Степчук Тарас позивний «Пчола»(06.08.1987-17.02.2023) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Степчук Тарас народився 06.08.1987 року в м. Костополі. У 2002 році закінчив 9 класів Костопільської загальноосвітньої школи № 3.В період з 01.09.2002 р. по 25.06.2004 року навчався у Костопільському будівельно-технологічному технікумі НУВГП за професією «Муляр, пічник, штукатур».
З квітня 2007 року проходив строкову військово-патрульну службу в ЗСУ в місті Києві. Своєю поведінкою та старанністю подавав іншим військовослужбовцям приклад зразкового виконання військового обов’язку, про що свідчить його характеристика з частини.
Після повернення додому професійно займався бджільництвом. Тарас був пасічником і разом з тим працював охоронцем у «Свіспан-лімітед», а далі – начальником зміни караулу.
Пасіка налічувала до 250 бджолосімей. Він займався селекційною діяльністю виведення нової породи бджоли. Щоб перейняти його досвід в роботі з
бджолами, приїжджали навіть вчені-професори. Був головою Спілки пасічників Костопільського району.
27 квітня 2009 року одружився, виховував двох синів.

Коли розпочалася повномасштабна війна, не вагаючись, вступив добровольцем до лав ЗСУ, щоб захищати свою рідну землю від ворога. Був призваний до 14 окремого стрілецького батальйону «Полісся». Тарас користувався авторитетом серед побратимів, мав чітко сформований вольовий характер, власну думку.
17.02.2023 року Тарас Степчук, позивний «Пчола», загинув у результаті отримання поранення, несумісного з життям, внаслідок бойових дій під Бахмутом на Донеччині.
Нагороджений орденом «За оборону рідної держави», орденом «За оборону Бахмута» та почесним нагрудним знаком «Хрест Хоробрих»

Головнокомандувачем ЗСУ. 12 липня 2023 року в приміщенні спортивного клубу «Молот» пройшов боксерський турнір, присвячений пам’яті Тараса та його побратимів.
На честь Героя названа вулиця, де пройшли його найкращі роки.

Публікації про Степчука Т.

“Щирі співчуття рідним та близьким, розділяємо біль їх непоправної втрати. Ніякі слова не можуть сьогодні втамувати біль втрати, ніхто не замінить дітям батька, родині – чоловіка, сина, брата.

Схиляємо голови перед світлою пам’яттю Героя, який віддав життя за Україну” , -повідомляє Костопільська міська рада на сторінці в Фейсбук

Спогади батька Михайла:
«Дізнавшись про готовність сина воювати, сказав йому, що, можливо, трохи зачекає. Але він відповів: «Тату, ти 6 років воював, а тепер час мені». Місяць Тарас був у навчальному центрі в Рівному, потім – у Сумах. Там пройшов навчання з тактичної медицини та отримав сертифікат. На Донецький напрямок
потрапив у жовтні-листопаді 2022 року. Коли Тарас був під Бахмутом, то телефонував раз на тиждень. Але якось він сказав, що ще довше не буде виходити на зв’язок. Три тижні ми ждали зв’язку із сином і дуже хвилювалися. А там саме велися тяжкі бої. Але потім його побратим зателефонував синові Михайлу і повідомив, що Тарас після боїв із двостороннім запаленням легень потрапив до госпіталю з високою температурою. Він ледве говорив, важко було впізнати по голосу. Тоді загинуло багато синових побратимів. Вже згодом дізналися, що бійці обморожували руки і ноги, вода в пляшках замерзала. Та найстрашніше було
втрачати побратимів, своїх друзів.
Тарас користувався авторитетом серед побратимів, мав мужній, сильний, вольовий характер. «Ми без Тараса, як без рук, – казали хлопці, – він і рятував поранених, і сміливо йшов у бій, і міг приготувати їжу».
Тоді, 17 лютого, я був за 30 км від бойових дій із старшим сином Михайлом та його друзями із протестанської церкви, які постійно возили на той напрямок
різні передачі (їжу, ноші, медикаменти, тепловізор, автомобілі). Прокинувся серед ночі з тяжким передчуттям, із телефонної розмови дізнався, що Тарас важкопоранений. А через деякий час його побратим Сокіл сказав, що Тарас помер… Я поїхав шукати його по моргах і до останнього не вірив у загибель.
Думав, можливо, це помилка. А коли в Часовому Яру побачив медика, котрий плакав при моїй появі, то все зрозумів. Хлопці передали Тарасові речі, а його
доправили в Дніпро на судово-медичну експертизу. Не міг повідомити цю страшну звістку дружині і мамі, попросив це зробити старшого сина Михайла.
Це велика втрата для всіх: рідних, близьких, друзів і для України, великим патріотом якої був Тарас».

Спогади мами Людмили:
«Тарас зростав допитливим хлопчиком, був спокійним за вдачею, врівноваженим, товариським. Дуже любив географію, цікавився як живуть люди в інших країнах. А, насамперед, історією України. Захоплювався спортом, змалечку, разом з братом, відвідував секцію карате. Про його успіхи свідчать отримані пояси. Дуже любив грати в шахи.
Строкову військову службу проходив у Києві. Там було нелегко, але синжодного разу не поскаржився на труднощі, бо просто не боявся їх, мав вольовий характер. Найбільше у житті не любив неправди, мав загострене відчуття справедливості.
Дуже любив життя, природу, помічав прекрасне. Тарас насадив багато дерев, засівав поле гречкою і ріпаком. Син був чуйним, допомагав іншим. Його поважали колеги по роботі. Він любив нас батьків, любив свою сім’ю – жінку, дітей. І піклувався про нас всіх. Любив куховарити, був гостинний, дуже і дуже трудолюбивий.
Усе нагадує про нього, його руками виконані будівельні роботи – умів штукатурити, класти плитку, зробив теплу підлогу. Займався бджолярством. Навчався цій справі у пасічника Юрія Степановича Гринька, вникав у все докладно. Настільки добре опанував справу, що до нього вже зверталися за порадами і дивувалися як такий молодий чоловік володіє цією наукою. А, можливо, це вміння у Тараса сформувалося генетично, бо мій дід бувпасічником, тай чоловік мій теж займався пасікою. Здавалося, що він ніби живе для бджіл. Перед війною Тарас з друзями поїхав на заробітки до Чехії, але дізнавшись що має початися війна приїхав додому. Добровольцем пішов до військкомату і сказав: – Мамо, не плач і не кажи нічого. Я чоловік і мушу йти захищати рідну землю, бо вороги прийдуть сюди і повбивають і малих і старих».