Варман Сергій Валентинович (11.08.1997-14.08.2024)
Варман Сергій Валентинович народився 11 серпня 1997 року в місті Костопіль. У 2003 по 2014 роки навчався у Костопільській ЗОШ №2 I-II ступенів. З 2014 по 2015 роки навчався у Костопільському будівельно- технологічному коледжі НУВГП. Здобув спеціальність муляра- пічника. З 2016 по 2022 роки працював слюсарем – ремонтником на місцевому заводі скловиробів. З 2022 по 2023 роки працював на СТО. Займався улюбленою справою – ремонтував автомобілі. 10 червня 2023 року Сергія Вармана призвали на службу. Він був головним сержантом взводу морської піхоти. Мав позивний «Нож». На Донецькому напрямку отримав важку контузію. Після лікування обороняв Херсонщину. Воював у Кринках, де отримав поранення ніг.
14 серпня 2024 року молодший сержант Сергій Варман загинув під час мінометного обстрілу в селі Зміївка Херсонської області.
Поховали Сергія Вармана на «Новому» кладовищі поруч з іншими воїнами небесного. легіону.
Відповідно до Указів Президента України Сергія Вармана нагороджено орденами «За мужність» II ступеня (посмертно)
Костопільська громада попрощалася з Сергієм Варманом
19 серпня Костопіль зустрічав полеглого захисника..Чин похорону відбувся в соборі святих апостолів Петра і Павла ПЦУ. Пішою ходою його провели на майдан Т.Г.Шевченка. Там зібралися рідні та близькі, побратими, представники влади та духовенства, аби вшанувати пам’ять воїна.
Спогади мами, Наталії Володимирівни:
«Мій син Сергій – найкращий у світі. Він був веселий, добрий та вірний. Сергій – саме так він любив, щоб його називали. Як був маленьким хлопчиком, завжди крутився у мене на кухні, казав, коли виросте то буде для нас готувати. Дуже полюбляв тоненькі млинці. Згодом коли виріс, то пік їх цілу гору. Синок був дуже турботливою дитиною. Коли хтось із нас хворів, він завжди потурбується, чи є у нас ліки, чи все добре, спитає може нам щось потрібно. Ніколи не залишить самих. Завжди був відповідальним до виконаної роботи. Я знала, що можу на нього покластися. Синок був для мене опорою, яку я втратила назавжди… Сергій був людиною з великим серцем, ніколи не чекав -дякую. Синок тільки почує на натяк, що щось комусь потрібно, одразу ж намагався допомогти. Він дуже нас любив та оберігав». «Сергій – турботливий син, хороший брат та дбайливий дядько для своїх племінників. Водночас він справжній мужчина, захисник. Сергій дуже хотівзахищати нашу країну. Подавав заяви, збирався йти добровольцем, але через проблеми із зором йому відмовляли. А коли принесли повістку, Сергій був радий як дитина іграшці. Він говорив, що повинен там бути», – розповідає матір воїна Наталія.
«Попри все, він тягнувся туди, він хотів разом із побратимами воювати. Після оборони Кринок він отримав омріяний берет морського піхотинця та пам’ятний знак «За зміцнення бойової готовності ВМС ЗС України». Казав, якщо не повернеться, то хоче, аби на портреті був саме в цьому береті. Сергій мало розповідав по телефону, бо був дисциплінованим. Писав, що все добре і він нас любить», – ділиться спогадами матір захисника Наталія.
Спогади батька, Валентина Савовича:
«Мій син – це моя сила та надія, яка згасла назавжди. Сергій був дуже трудолюбивий. З маленьких років допомагав мені по господарству. Навчався, та намагався повторювати за мною все що я робив. Пам’ятаю, коли ми робили ремонт у будинку: одну кімнату робив я, а другу він. І зайшов до нашої оселі сусід, він великий майстер по ремонту приміщень, то дуже гарно оцінив роботу мого сина. Сергій дбайливий і турботливий син. Коли я працював з ним на заводі скловиробів, і на кінець робочого дня потрібно було доробити роботу, він ніколи мене не залишавав, а ставав і допомагав. Він був цілеспрямований, йшов до своєї мети. Сергій марив автомобілями. Ще з дитинства збирав наклейки машин, згодом, коли виріс, заробив гроші і купив собі автомобіль. Навчився ремонтувати, і ще пів року встиг попрацювати на СТО. Мріяв після війни відкрити свою авто майстерню, але його бажання не здійснилося. Війна його забрала».
Спогади старшої сестри, Валентини:
«У дитинстві ми з братом не були настільки близькими, бо я старша, а він молодший брат якого мене змушують брати з собою). По-справжньому близькими ми стали вже тоді, коли обоє подорослішали. Але між нами завжди було якесь негласне відчуття: ми одне за одного. Коли Сергій був зовсім малим, ще в початкових класах, він був найменшим серед усіх — такий маленький хлопчисько, і я завжди його захищала. А потім він перейшов у старшу школу, де вчилася і я, різко пішов у ріст — і все ніби помінялося місцями. Тепер уже він заступався за мене. Ми могли сваритися, могли мати кожен свої справи й своє життя, але обоє завжди знали: що б не сталося, підтримаємо і захистимо одне одного. Особливо близькими наші стосунки стали після того, як я вийшла заміж. Ми почали набагато більше часу проводити разом, а Сергій дуже здружився з моїм чоловіком. Брат ще тоді просто марив машинами. На той час у нього не було ні водійських прав, ні власного автомобіля, зате з моїм чоловіком вони дуже швидко знайшли спільну тему. Могли разом щось ремонтувати, розбиратися в машинах, кудись їздити. Вони багато часу проводили разом. Згодом Сергій отримав права і придбав власну машину. Для нього автомобілі ніколи не були просто способом кудись доїхати. Він цим жив, йому було цікаво все, що з ними пов’язано. А потім в один з моментів в наше життя прийшла біда. Мій син внаслідок пологів отримав інвалідність. І саме тоді Сергій, напевно, ще більше показав мені, якою неймовірною людиною він був. Мені навіть не потрібно було говорити йому, що нам потрібна допомога, гроші на лікування чи реабілітацію малого. Він сам усе розумів. Особливо запам’яталася одна ситуація. Нам за дуже короткий час потрібно було знайти величезну суму на ліки, і ми відкрили збір. Я нічого не просила в Сергія. А він просто одного вечора прийшов і приніс гроші. Усю суму, якої нам не вистачало. Просто віддав — і не хотів більше нічого про це чути. Я намагалася дякувати, а він відмахувався: — Та всі б так зробили. І ще просив мене навіть не згадувати про це. Оце був Сергій. Якщо він щось робив для іншої людини, йому не потрібні були подяка, похвала чи визнання. Він узагалі не вважав такі свої вчинки чимось особливим. Для нього все було просто: якщо близькій людині потрібна допомога — значить, ти допомагаєш. Він робив це не для того, щоб хтось побачив чи оцінив. Він робив це, бо просто був отакий. А ще мій брат був неймовірно веселим. Це знають усі наші близькі й друзі. Мені здається, кожен, хто знав Сергія, може згадати якусь веселу історію з ним, якийсь його прикол чи жарт. Він постійно над кимось піджартовував, завжди був на позитиві, умів розсмішити інших.
І найдивовижніше — війна цього в ньому не забрала. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій із перших днів рвався бути корисним. Він одразу пішов у військкомат. Але в нього були проблеми із зором — на одне око він бачив дуже погано. Тоді охочих іти служити було надзвичайно багато, тому спочатку брали людей без таких обмежень. Сергію казали чекати, поки прийде повістка. Ми всі, звичайно, хвилювалися за нього. Відмовляли його, як, мабуть, тоді відмовляли своїх рідних тисячі сімей. Тим більше ми знали, що через проблеми із зором він міг би не йти. Але Сергій не хотів цього чути. Він казав, що це його обов’язок. І навіть поки його не призвали, він не міг просто сидіти й нічого не робити. Після роботи виходив у патрулі. А коли сам був на роботі, давав свою машину хлопцям, щоб вони разом із поліцією могли продовжувати патрулювати. Саме вже після початку війни Сергій наважився і на ще одну важливу зміну у своєму житті. До цього він працював слюсарем на склозаводі. Але любов до автомобілів нікуди не зникла. Навпаки — зрештою він вирішив зробити те, що йому справді подобалося. Сергій залишив роботу на заводі й пішов працювати авто майстром на СТО. Те, чим він колись просто захоплювався, поступово ставало його справою. Він набирався досвіду, розвивався і мріяв колись відкрити власне СТО. У нього були свої плани на життя. Свої цілі. Своя справа, яку він хотів творити. Але водночас він продовжував чекати на повістку. І коли вона нарешті прийшла, Сергій радів їй, як дитина найбажанішій іграшці. Нам було страшно. А він радів, що нарешті зможе бути там, де, як він вважав, має бути. Йому справді було важливо приносити користь. Таким він залишався і на службі. Веселим, позитивним, із постійними жартами. Але водночас там особливо проявилася ще одна його риса — відповідальність за інших. Побратими розповідають, що Сергій був максимально скромним. Він ніколи не хотів створювати комусь незручності, не хотів зайвий раз когось про щось просити чи обтяжувати собою. Але коли йшлося про бій і про життя його хлопців — він був зовсім іншим. Він брав на себе відповідальність. Шукав можливості. Намагався бути першим. Побратими згадують, що він не пускав хлопців уперед, поки сам не перевірить, чи безпечно. Там, де можна було спочатку ризикнути собою, а не кимось із них, Сергій робив саме так. І попри все, що відбувалося з ним на службі, він дуже багато залишав при собі. Він ніколи не хотів, щоб ми зайвий раз хвилювалися. Не жалівся, не розповідав якихось деталей, які б нас налякали чи змусили б переживати. Але він не закривавсь, дуже багато розказував і пояснював мені. Коли йому вдавалося приїхати у відпустку або повернутися додому після поранення, він любив робити нам сюрпризи. І мені, і батькам. Міг нічого не сказати про те, що їде, а потім просто раптом з’явитися.
Одне таке повернення я не забуду ніколи. Після поранення його привіз друг. Сергій був на костилях. Я пам’ятаю, наскільки була рада його бачити. Взагалі кожна наша зустріч після того, як він пішов служити, сприймалася зовсім інакше. Ми кожного разу так міцно обіймалися. Коли довго не бачиш рідну людину і знаєш, де вона, але не знаєш усього, через що вона там проходить і коли побачиш її наступного разу, ці обійми стають зовсім іншими. Я досі їх пам’ятаю. І досі пам’ятаю, як пахнув мій брат. Це така маленька, звичайна річ, про яку за життя навіть не думаєш. А зараз мені здається, що я могла б заплющити очі, обійняти його — і впізнати цей запах серед тисячі інших. Однією з найважчих сторінок його служби стали Кринки. Після виконання завдань там Сергій вийшов пораненим. Кілька днів вони чекали на евакуацію. Навіть просто дістатися живими до іншого берега було надзвичайно складним завданням — Дніпро сильно обстрілювали, і кожна така евакуація була величезним ризиком. Та вони дісталися. Потім було лікування. І після лікування Сергій знову повернувся до служби. Згодом його запросили дати інтерв’ю для «1+1» про спецоперацію в Кринках. І от тоді ми ніби побачили ще одного Сергія. Ми дивилися на нього і дивувалися, як гарно він говорить, як підбирає слова. На ньому навіть тіні хвилювання не було видно. Ми так ним пишалися. Але водночас уся ця публічність була зовсім не про нього. Варто було мені розповісти про його інтерв’ю в соцмережах, як від брата одразу «прилетіло по шапці».
Спогади Тора (Максим) «Моє знайомство з Ножем. Саме з Ножем — не «Ножиком» чи «Ножичком», а тільки так. Він терпіти не міг, коли його позивний вимовляли неправильно. Усе почалося, коли нас, молодих і «зелених», вивели з Донецької області на Миколаївщину. Сергій тоді щоночі говтувався після поранення та важкої контузії. Він часто запинався — як це зазвичай буває, коли біля тебе вибухає щось надто потужне. Згодом я й сам це зрозумію на власному досвіді. Ми базувалися на території школи, де щодня проходили тренування. О шостій ранку — підйом, легкий сніданок із канапок, кави та печива. О сьомій починався п’яти кілометровий забіг, далі — руханка. О восьмій уся рота вже стояла на шикуванні, і до дванадцятої дня ми освоювали матеріал, який викладав сержантський склад. Потім був обід. Пам’ятаю ту кашу, яка вічно прилипала до черпака — кухарю доводилося добряче струснути його, щоб це вариво нарешті опинилося в твоїй тарілці. Після обіду нам давали десь пів години на відпочинок. Саме тоді я й помітив нове обличчя. Вирішив підійти, привітатися та познайомитися. Нннооож, відповів Сергій старанно пробував вимовити свій позивний. Дуже приємно, сказав я і потиснув йому руку. Хвилин з 10-ть ми простояли біля входу до школи. Ггаррнна бборода вимовив він. Я сміючись подякував та жартома відповів:”Виростеш і в тебе така буде”. Посміявшись розійшлися в різні напрямки по своїм справам. Це було перше знайомство з Сергієм. Відчуття ніби вчора. З часом вимова стала дедалі кращою, і от тоді я зрозумів, що це за людина. Нож ходив з нами на навчання та ділився своїм досвідом. Нам «жовторотикам» було цікаво слухати людину, яка розповідала, що і, як потрібно робити. Коли всі втомлювалися від навчань (а вони були кожного дня), ми вдавалися до хитрості і просили розповісти щось з “передка”. Тоді в нас було хвилин 15 – 20 на перекур. Коли підрозділ переїхав на Херсонщину, жили ми окремо, так як я був у іншому взводі. Спілкувалися мало, бачилися лише на навчаннях. Готували нас тоді до важкої операції з форсуванням Дніпра, а саме Кринки. Взвод в якому був я, виходив на завдання першим. 6 грудня 2023р. Перший вихід на воду, -2 в повітрі. Холодна вода бризгами від човна потрапляла на коліна. За пів години, колін своїх я вже не відчував. Нас зустріли вже на пів дороги і почали працювати дронами та мінометом. Важкий падав неподалік, а хвилі, які він створював від удару об воду, накривали піхоту з головою. Дрони зробили декілька скидів але не вдало, ми продовжували рух. Поки один точний скид не розірвався біля нашого човна, невеликого клаптика гуми, що тримав нас на воді. Перші 300-ті, команда рухатися в зворотньому напрямку. Шматок гуми був пробитий ворожими уламками, ми набирали воду. Висадилися на березі не дотягнувши до точки старту. Очікували на евакуаційний транспорт. Після повернення на точку збору. До мене підійшов Нож і запитав, як там? Все, що я міг видати – це “трьохповерховий”. Моє відділення відвезли на відпочинок та сушку речей. В той час інші морпіхи чекали свого часу. Нож з командиром роти Мольфаром, та іншими бійцями зайшов на позиції під ранок. Зі слів хлопців, які там були, я чув як проходила висадка з човна на лівому березі. Будучи загружені речами та БК, Сергій впав в воду біжучи по тоненькій переправі. Проте завдяки зусиллям Голіафа був витягнутий на берег. Що було на Кринках, нажаль або ж на щастя розповісти не можу. Вже після 6-го мого заходу на Кринки, я отримав поранення так і не діставшись до берега. З Сергієм я зустрівся вже після навчання на молодшого лейтенанта. Нас тоді передислоковували на інший напрямок. Роботи було багато. Я займався перевезенням речей та особового складу. А Нож лишався до останнього доки весь особовий та речі не переїдуть на нове місце дислокації. Я повертався завжди пізно, а Сергій на мене ображався, що ніяк не заїду на каву. Одного разу я все-таки заїхав о 3 ночі. Ми пили каву, курили цигарки і згадували історії з цивільного життя. Він розповідав за свій автомобіль і що ніяк не може замінити ручки. Наступного дня ми вже приймали позиції в Зміївці. Після місяця часу мене відпустили додому, а Сергій поїхав давати інтерв’ю про операцію в Кринках. Вдома сидячи з рідними ми дивитися на Ножа по телевізору. Я з гордістю казав, що це мій побратим. Після закінчення відпустки, ми зустрілися в Житомирі і їхали до Херсону разом. Сміючись питався чи дасть мені свого автографа. Нож не любив цієї раптової “відомості” й уваги до себе, тому на жарти про автограф було чути лиш бурмотіння. Приступивши до контролювання правого берега, я часто ходив перевіряти позиції. Найчастіше лишався в Сергія, випити кави поспілкуватися, відійти від галасливої рації, та наказів вищого керівництва. На своє день народження, Ніж приніс: торти, колу, та енергетики. Ми вийшли на вулицю, він рухався до своєї позиції. Я сказав, що однією кока колою він не відмажеться. Домовились про пиво після виходу. Це був останній раз коли я бачив Сергія.Таким він був і лишиться в моїй пам’яті. Веселий, добрий, вірний».
Спогади побратима Олексія: «У жовтні 2023-го, десь день у день, ми повернулися після поранень. Так я і познайомилися з Сергієм. Нож ну дуже заїкався після важкої контузії. Ледве вмовили його поїхати додому, відпочити й відновитися. А вже в грудні, у Кринках, Сергій знову був найкращим. Його інтерв’ю з Кринок бачили, мабуть, усі. Після кульового поранення у ногу, в Кринках, ми знову разом їздили на реабілітацію. Багато спілкувалися. Сергій реально хотів якнайшвидше відновитися й повернутися до хлопців. Навіть не знаю, як правильно це описати… Це було якесь нереальне БАЖАННЯ повернутися знову. Повернутися вже відновленим, бездоганним і бути максимально корисним своїм. Братику, ти СПРАВЖНІЙ! Вічна пам’ять…»\
Він був не просто син, не тільки брат і друг. Був тим, хто йшов допомогти без зайвих слів, і не чекаючи заслуг. Його пригоди, сміх, тепер лиш в спогадах, як теплий сніг. Йшов до кінця —він тихо, без нарікань, З теплом у серці й вірою в життя. Хотів для нас зробити світ ти без прощань. Щоб ми жили, загинув ти і без вагань. І твій берет — мов знак, що ти і досі тут. У серці, у крові, у кожнім дні і кроці. Та ти пішов, і біль цю не збагнуть… Та ми триматись будем, у цій пекельній темноті. Бо ти казав: “Ви будьте сильні.” Бо завдяки таким як ти, ми не слабкі, а вільні. І ми живемо, хоч болить Бо знаєм поруч ти, бо серце кожен раз щемить. Тепер ти янгол, на небі зірка, що для нас, тепер навіки мерехтить.
