Сидорук Вячеслав Миколайович (09.06.1989-22.02.2023) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Вячеслав Сидорук народився 09. 06. 1989р.у м. Березне Рівненської обл. У 1996 р. пішов навчатися до ЗОШ в м. Березне. Закінчив школу у 2005 . У 2005 -2009 р.р. навчався у Березнівському лісотехнічному коледжі НУВГП, за спеціальністю «Лісове господарство». Під час навчання познайомився з майбутньою дружиною Анною. Восени 2013 року одружилися. У 2014 році народилася донечка Даринка.
Вячеслав їздив з батьком працювати у Житомир та Київ. Також працював будівельником, у приватних підприємців з виготовлення пам’ятників. .
Під час повномасштабного російського вторгнення Вячеслава мобілізували до лав ЗСУ. Спершу було навчання на одному з військових полігонів, а 01.08. 2022 року навчався у Великій Британії. Там пройшов бойовий вишкіл у найкращих інструкторів. Була двохденна відпустка вдома. Ця зустріч була останньою з рідними.

05.09. 2022р. Вячеслав приєднався до легендарної 72- ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. Обійняв посаду навідника. У жовтні вже воював на Донеччині. Під час виконання бойових завдань Вячеславу вдалося врятувати свого побратима .Він мужньо стояв у бою проти спільного ворога, переживши
багато танкових атак. Військовослужбовець Вячеслав Сидорук загинув 22 лютого 2023 р. виконуючи бойове завдання біля с. Водяне, що під Волновахою на Донеччині.
Про те, як саме Вячеслав загинув біля с .Водяне, досі достеменно невідомо. А 4 березня тіло воїна знайшли та забрали з поля бою побратими.

Поховали Героя на «Новому » кладовищі в м. Костопіль, де він прожив 9 років.

У нього залишилась донька, бружина ,батьки, чотири сестри та брат.

Публікації про Сидорука В.

Спогади дружини Вячеслава Анни:
« Познайомили нас наші друзі – одногрупники, під час навчання у коледжі.
–Я – Сидорук, – представився Слава.
–А я – Сідорчук, – відповіла і щиро засміялась від цієї майже містичної схожості наших прізвищ. Зі своїми друзями стали ходити на каву та відпочивати у місцевому
дендропарку. Вячеслав несамовито ревнував, хоча я ніколи не давала для цього підстав. Якось йому не сподобалось, що я пішла на весілля. Посварились , але швидко помирились, подарував білі троянди, гаманця та картину. Бачитись так часто, як цього хотілось, не доводилось, бо після навчання, Вячеслав разом з батьком,їздили працювати у Житомир та Київ.
Слава не хотів розлучатися, завжди огортав своєю турботою та ніжністю, подарував мобільний телефон, коли випадково розбився власний, приніс іграшкового ведмедика, і знову улюблені білі троянди. Згодом познайомив зі своїми сестричками та братом. Він був старшим сином у багатодітній родині і дуже любив і анував своїх рідних. Я також познайомила коханого зі своїми батьками та двома старшими братами -спортсменами.

Невдовзі дружилися, стали жити у моїх батьків. Народилася донечка Даринка. Чоловік упадав біля доньки, панькався понад міру – вона дуже схожа на нього –
вчив говорити, купував найкращі іграшки. У вільний час Вячеслав любив рибалити та відпочивати зі своєю родиною. Встигли ще показати донечці Карпати.
Пригадую, якось повертаючись з роботи в Києві, привіз додому, окрім подарунків рідним, садову скульптуру Білого ангела. Прикрасити ним сад не вдалося. Той зненацька впав і в Білого ангела відвалилось крило. Рідних це стривожило, хоча й не вірили у погані прикмети. Тоді ще ніхто з них й подумати не міг, що вже невдовзі підступний ворог зруйнує усі наші плани та мрії. А Вячеслав попрощається з мирним життям, стане воїном і захищатиме Батьківщину від лютого ворога. І одного разу сам не повернеться додому, а у Костопіль прибуде кортедж з його тілом.
… Білий ангел летить, над Героєм парить,
кличе душу його у небесну блакить.

Про війну розповідати не хотів, пообіцяв що неодмінно зробить це, але вже після Перемоги. Запевняв, що у нього та у побратимів все добре. Надсилав фото та оптимістичні відео, яке знімали з побратимами, коли були на ротації у місті Курахове. Показував, як запікав м’ясо з картоплею у печі, як готував їжу. Воїни щиро вірили, що розіб’ють ворога і повернуться додому з Перемогою, і намагались вселити таку ж віру, оптимізм та спокій в душі рідних.
У день закоханих, 14 лютого, Вячеслав надіслав букет улюблених білих троянд. Я і гадки не мала, що це буде останній подарунок від коханого чоловіка.

22 лютого серце раптово заболіло і відчула біду, несподівано розплакалась, хоча й видимої причини не було. Вранці, 23 лютого, Вячеслав мав повернутись з « нуля». Ще вдосвіта чекала його дзвінка, але телефон мовчав. Подзвонила. Він не відповідав. Написала чоловіку повідомлення і відповіді знову не отримала. Цього разу була зловісна тиша. Мовчали і телефони побратимів. Схоже вони не могли зважитись, щоб сказати, про те, що вже стала вдовою. Лише передали один одному: « Сидор двохсотий. Не віримо. Цього просто не може бути».
Побратими лише обмовились, що він по рації намагався викликати підмогу, але став жертвою ворожого дрона, який скинув на позиції наших воїнів якийсь боєприпас.
У рідних ще жевріла надія на те, що може Вячеслав поранений і потрапив у шпиталь, чи вороги забрали пораненого в полон. Вони відчайдушно молились та надіялись, але ця надія з кожним днем ставала все примарнішою. А 4 березня – зникла, бо тіло воїна знайшли та забрали з поля бою побратими .

9 березня плакала вся родина , плакало саме небо за воїном, що став Білим ангелом. Дощ змивав їхні сльози, але не полегшував невгамовний біль, який стискав серця, усіх, хто знав та любив Вячеслава Сидорчука.
Мій чоловік був добрим, працьовитим та компанійським. Він був найкращим татом і чоловіком. Разом з донькою носимо квіти на його могилу на цвинтар, і до портрета, що встановлений на Майдані Шевченка у Костополі».

У Костополі попрощалися із В’ячеславом Сидоруком

Віддати шану оборонцю прийшли рідні, військові, друзі та жителі громади. Чин похорону відбувся у соборі святих апостолів Петра та Павла. По завершенню Героя провели пішою ходою до Майдану Шевченка. Поховали Захисника на «Новому» кладовищі поруч з іншими воїнами небесного легіону.