, в цьому ж році призвали до служби в армію. Коли повернувся додому, працював електрослюсарем в Костопільському ДБК( 1996). Був чесним та добросовісним працівником, гарно відзивалися за нього працівники. У 1997 році одружився. У 1999 році народився син Владислав, а у 2004 році – донька Аліна. Працював на фанерному заводі, їздив на заробітки за кордон, а коли повертався, його завжди вдома чекала робота – ремонтував людям електротехніку. До повномасштабного вторгнення Сергій працював на лісопильному підприємстві.

Повістка прийшла у грудні 2022-го. Сергій Панько пройшов навчання і невдовзі поїхав на фронт. Воював у найгарячіших точках на Донеччині та на Харківщині. Служив командиром міномету мінометного взводу. Додому приїздив лише один раз – у листопаді 2024-го на весілля сина.

У квітні 2025-го, на Вербну неділю, Сергій Панько повідомив дружині, що у нього знову бойовий вихід.

13 квітня під час заходу на позицію в районі села Плещіївка Краматорського району на Донеччині автомобіль, у якому їхала бойова група, потрапив під удар ворожого дрона. Двоє бійців, у тому числі Сергій Панько, загинули.

Поховали Героя на «Новому» цвинтарі в Костополі.

У нього залишилися дружина, син, донька, брат та сестра.

Публікації про Панька С.

30 червня 2025 року Костопільська громада попрощалася зі своїм захисником. Відспівали його у храмі Петра і Павла.

Андрій Панько “Спочивай з миром Брате! Куме! Жодні слова не передадуть наш біль втрати…я горжусь тобою і твоїм подвигом, Слава Україні! Слава Герою!”

Ірина Кравчук “Невимовний біль втрати…..особливо коли йдуть рідні, близькі, знайомі….. Щирі співчуття родині.Низький уклін Сергію…. Вічна , світла памʼять Герою”

Спогади:

доньки Аліни: «Згадую, як тато брав мене на риболовлю. Навесні ми ходили до лісу збирати березовий сік і запікали сало, нанизане на гілочку. Любила й люблю тата, хоч він і мало часу був із нами».

дружини Валентини: «Хорошою людиною був мій чоловік. Усі знайомі й рідні згадують його як чудового спеціаліста (він був електриком), вірного товариша та побратима. За свої 50 років він встиг збудувати дім, посадити дерево й виростити доньку та сина. Не встиг тільки пожити, діждатися онуків і віддати всю свою любов рідним. 22 грудня 2022 року був призваний до армії і все життя розділилося на до і після…»

«Чоловік розповідав, що смерть тричі його оминула. Серйозних поранень він не мав, лише контузії, які на війні майже нікому не лікують. Якось був він у лікарні, я просила, щоб відпустили додому хоч на трохи, але марно – чоловік поїхав на передову.Командир одразу зателефонував нашому сину й повідомив, що батько загинув. Тіло вивезли, але упізнати його було неможливо. Мій чоловік вважався зниклим безвісти. Рідні тим часом здали біоматеріал на ДНК. Днями слідчий Тернопільського управління поліції повідомив нам про збіг ДНК-профілю, після цього чоловіка було офіційно визнано загиблим», – розповіла дружина військовослужбовця Валентина Панько.

Тещі, Олександри Григорівни: «Моя дочка Валя товаришувала з Оксаною — сестрою мого майбутнього зятя. Вони навчалися в одному класі. Сергій дуже любив ходити по гриби та рибалити.    Коли Валя закінчила навчання в місцевому медичному училищі, Сергій почав із нею зустрічатися. Згодом побралися. Я від самого початку ставилася до нього як до рідного сина. І він завжди ставився до мене з великою повагою та добротою, ніколи не образив жодним словом. Допомагав робити ремонт у хаті, багато працював, їздив на заробітки.

   Ми з чоловіком мали земельну ділянку й вирішили віддати її молодій сім’ї. Діти почали будувати власний дім. Сергій невтомно працював, їздив на заробітки й робив усе, що було в його силах, щоб забезпечити родину. Пригадую, як у важкі часи ми разом їздили до Білорусі на ринок. Він ніколи не дозволяв мені нести важкі сумки — усе брав на себе. Таким він і був: добрим, турботливим, працьовитим і уважним до близьких.

   Щовечора я молюся за нього й не можу стримати сліз, згадуючи, що його вже немає. Дуже боляче, що він так мало пожив. Сергій був справжньою опорою для своєї сім’ї, мудрим і працьовитим господарем. Усе вмів робити власними руками, і куди не глянеш — всюди видно його працю, його турботу й любов, вкладені в дім і родину».