Козлишин Тарас Миколайович народився 24 травня 1980 р. у м. Рівне. Навчався у ЗОШ № 23, потім – у Рівненському ліцеї-інтернаті. З 1997 до 2002 навчався у Рівненському інституті слов’янознавства Київського славістичного університету на факультеті міжнародних відносин за спеціальністю «Міжнародне країнознавство».

У 2002 р. вступив у Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка на факультет «Міжнародні відносини». Певний час працював у Національній службі посередництва та примирення.
З 2004 р. продовжує навчання в Німеччині у Вюрцбурзькому університеті Юліуса Максиміліана.
Учасник мітингів на підтримку Помаранчевої революції у Брюсселі.
У 2007 р. повертається в Україну – працює в сімейному бізнесі.
Активний учасник Майдану та автомайдану.
Після російської анексії займається волонтерською діяльністю, активний учасник політичних акцій.
У 2015 р. проходить вишкіл у Добровольчому батальйоні ОУН. Приймає участь у бойових діях в складі батальйону як рядовий, стрілець, кулеметник, розвідник. Тричі отримує поранення.
З грудня 2015 р. – командир резервної сотні «ОУН-Прикарпаття», керівник навчального вишколу. З серпня 2016 р. – заступник голови проводу добровольчого руху ОУН з політичних питань.

Боєць з Рівного Тарас Козлишин загинув у ніч на 27 лютого під Києвом у бою з російськими окупантами.

Без батька залишилося троє дітей

Після церемонії прощання Тараса Козлишина поховали на кладовищі «Молодіжне».

8 липня 2022 р. Рівненська міська рада на честь Тараса офіційно затвердила перейменування вулиці Жукова на вулицю Тараса Козлишина[16].

22 серпня 2022 р. рішенням № 2408 Рівненської міської ради Тарасові Козлишину посмертно надано звання «Почесний громадянин міста Рівного»[17].

Публікації про Козлишина Т.
Сьогодні Рівне прощалося із загиблим під Києвом Тарасом “Караєм”

«Важко говорити, що Герої не вмирають, коли ховаєш щирого патріота батьківщини, люблячого батька та чоловіка, який міг би так багато зробити для світлого майбутнього нашої країни! Герої вмирають, віддаючи своє життя за ближніх своїх, в боях за правду та незалежність нашої країни. Тарас Козлишин поїхав, щоб боронити свою столицю від путінських загарбників і в бою віддав за свою державу життя, — написав у Facebook про втрату міський голова Рівного Олександр Третяк. — Як сказати дітям, що вони не обіймуть тата?! Як говорити дружині, що вона більше не почує голос коханого?! Не пробачимо… Народ, який стоїть на колінах перед Героями, не стане на коліна перед окупантом! Ми сильні, бо Господь з нами! Вічна та світла пам’ять захиснику та Герою України!»

Тарас був справжнім українцем, патріотом. Україна завжди займала перше місце в його серці.

Тарас  Козлишин “Герої не вмирають”

(За матеріалами  віртуального меморіалу памяті полеглих шевченківців )

41 рік, позивний «Карай», один з польових командирів Добровольчого батальйону ОУН 93 ОМБР, випускник ННІ міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

В одному з інтерв’ю Тарас Козлишин сказав: «Війна – це таке театральне дійство, яке відбувається в тебе на очах і яке переграти другий раз не вийде. Людина вийшла, зіграла свою роль – і померла. І як би ти не хотів, аби вона залишилася живою, як би не хотів повернути час назад і переграти все по новому – це неможливо. Це дуже страшно. Це поламані долі, життя… Це страждання і сльози, це матері без синів, це молоденькі вдови. Покалічені, знедолені хлопці, які віддали своє здоров’я, руки-ноги за свою країну».

За два роки до повномасштабного вторгнення рф Тарас Козлишин опублікував у ФБ фото власної руки у тактичній перчатці з кулею, від якої чудом вцілів, та ворожою стрічкою, і написав:

«У кожного, хто пройшов крізь вогонь війни, є свої сторінки душі, прочитати які можуть лише одиниці… Та й то не завжди. В мене теж є таке цінне. Це і пам’ять про, живих ще, полеглих побратимів і деякі речі, що мають неспівмірну їм цінність. Серед них і куля, що була випущена ворогом. Вона мала б влучити у ціль, та на її шляху була моя ліва рука і бокова пластина бронежилета. Лише згодом, при реконструкції траєкторії польоту кулі через руку і сліду в пластині я усвідомив, що летіла вона в серце. Це ворожа стрічка. Вона була знята з ворожого автомата, добутого в бою. Як символ-трофей для мене має значення здобутого саме в бою ворожого знамена. На ній ворожа кров.

Це і мої тактичні перчатки. В них я пройшов всі свої бойові пригоди. Шкіра на них розм’якла від поту. На них ворожа кров. Саме в них попік долоню, тримаючи розпечений ствол автомата у зловісному бою 18.07.2016 року. Вони, наче символ клятви одвічної боротьби, скріпленої ворожою і моєю кров’ю. Є, звісно, і інші речі, з якими мене пов’язує пам’ять про війну. Однак саме ці особливі. Через присутність саме цих речей казав, кажу і буду казати – НАШ БІЙ ЩЕ ПОПЕРЕДУ!»

Карай власним життям заплатив за право не тільки своїх, а всіх українських дітей зростати вільними людьми в незалежній державі з європейським майбутнім. Тараса Козлишина поховали на Алеї Героїв рівненського кладовища Нове. Його боротьба за Перемогу назавжди залишиться в історії України. Пам’ять про Героя вічно житиме в наших серцях.

КАРАЮ, КАРАЮ!…
Син рідного краю,
Ти був відчайдухом
З окриленим Духом,
І Другом, і Братом,
І люблячим Татом,
І Воїном дужим,
І Лицарем мужнім…
КАРАЮ, КАРАЮ!
Душа вигорає –
Бо нелюдів зграї
Святу землю крають.
Несуть в наш дім горе
Москальські потвори,
Що сказом є хворі,
Із душами чорними…
КАРАЮ, КАРАЮ!
Не вмів бути скраю,
Поміж блокпостами
Ти димом розтанув.
На згадку лишив нам
Ключі журавлині,
Любов до Вкраїни
І посмішку сина…
КАРАЮ, КАРАЮ!
Убивць Бог скарає –
Відплатим за Тебе,
Наш Лицарю Неба!!!
Наталія Крісман

Відео, світлини із Фейсбук – сторінки Тараса Козлишина

Він ще в 2004-ому передбачав, що буде війна з росією. І він піде воювати

Уже в перші дні повномасштабного вторгнення, 1 березня 2022 року, у Рівному провели в останній путь Тараса Козлишина. Містяни віддали данину шани Героєві, який загинув у ніч на 27 лютого під час оборони Києва від російських окупантів.
У полеглого мужнього воїна, якому на той час виповнився 41 рік, залишилися батьки, дружина і троє неповнолітніх дітей.

На захист незалежності України Тарас, вступивши в лави добровольчого батальйону, став іще у 2014 році. Був тричі поранений, мав низку бойових нагород. У пам’ять про незламного патріота рішенням сесії Рівнеради від 8 липня 2022 року на його честь перейменована одна з вулить міста. Відтак, колишня вулиця Жукова, що в районі Боярки, тепер носить ім’я Тараса Козлишина.
Яким Герой-рівнянин був за життя, чим переймався, про що мріяв? Спогадами про Тараса із журналісткою «Сім днів» поділилися його дружина Олеся КОЗЛИШИНА і вчитель історії в школі Віктор МИСАН (його спогади опубліковані на нашому сайті).

Він бачив себе лише в Україні 

Це відео Тарас розмістив у себе на сторінці Фейсбук 16 грудня 2019 року Тарас і Олеся познайомилася під час навчання в Рівненському інституті слов’янознавства Київського славістичного університету. Це сталося, коли на одному з вузівських заходів увагу
дівчини привернув на сцені хлопець-ведучий. А згодом вони разом почали займатися у студентському театральному гуртку.

– Оце – я, а це – Тарас, – показуючи фотографії, розповідає Олеся Козлишина. – Ми тоді ставили виставу «За двома зайцями». Я була Пронею Прокопівною, а він грав Голохвастова. Ми навіть, було, разом сфотографувалися біля пам’ятника персонажам цієї комедійної п’єси Михайла
Старицького, коли опинилися на Андріївському узвозі в Києві. Молодими були, непосидючими, активними… Крім того, що грали в студентському театрі, Тарас завжди на сцені – ведучим, а я співала в ансамблі «Слов’яночка».

Тарас Козлишин у виставі «За двома зайцями»
Тарас Козлишин у виставі «За двома зайцями»
Про будь-яку близькість між молодими людьми, окрім дружніх стосунків, на той час не йшлося. Провчившись у Рівному два роки, Олеся взяла академвідпустку і поїхала в Німеччину. Рік працювала в Гамбурзі з дітками. Потім переїхала в Баварію, де поступила в місцевий університет, а
в Україні перевелася на індивідуальну форму навчання (згодом тут отримала ступінь бакалавра). З Тарасом почали зустрічатися, коли Олеся приїхала з Німеччини на канікули. А далі, як кажуть, пішло-поїхало.
– Тарас після закінчення магістратури за спеціальністю «Політологія та міжнародні відносин» в Київському університеті здав екзамени з німецької мови і вирішив податися до мене, в Німеччину,  щоб там писати кандидатську роботу, – продовжує співрозмовниця. – Йому надали доступ до написання наукової, все складалося добре, але його нестерпно тягнуло в Україну. «Напишеш магістерську, закінчиш університет і ми відразу будемо повертатися, бо я хочу чим швидше додому», – казав він, не піддаючись на мою пропозицію, щоб я після навчання ще трішки попрацювала в Німеччині, а він за той час завершив би свою кандидатську.
До 2007 року, допоки Олеся не закінчила навчання у Вюрцбурзькому університеті Юліуса Максиміліана, Тарас вивчав політологію у тому ж університеті в Баварії, де він почав працювати над науковою роботою.
– Ми тоді багато подорожували, – згадує жінка. – Були в Греції, у моєї тітки, мандрували Швейцарією, їздили в Брюссель. Студенти в Німеччині мають можливість вчитися і заробляти кошти, щоб подорожувати. Ми з Тарасом також багато різних країн відвідали, де відкрили для себе хороші можливості і спокусливі перспективи, але його ніщо не приваблювало. Він завжди одне казав: «Я – українець, я хочу жити лише в Україні. Це мій дім. Я себе бачу лише там»…
Олеся на якусь мить задумалася. Помовчавши хвилину-другу, продовжила: – Чомусь мені найбільше запам’яталася розмова, яка відбулася, коли він тільки приїхав до мене в Німеччину. Ми якось дискутували з нашими знайомими на різні політичні теми. А особливо – про
російсько-українські стосунки, бо Тарас вивчав і цікавився цим. І вже тоді, в 2004 році, сказав, що буде війна і він піде воювати… Ми на той час уже були заручені, планували весілля. Пам’ятаю, як я відразу – в сльози. Думаю, яка війна в наш час? Двадцять перше століття! Це вже давно минуло.
Наші бабусі й дідусі вже відвоювали. А Тарас на своєму стоїть: «Ні, буде війна!» Тарас ніколи не вибачив би собі, якщо б не поїхав на Євромайдан
Олеся знову замовкла. Почала перебирати фотографії.

– Мабуть, не було такої історичної події, де б він не брав участі, – веде далі співрозмовниця, показуючи мені світлини.

– Ось фотографії, зроблені під час Помаранчевої революції. Ми тоді, будучи в Німеччині, виходили на свій Євромайдан, їздили в Брюссель, долучалися до демонстрацій проти Януковича, які проходили під стінами Європарламенту.

А коли молода сім’я повернулася в Україну, їхнє життя, як тоді здавалося, влилося у затишне русло. Тарас працював на підприємстві в батька, а Олеся виховувала діточок. Але так тривало недовго.
– Коли ми їхали з Німеччини, я вже носила під серцем дитину, – ніжно усміхнувшись мовила  співрозмовниця.

– У 2013 році в нас народилася Даринка, третя наша дитинка. Важкувато було мені, тому що старшому на той час виповнилося шість, а середньому – лише три рочки… А потім стався Євромайдан. Пригадую ті події, у всіх був шок. Тарас тоді сказав мені:
«Я не можу залишатися вдома. Я собі ніколи не пробачу, що через те, що в мене маленькі діти, не брав у цьому участь. Це така історична віха, це такий момент, коли ми можемо і маєм щось змінити».
Попросивши, щоб батьки, які недалеко від нас живуть, допомагали мені з дітками, сам поїхав у Київ.
Олеся досі добре пам’ятає ті виснажливо нескінчені зимові вечори і ночі, коли не знаходила собі місця через невідомість.

– Особливо страшно було, коли горів Будинок профспілкок, – згадує жінка. – Я сиджу з малою…«люлі, люлі…» і всю ніч дивлюся телевізор. Тарас стояв десь біля пам’ятника Лобановському.
Зв’язку з ним немає (телефони відключали, бо ніде було зарядити їх)… Ти не знаєш, де і що… Пам’ятаєте, як Будинок профспілок горів? Люди з нього падали… Це було так страшно… І коли виносили людей, ми були в такому ступорі, стресі…

А потім Тарас вже зміг подзвонити, що все добре, він живий. Пізніше приїхав… У нього куртка – вся чорна від кіптяви, стрічечка синьо жовта прикріплена… І запах гуми, такий ядучий(!)… Приїхав закіптюжений, весь чорний… (там же вони не мали де митися), але щасливий. Якісь сподівання
з’явилися, що нарешті можна щось змінити. Він не раз говорив, що в 1991 році, коли Україна здобула незалежність, багато хто розслабився, сприймав це, як щось доконане – «все тепер ми рухаємося вперед». Але насправді до руху вперед було ще дуже, дуже далеко.

Отримавши відмову у військкоматі, вступив у добровольчий батальйон.

Повернувшись з Києва, Тарас, зі слів дружини, все ж не мав спокою, дуже схвильованим був. Багато його товаришів після Євромайдану відразу поїхали на схід, а він, відчуваючи відповідальність перед дітьми, подався до Рівного.
– У нього всередині все горіло, – говорить Олеся. – Тарас терпів-терпів, а тоді випалив: «Як же ж я можу спокійно сидіти!» І пішов у військкомат, щоб записатися до Збройних сил, але йому відмовили.
Він не раз розповідав, як він записувався до війська:
– Ну, добре, давайте кажіть прізвище, ім’я… Діти є?
– Є.
– Роки народження дітей.
– 2007…
– Ще діти є?
– Є. 2010.
– Ще діти є?
– Так, 2013…
– До побачення. Ідіть додому. Ми вас не беремо, – винесли вердикт і згорнули документи.
Тарас, як згадує Олеся, дуже ображався тоді. Мовляв, ну як же так, «я прийшов, хочу воювати, чому мене не беруть?». Отож, почав шукати інші варіанти. Оскільки його погляди збігалися з ідеями Організації українських націоналістів, він зв’язався з однодумцями і вступив у лави добровольчого батальйону ОУН. Так потрапив під Піски, де неподалік стояла 93-я бригада. Там, як розповідав дружині, познайомився з багатьма хорошими хлопцями, асами військової справи.

У лавах добровольчого батальйону ОУН потрапив під Піски

– Це були 2015-2018-і роки, – продовжує співрозмовниця. – Тарас служив добровольцем. Тобто, це не так, як військові Збройних сил, які постійно перебувають у місцях своїх бойових підрозділів.
Добровольці щомісяця проводили ротацію, бо помічали, що після місяця перебування на війні хлопці втрачають пильність і відчуття безпеки – нічого не бояться. А це неабияк загрожувало їхньому життю, тому навіть змушували деяких своїх побратимів хоча б на кілька днів поїхати додому, побачити сім’ю родину. Після того вони вже якось знову починали берегти себе більше. Тобто, добровольці мали можливість навідуватися додому, Тарас також приїжджав, щоб побути зі мною і дітьми.
Служачи в зоні АТО, Тарас Козлишин боровся за незалежність України не лише зі зброєю в руках, а й намагався зробити свій внесок в українізацію російськомовного сходу ненасильницькими методами. Зокрема, впродовж 2017-2018 років вів передачі на Радіо “Голос Донбасу”, яке
заснували товариші-стоматологи зі спільноти ТриЗуб Дентал.

Під час передачі на Радіо “Голос Донбасу”
– Водночас, якщо не помиляюся, Тарас ніс правду про те, що відбувається на сході України, презентувавши виставку «Донбас» в Рівному і в інших містах…, – уточнюю в співрозмовниці.
– Так, вони з хлопцями нерідко робили вилазки в Донецьк – проводили розвідку та здійснювали бойові рейди. Під час однієї з таких вилазок зняли вказівний знак Донецька, забравши його як трофей. Тобто, аби ворог боявся – показали, що наші хлопці поруч і можуть все… Ось такими вони
були – мужніми і хоробрими. А вже повернувшись з АТО, організували разом з ОУН фотовиставку, де розміщувалися світлини хлопців з фронту, знімки з фронтових буднів. З цією фотовиставкою їздили по Україні, презентували її в різних місцях – в навчальних закладах, бібліотеках, будинках культури. Власне, таким чином вони займалися просвітницькою діяльністю.
Чого саме прагнув досягнути цією просвітницькою діяльністю, що він хотів показати?
– Він намагався розбудити суспільство. Особливо покладався на молодь, тому що це саме той прошарок соціуму, який формується і на який ще можемо певною мірою вплинути. Вони тоді ж організовували на Івано-Франківщині юнацький військово-патріотичний вишкіл для молоді.

А фотовиставками Тарас насамперед хотів показати, що війна є, вона справжня. Адже тоді, в часи АТО, ще багато хто не сприймав події на сході як нашу війну. Отож Тарас намагався донести, показати, яким є життя там, що це є частинка нашої України, що ця війна стосується кожного з нас. І він ще тоді застерігав: якщо ми не будемо сприймати цю війну серйозно, то вона прийде до нас сюди, ближче. Казав: «Я йду туди, щоб пізніше мої два сини не йшли воювати. Тобто, я хочу, щоб наше покоління це питання закрило зараз, раз і назавжди».
– Втім, рік за роком йшли 2017-й, 20018-й, 2019-й, 2020-йВсі трішки заспокоїлись. Чим Тарас займався у цей період?
– Повернувшись з АТО, Тарас сказав, що на той час може більше зробити тут, на мирній території.
Він поїхав у Київ, брав участь у багатьох мітингах, демонстраціях, відстоюючи українську мову та національну культуру. Тарас дуже добре орієнтувався в ситуації, постійно вивчав аналітику – багато читав, слухав, відстежував події і дії влади, порівнював – як було, що зараз відбувається. Коли бачив, що щось загрожує безпеці нашої державності, то завжди кидався захищати інтереси України.

Тарас, певний період будучи заступником командира Добровольчого батальйону ОУН і заступником Голови проводу, ніколи не залишався осторонь суспільного життя. А 2018 року, до всього, став заступником голови правління Української асоціації інвалідів АТО і намагався, чим міг, допомагати хлопцям, які поверталися з війни.
Три дні, які перетворилися, здавалося, на вічність
Як зустрів Тарас звістку про віроломний напад росії?
– На момент початку повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, Тарас був у Києві. Вони з хлопцями відразу поїхали… Не сказав куди. Він взагалі не говорив, де вони і що вони. Знаю лише, що з ним було багато хлопців, з якими разом воювали в Пісках. Маючи певний бойовий досвід, відразу поїхали…. Як уже пізніше мені розповів батько Тараса, вони подалися в напрямку Вишгорода, Васильківа, Гостомеля. Тобто, туди, де відбувалася висадка ворожого десанту. Тарас у ці перші дні фактично навіть на зв’язку не був, час від часу відключав телефон. А потім подзвонив батькові: «Тату, я вперше бачив, як джавелінами підбивають танки. Як їхні башти відлітають…»

“Це було 24-25 лютого. Він був без броніка, практично нічого не мав, тому вирішив приїхати в Рівне, щоб забрати свої речі і взяти з собою хлопців, які вирішили йти добровольцями. Була, як розповідали мені хлопці, домовленість з одним із підрозділів ЗСУ про підписання контрактів…

Що було далі? – цікавлюся, відверто кажучи, не знаючи, як підійти до найболючішого запитання.

– Він приїхав у Рівне, – продовжує Олеся, – зібрав хлопців, з якими вони раніше воювали в АТО.
Взяв свій бронік. Наші знайомі з Німеччини передали кошти, щоб хлопці могли купити те, що потрібно. Я зібрала аптечку, хлопці взяли інструменти, болгарки, бо це все було потрібно там. Все з дому позгрібали-позбирали, завантажилися і поїхали туди, де відбувалася висадка російського десанту, а наших бійців не вистачало. Коли вони поверталися назад, тоді якраз кацапи йшли зі сторони білорусі на Київ. Коли Тарас з хлопцями вже були на Київщині, то потрапили під обстріл…Під час цього обстрілу 26 березня він загинув просто в машині. …

“Тоді, коли Тарас, напевно, ще був живий, батько йому зателефонував. Хтось із його друзів увімкнув телефон і батько почув, як кричать, що Тарас – 300-й… А потім йому сказали: «Батя, тримайся…». Це було несумісне з життям поранення – кулі прошили легені.

“В Рівному все буде добре!“
– Олесю, зараз ти розповідаєш, а я думаю: три дні, а скільки всяких подій (!)
– Так, у мене теж таке відчуття тоді було, коли день тягнувся, наче місяць, а місяць – ніби півроку.
Особливо довгими були перші після 24 лютого дні, коли пережили неабиякий стрес і страх. Ми живемо недалеко від аеропорту, і я пам’ятаю той вибух 25 лютого … Діти вскочили з ліжок, темнота… Я дзвоню до Тараса, а додзвонитися не можу, бо він теж десь там на Київщині. Навіть не знаю, що мені робити. Куди мені їхати, чи не їхати… Друзі в Німеччині пропонували брати дітей і їхати до них. Батько потім додзвонився до Тараса, і каже йому, нехай, може, Олеся з дітками поки такий період поїде. А він йому:

«Куди їхати? Нікуди не треба їхати… Тут все буде добре. В Рівному все буде добре».

З отим внутрішнім настроєм – «В Рівному все буде добре!» – залишилася з дітьми вдома. Так, були обстріли, але, в порівнянні з іншими містами, в Рівному було добре.

… Пам’ятаю, коли сказали, що Тарас загинув, всі кричали… А його мама навпаки, ніби оціпеніла, оніміла… Вона не могла взагалі нічого ні говорити, ні робити… Я кричала, діти кричали. А потім настало таке відчуття, що я начебто в космосі, ніби опора з-під ніг зникла. До цього, навіть коли він був на сході, я знала, що я не сама з трьома дітьми: якісь питання – подзвонила і запитала в Тараса. А тут раптово залишилася сама, троє дітей і війна


Я не знала, що мені робити: сидіти вдома чи кудись їхати. Куди дітей ховати? Це дуже важко, коли жінка лишається на самоті в такий складний момент. Пам’ятаю, батьки (і мої, і Тараса) радили:
«Олесю, поїдь, треба дітей вберегти. Поїдь». Можливість була – дуже багато друзів з-за кордону запрошували приїжджати. Я на це їм відповіла, мовляв, якщо мені ще хтось скаже одне слово – не буду говорити ні з ким, не тисніть на мене, я приймаю рішення сама. А я прийняла рішення бути тут.
На перших порах було так, що кожен день на кладовище їздила і не хотілося додому повертатися. Хотіла бути ближче до нього, бо так відчувалася безпечніше. Відчувала той захист, енергію, впевненість, яку він досі випромінював. Але коли почала втрачати відчуття реальності, зрозуміла, що заради дітей мушу зупинитися, хоча досі, мабуть, так і не відпустила…

Син досі приходить до мами у снах
Яким Тарас залишився у твоїх спогадах?

– Він завжди був за справедливість. Це в нього ще з дитинства закладене. А ще любив прямо в очі правду казати. Багато хто намагається якось згладити, щось приховати, інколи воліє краще промовчати, а в нього було загострене відчуття справедливості. У нього завжди і скрізь порядок був.

Тарас з сестричкою та батьками


Тарас, як на мене, більше на маму подібний, а сестричка – на тата, навіть за характером. Тому мамі зараз страшенно важко, бо вона мала дуже сильний зв’язок з ним. Серцем відчула, що сина поранено. Він досі приходить до мами у снах і щось підказує. Було, десь вона забула якісь ключі чи
документи, і їй сниться вночі Тарас: «Мамо, візьми ключі». Вона прокидається, дякує синові і йде брати ключі.
А ще був випадок рівно рік тому, коли надворі крижаний дощ лив. У нас, у дворі, Тарас посадив 4 сосни. І от сниться мамі, що Тарас стоїть у дворі, дивиться на ці сосни. А зранку мама встає і каже до тата Тараса: «Ходімо подивимося, бо приснилося, що Тарас чогось на сосни дивився». Вони
виходять, а одна сосна на землі лежить. Він їй постійно сниться і якісь підказки дає. Тарас спочатку в 23 школі вчився, а пізніше перейшов у Рівненський обласний ліцей-інтернат. До речі, недавно я познайомилася з його вчителем історії. Я часом себе запитувала: «Де ж у нього взялася ота любов до історії?». А тепер знаю. По-перше, від батька, а по-друге, подивилася на його вчителів історії і все зрозуміла. У Тараса спочатку Віктор Олександрович Мисан був вчителем історії в РОЛІ, а пізніше Сергій Станіславович Троян – теж супер-історик, тобто такі аси. Відповідно, вони теж дали йому частиночку цієї любові до історії.

Тарас був чоловік-мрія для жінок
Тарас завжди був неймовірно активним хлопцем, дуже любив гуморески розповідати. Відкритий, такий щирий, дуже добрий, щедрий. Словом, чоловік-мрія для жінок, тому що жінки ж не люблять, щоб чоловік був скупий. А він би все віддав.

– Що запам’яталося з того, що він тобі подарував, чи зробив щось для тебе?
– Колись ми гуляли у Вюрцбурзі. Ну, там же, відповідно, ціни такі, що не дуже собі щось дозволиш, а ми студентами були, економили. І от пам’ятаю, йшли повз магазин, а там висіла така чорна вечірня сукня! Я й кажу: «Яка сукня гарна,. В мене немає і ніколи не було такої вечірньої сукні гарної». Він тоді й запропонував: «Йдемо, ми з тобою трішки поекономимо, але купимо її». І він мені ту сукню купив. Я її часто вдягала на якісь знакові заходи багато років.
А ще колись була у Тараса в Києві. Він тоді вже пішов на роботу в Національну службу примирення і посередництва після університету. Зайшли в супермаркет. Ми обоє любили сирки глазуровані. І він мені каже, «Ти ж любиш сирки», – каже він і отак мало не пів возика тих сирків наклав. Він
завжди старався щось приємне для мене зробити.

Якщо вже вдалися до спогадів, то Тарас любив писати вірші, ще, мабуть, зі шкільних, але зі студентських років – це точно. Він мені такі поеми, пам’ятаю, в листах писав, коли я ще була в Німеччині, а він – в Україні. А пізніше вже писав на різну тему, то батьки вирішили на згадку діткам про нього видати книжку.

– Можеш прочитати якийсь вірш Тараса, який тобі найбільше подобається?
– Про діток мені дуже подобається. Він такий, знаєте, ніби пророчий…

Маленька дитинка – творіння Господнє, ­маленька дитинка – природа в красі.

­Маленька дитинка – майбутнє сьогодні, ­даруночок долі, щастя для всіх. ­

Для батька дитина – янгол маленький ­ з небес прилетів, спустився до рук. ­

В долонях міцних засне солоденько, ­ даруючи тату серденька стук.­

Для тата синочок – гордість і втіха, ­а доня для тата – це радість життя.

­Для нас їх поява – це чудо, це віха, ­ це вир мотивацій в сенсі буття.­

У сильного тата є слабкість – це діти. ­І в мужнього тата є страх за дитя.

­Кожен татусь вміє мліти, радіти­ заради дитини віддати життя. ­

Це він Тарас у 2016 році написав. Головне, що він на нашому весіллі сказав, що в нас буде 2 сини і дочка. Я відказала: «По перше, я планую 2 дітей. Почнем з того, а по друге, як ти можеш знати, хто там в тебе буде? Кого Бог дасть, той і буде» . А він ще раз наголосив: «В мене буде 2 сини і дочка».
Так і сталося: Назарій – старший, Северинко і Даринка. Донечка, квіточка, принцеса, королева. Він завжди називав її «моя принцеса, королева»… Просто трусився над нею, так її любив.
Пам’ятаю ніч, коли він на початку повномасштабної війни приїхав за своїми речами. Вона чекала його, чекала-чекала, але він приїхав дуже пізно вночі. І вона каже: «Мамо, але ж ти мене розбуди, коли тато приїде». Думаю, добре, що я так і зробила. Тарас приїхав вночі, я її підняла і дала йому на руки. Він біля неї ліг, так вони і заснули. Так сталося, останню свою ніч перед смертю Тарас спав з донечкою. Коли нам сказали, що його нема, всі пішли спати саме на те місце, де він спав.


…Це настільки жахливе відчуття, коли ти лежиш на подушці, ти відчуваєш його запах… Людини вже нема, а його одяг лежить. Він як їхав, душ приймав… халат поклав… халат, лежить… подушка пахне, а людини вже нема. І це якійсь такий дисонанс когнітивний… не можеш прийняти. Дітки, пам’ятаю, теж не могли прийняти. Чому? Ну, чому тато? Зараз я запитую сина: «Як ти?» І він відповідає:

«Знаєш, мамо, так важко, але я себе заспокоюю тим, що це був його вибір і ми нічого б не зробили. Він чоловік, це був його свідомий вибір. Ми каже, його не зупинили б… Нічого не зробили».
Є такі чоловіки, він же не один такий, таких багато, які вважають, що у них місія така – захистити, вберегти Україну. Вони не можуть уявити, що вони цього не зроблять. Вони собі цього не пробачать.

Світлана ПІКУЛА

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network

Рівнянин, який загинув під час оборони Києва, отримав посмертну нагороду

– Цю нагороду, Тарасе, ти мав би отримати власноруч, з рук в руки… Натомість отримав посмертно… Медаль «Честь. Слава. Держава» – нагорода Київської міської ради за мужність, патріотизм, високу громадянську позицію, героїзм, бойові заслуги у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, – говорить про цю відзнаку дружина Тараса – Олеся.

“Горджусь вашим татом” – сказав Віталій Кличко дітям

Список публікацій

Під Києвом загинув рівнянин Тарас “Карай” Козлишин //NTV

Тарас Козлишин: «Националисты — значит патриоты»  //  Восточний  проект

У Рівному відкриють фотовиставку бійця батальйону ОУН //Рівне вечірнє

Тарас Козлишин // Платформа памяті. Загиблі у війні росії проти України

Рівнянин, який загинув під час оборони Києва, отримав посмертну нагороду // ОГО

Козлишин Тарас Миколайович // Вікіпедія :вільна енциклопедія

Козлишин Тарас Миколайович (псевдонім “Караєв”) (24.05.1980 -25.02.2022)