Войтович Євгеній Володимирович (26.12.1999-05.05.2022) – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Євгеній Володимирович Войтович народився 26.12.1999 у с. Вичівка. Навчавсяу Вичівському ліцеї. Після закінчення дев’ятого класу вступив до ПТУ м. Дубровиця , здобув професію маляра-штукатура. Їздив на будівельні роботи до Рівного, а також на заробітки до Польщі. Та у цій сфері діяльності, майбутній Герой, себе не знайшов ,його покликанням стала служба у лавах Державної прикордонної служби України.

Службу в лавах Державної прикордонної служби України головний сержант Войтович Євгеній Володимирович проходив з 2019 року. Повномасштабне вторгнення ворога Євгеній зустрів на сході. З 24 лютого 2022 року він пліч-о-пліч з військовослужбовцями Збройних Сил України та Національної гвардії України мужньо та самовіддано в умовах повної блокади, виконував бойові завдання, героїчно відбиваючи цілодобові атаки ворога..

30 березня 2022 року в центрі міста Маріуполь, під час запеклого вуличного бою з великою кількістю живої сили противника, які намагались прорватись та зайти в місто, головний сержант Євгеній Войтович отримав осколкове поранення правої кінцівок та спини. У супроводі прикордонників він був доставлений до військово-медичного шпиталю міста, а після одужання Євгеній знову став у стрій.

На жаль, 5 травня 2022 року, прикордонник Євгеній Войтович загинув захищаючи Україну від російських окупантів внаслідок масованого авіаудару по металургійному комбінату в Маріуполі.

За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Указом Президента України головного сержанта Войтовича Євгенія Володимировича відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Публікації про Войтовича Є

Будучи вірним присязі на захист Батьківщини, Євген віддав своє життя разом з планами на життя, мріями та своє майбутнє у своїх 22 роки. Беззаперечно захищав Маріуполь, допоки цинічно орки не скинули авіабомбу о 2:27 ночі та забрали десятки… сотні життів, йдеться у повідомленні Зарічненської селищної територіальної громади

Зарічненщина провела в останню путь захисника України Євгенія Войтовича, який загинув у Маріуполі

3 жовтня Зарічненщина провела в останню путь прикордонника, захисника Маріуполя, Героя Войтовича Євгенія. Тіло Євгенія від рідного дому у селі Вичівка до місця останнього спочинку провели сотні земляків. Загинув прикордонник ще 5 травня.

У Зарічненській громаді матері вручили орден загиблого сина-захисника

П’ятого січня в Зарічненській територіальній громаді керівництво дев’ятого прикордонного загону імені Січових Стрільців та голова громади Богдан Квачук вручили нагороду матері загиблого прикордонника.

Галина Петрівна Войтович, мати загиблого Героя, передала прикордонникам тепловізор з побажаннями, аби побратими сина уберегли свої життя.

Войтович Євгеній Володимирович
Відкрили меморіальні дошки героям. Вичівка

У Вичівці, 5 травня, відкрили меморіальну дошку загиблому прикордоннику Євгенію Войтовичу. Встановили пам’ятний знак на фасаді навчального закладу, в якому навчався воїн.

Відкриття меморіальної дошки розпочалося з гімну України. А згодом була хвилина мовчання, під час якої присутні, схиливши голови, віддали данину шани світлій пам’яті Євгенія та всіх воїнів, загиблих за територіальну цілісність та єдність України. На заході була присутні члени сім’ї полеглого Героя. Батьки відкривали меморіальну дошку, на честь загиблого сина. Настоятель місцевого храму отець Богдан провів поминальний молебень та освятив пам’ятний знак.

У відкритті меморіальної дошки взяли участь колеги-прикордонники, керівництво центру комплектування, заступник голови Вараської РВА Олександр Гузич, голова Зарічненської селищної ради Богдан Квачук, заступниця начальника відділу освіти, культури, молоді та спорту Ірина Нікітчук, староста сіл Вичівка, Бутове, Бродниця Галина Грицевич, колектив та учні Вичівського ліцею, а також рідні, друзі, знайомі Євгенія та громада села.

Вічна і світла пам’ять загиблому воїну Євгенію Войтовичу.

Мамі загиблого героя – прикордонника з Вичівки вручили орден сина.

Ще у 2019 році Євгеній уклав контракт про проходження військової служби в Державній прикордонній службі України. І на момент повномасштабного вторгнення російських окупантів проходив службу у Маріуполі. Про події, які були перед цим нам розповіла дівчина Євгенія, Діана.

– З Женею ми були знайомі більше чотирьох років. А зустрічалися ми три роки і десять місяців. У лютому 2022 року я була з ним у Маріуполі, а вже 20 числа я приїхала додому. 21 лютого він перестав виходити на зв’язок, але 23 лютого ввечері він написав мені, що їхньому підрозділу було наказано розміщуватися в казармі. Вони всі поз’їжджалися з місць проживання і з усім необхідним прибули до казарм. А 24 лютого зранку він написав мені, щоб ми всі, за можливості, залишалися вдома, зробили певні фінансові запаси у формі готівки, і що все буде добре.

Ян нам повідомили колеги Євгенія Войтовича, з 24 лютого він пліч-о-пліч з військовослужбовцями Збройних сил України, окремого загону спеціального призначення Національної гвардії України «Азов» самовіддано в умовах повної блокади, не шкодуючи власного життя, виконував бойове завдання в секторі «Є» (ПрАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча»), героїчно відбиваючи цілодобові атаки ворога. 30 березня 2022 року під час запеклого вуличного бою в центрі Маріуполя з великою кількістю живої сили противника, яка намагалася прорватися та зайти в місто, головний сержант Євгеній Войтович отримав осколкове поранення правої руки, лівого бедра та правого боку спини. У супроводі прикордонників, його було доставлено до Військово-медичного госпіталю в Маріуполі.

– До поранення Жені було багато періодів, тижнів, коли він не виходив на зв’язок, – розповідає Діана, – не з’являвся в соцмережах, не було ані звістки. І після поранення з ним також не було зв’язку. Якщо не помиляюся, то на дев’ятий день він повідомив, що поранений і що госпіталь уже евакуйований в укриття на Азовсталь. Як потім мені розповів брат Жені, у нього було осколкове поранення і три осколки у тих умовах не змогли дістати. З того часу нам вдавалося спілкуватися практично щодня. Мобільної мережі у них не було, але ми через Інтернет могли переписуватися, говорити, у тому числі і через відео- зв’язок. Але такі сеанси не були довготривалими. Можливо, через те, що всі, хто там перебував хотіли поспілкуватися з своїми рідними. Орієнтовно через місяць Женя знову почав заступати на чергування. Коли у травні стався той злощасний авіаудар, він не мав бути у тому приміщенні. Його хтось попросив і він замінився. Але про це я дізналася уже згодом. Він був саме таким – допомагав, коли його просили про це. Ще ввечері він написав мені. Знаєте, я не хочу злукавити чи висловитись так, наче я розповідаю про свій біль через втрату. Коли хтось навіть просто зачіпає цю тему, важко сформулювати думку та правильно висловити все, що в голові. Всі, хто його знали, я впевнена, відчувають теж саме, що і я. Женя був Людиною з великої літери. Я не можу пригадати ні одного моменту із всіх років нашого знайомства, де він жаліється хоч на щось. Цього не було. Душа компанії. Підтримка. Допомога, хто б не подзвонив на його телефон. Якщо просто згадати, як взагалі він потрапив на службу саме в Маріуполь, хочеться плакати. Женя ніколи не розповідав про свої великі і малі проблеми. І чому йому не знайшлося місця у рідному селі він також не розповідав. Але я відчувала, що ситуація була не проста.

Пригадую одну розмову, яка в нас тривала більше ніж пів години, за ті місяці війни, до 5 травня. Така розмова була один раз. Тоді я справді зрозуміла, що війна змінює людину повністю. Його голос був іншим. І Женя зміг розказати як все було. Як вони в повному складі вийшли із території міста, а потім, коли повернулись через декілька днів після вторгнення, повністю всю територію Маріуполя було взято в кільце, з якого вже ніхто не міг вийти. Вони були розкидані по місту невеликими підрозділами, не мали достатньої кількості зброї, техніки (що вже казати про їжу та воду). Жили в напівзруйнованих будинках та багатоповерхівках. їли, те що знаходили там в холодильниках. Женя розказував, як в одній із квартир вони знайшли багато сушеного м’яса і все забрали із собою і написали записку, яку поклали під кружку на столі. Вони написали, що мали поїсти, щоб дійти до кінця. Також він розповідав, як в перші дні повної окупації, коли люди забігали в магазин спочатку, вони ходили по магазинах і вибирали, що краще взяти, розкидали продукти по підлозі. Потім ці ж люди заходили і забирали залишки із полиць, а на третій день діти піднімали із підлоги їжу, яку вже розтоптали дорослі. Коли він мені це розказував, я чула в його голосі стільки болю, скільки неможливо навіть уявити.

Ще згадала. Про це мало де розказують. Бої за Маріуполь точились всі ті місяці саме між нашою стороною та військовими НЛР та ДНР. Вони були одягнені в нашу форму, наші пікселі. І коли йшов обстріл, ти не знаєш, що робити, бо не бачиш і не розумієш, то твій… чи він іде тебе вбити. Це набагато ускладнювало ситуацію. Я хочу, щоб читачі зрозуміли реальне життя всіх тих військових, які пережили все це пекло. Пекло, яке зараз проживають ще тисячі молодих хлопців та дівчат, які відчайдушно та до смерті готові там стояти. Женя був людиною, яка не здавалась. В останні дні перед тим страшним авіаударом ми говорили і описував як все буде, коли він повернеться. Не було ні одного слова чи навіть думки, що станеться щось жахливе. Із розумінням, що йде війна ми говорили тільки про хороше. Він не давав опускати руки. Він був людиною, яка дзвонила на дві хвилини, щоб запитати як ми тут, на мирній землі. Він заспокоював і кожен раз давав надію. Можливо саме тому, через стільки місяців, до цього часу не прийшло розуміння, що його вже немає. До цих пір промовляючи про нього в минулому часі, не віриш своїм словам.

Знаєте, вони там готували воду з гороховою крупою. Без нічого. А на Пасху пекли млинці із води і муки. І коли він казав що поїв, казав це із радістю. А ще, для дітей, які перебували в укритті на свято вони пекли паски, щоб подарувати для них частинку свята і відволікти від тих страшних миттєвостей, які вони там переживали. Розмальовували гранати в національні кольори, щоб дітям не було страшно. На той момент з ними було дуже багато цивільних жителів, половина з яких – діти, – каже Діана.

Скільки б не пройшло часу, він лишиться живим для кожного, хто його знав. Для кожного він лишиться Людиною, яка ніколи не опустить руки. Нагадаємо, 5 травня 2022 року у результаті прямого попадання авіабомби було частково зруйновано місце укриття прикордонників у пункті управління прикордонного загону. У той момент там знаходився і Євгеній.

Відповідно до Указу Президента України від 21.06.2022 № 431/2022 відзначено орденом «За

мужність» III ступеня (посмертно) головного сержанта Войтовича Євгенія Володимировича.

На добру згадку про сина, мама подарувала прикордонникам відділу прикордонної служби Вичівка тепловізор.