Друзь Костянтин Володимирович (позивний “Ейс” ) (01.02.2000 -12.03.2022)

Народився 1 лютого 2000 року в м. Рівному. Закінчив Рівненський НВК «школа-ліцей» № 12. Починаючи з 2017-го року, брав активну участь у військових операціях на сході України З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну разом із своїм шкільним товаришем Віталієм Семчуком перебував на передовій. Сержант, проходив службу у складі окремого загону спеціального призначення «Азов» НГУ .

Головний сержант – командир 3-го відділення навчального взводу навчальної роти батальйону вишколу особового складу окремого загону спеціального призначення «Азов» НГУ, загинув у ході російського вторгнення в Україну у 2022 році, Костянтину Друзю тепер назавжди 22.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку нагороджений орден «За мужність» III ступеня (2022, посмертно) .

Друзю Костянтину Володимировичу присвоєно звання “Почесний громадянин міста Рівного” (посмертно)

Публікації про Друзя К.

«Маємо завжди пам‘ятати та шанувати наших Героїв, тих, хто боронив наш спокій та волю ціною власного життя. Саме тому, на Театральній площі, де раніше розміщувалась меморіальна дошка радянським діячам, відтепер знаходитиметься мурал на честь загиблих захисників Маріуполя. Українці завжди пам’ятимуть про подвиги своїх земляків –  Костянтина Друзя та Віталія Семчука. Воїни загинули у бою з російськими окупантами, виборюючи наше з вами мирне майбутнє. Вічна слава та пам’ять Героям України», – зазначив Секретар Рівненської міської ради, Почесний Президент ГО «Рівне Разом» Віктор Шакирзян.

 

«Мій син – азовець»: історія рівнянина Костянтина Друзя, який загинув у Маріуполі. З ним попрощалися лише через 9 місяців

• Зліва направо на фото: Олексій Козачок (спільний друг Костянтина та Віталія), Костянтин Друзь, Віталій Семчук

Я навіть не могла подумати, що він піде слідом за ним служити… Пам’ятаю, ще будучи в школі, Костя постійно у свою спальню закривав двері. Я заходила, а він просив вийти. Одного разу, коли син пішов на двір, я випадково помітила рюкзак, який не змогла підняти. У тому рюкзаку було шість дволітрових пляшок води. Він його брав на плечі і пішов на пробіжку. Відвідував тренажерний зал. Молодшого брата Дениса садив на спину і відтискався від підлоги. Тренувався як тільки міг.

Я все це бачила, але не могла до кінця усвідомити, що його вибором дійсно буде «Азов».

Спочатку була думка, щоб він вступав 9-го класу у місцевий автотранспортний коледж. Вже зібрали документи і йшли їх подавати в приймальну комісію, а Костя напівдорозі розвернувся і пішов назад. 

«Несіть, будете самі там вчитися», – сказав він.

Син повернувся у школу. І знову після 11-го  класу не захотів нікуди вступати. Пропонували і закордон, і рівненські ВНЗ. Але у нього були свої думки. Син чекав свого 18-ліття, бо ж неповнолітніх в «Азов» не брали.

1 лютого 2018 року йому виповнилося 18 років і в березні нам повідомив, що піде служити. Був стрес, чесно. Адже ми планували, що син здобуватиме вищу освіту.

Лише попросив: «Мама, підтримай мій вибір».

Я розуміла, що, якщо я його не підтримаю, все одно він піде. Підтримала. Пройшов медкомісію. Згодом поїхав на 9 тижнів у Військову школу імені полковника Євгена Коновальця — спеціалізовану школу з підготовки сержантського та старшинського складу, яка функціонує в рамках спеціального загону НГУ «Азов».

Хлопці здали особисті речі та телефони, їх підстригли наголо і присвоїли номери. Мобільний давали раз в тиждень – це в неділю, о 18-й годині. Щотижня Костя телефонував і щасливо казав: «Я пройшов!». Їх тренували морально та фізично, щоб вони були дійсно бійцями. Вже тоді вони стали справжніми побратимами: якщо один не проходить пробіжку – наказані всі. Один за одного відповідали завжди. Це приклад надзвичайно міцного братерства, такого я ніде не бачила.

Після того у Золочеві Костя навчався на молодшого сержанта.

Якось я його спитала, чи в нього є позивний. Він сказав: «Ейс». Кажу: «А чого так?». Син не відповів. Ніхто не знає, як вибрав. Можливо, це з комп’ютерної гри. Але хлопці завжди називали його «Ейсик». Це було так мило, ласкаво.

Костя загалом прослужив 3 роки і 9 місяців. Казав, що хоче продовжувати військову кар’єру.«Азов» зробив його справжнім чоловіком. Коли він приїхав додому після КМБ – я його не впізнала: поїхало туди блакитнооке дитя, а повернувся дорослий, міцний, стриманий чоловік. Будучи на службі в «Азові», почав читати книги. Хоча раніше не дуже цікавився.

Як часто приїжджав син додому? Що любив у Рівному?

Мама: Костя приїздив 9 листопада 2021 року у відпустку на 10 днів. І повернувся в Маріуполь, бо він вже був тоді інструктором. Чесно кажучи, коли син був вдома, то про службу нічого не розповідав. Сказав лише, що знову набрали рекрутів, і йому треба бути там.

Пам’ятаю, він, мій Костя, приїжджав з величезним баулом. Якось я випрала його футболку, а він вийшов на балкон, подивився, приходить до мене і каже: «Неправильно повісили футболку. Тому що слово Азов має бути до людей, «дивитися на вулицю», люди мають бачити цей напис». Як він гордився «Азовом»!

Словом, попралися, нові рушники купили, кілька днів вдома побув і він поїхав з тим самим рюкзаком. Одне, що подарував, то це панамку молодшому брату Денису. Я її так і поклала під фото та біля нагород сина, у куточок пам’яті…(плаче – авт.)

Практично немає його речей вдома. Він, їхавши в Маріуполь, з собою забрав те, що потрібно. А все інше так і лежить в шафі. Його фотографії теж на місці…

Хоча й син під час служби не часто бував у Рівному, я завжди знала, що по приїзду Кості на столі має бути його улюблений салат з грибів, курки, сиру, болгарського перцю.

А як він любив робити сюрпризи! Таким неочікуваним для нашої бабусі був його приїзд у її День народження. Він попросив не казати їй, що приїде. Доїхав «бла-бла каром» до поля у Великій Омеляні, звідти пішки йшов додому. Я питаю: «Сину, ну, як так далеко йти пішки? Сядь на маршрутку». А він відповідає: «Я на службі 45 км проходив пішки, я що, не виберуся?». Костя ніколи не шукав легкого шляху. Нарешті дійшов ввечері додому. О 9-й вечора дзвінок в двері, і наша бабуся здивовано питає: «Хто ж це може бути?». Кажу їй, сміючись: «Мамо, це мабуть твій якийсь прихильник прийшов тебе так пізно вітати з Днем народження». А там наш Костя…з квітами.

Також, коли син приїжджав додому, то поспішав зустрітися з другом Олексієм Козачком. Дуже він його любив, разом каталися на велосипедах. Щиро вдячна Олексію за підтримку і допомогу, він дійсно справжній брат для Кості.

• Костя та Олексій
• Як познайомилися з Костею?
• 

  Таня: Познайомилися випадково у Маріуполі через собаку хаскі, яка загубилася. Він до мене заговорив. І сказав, що на базу з хлопцями забере цю собаку. Тільки наголосив, що їй треба ошийник. Я віддала пояс від свого пальто. Через кілька годин Костя додався до мене в Instagram і написав.

  Розповів, що знайшли господарів чотирилапої і вже відвезли її до них. А ми продовжили спілкуватися. Запропонував зустрітися, щоб віддати пояс. 

  Любив собак, котів.

• 

  З ним було дуже смішно. Він був як сонечко, постійно жартував. Машину називав «Ласточка». Мене це підкорило… Мав фантазію! Костя був завжди такий усміхнений, ніколи не був сумним, він щохвилини придумував якісь жарти.

  Почали зустрічатися. Костя дарував якісь практичні подарунки: наприклад, термостійкі шкарпетки (сміється, – авт.). Згодом з’їхалися. Жили в квартирі біля їхньої бази. А там поруч розташовувався магазин «Щирий кум». Потім в цій крамниці у Маріуполі був морг цивільних людей.

• 

  Коли Костя загинув, ви були вже не у стосунках…?

  Таня: Я залишилася у 2019 році в Маріуполі жити з Костею. Ми трохи сварилися і я поїхала в Київ працювати, а він служив у Маріуполі. Востаннє приїжджала до нього зі столиці влітку 2021-го року, хоча ми вже фактично були не разом. Востаннє бачилися тоді. Але так по відеозв’язку ми спілкувалися, навіть, в перші дні повномасштабної він дзвонив.

  Взагалі могли по відео по 2 години розмовляти. Про будь-що. У нас завжди були теми.

  Спільне життя з Костею було спокійне, я працювала, а він на службі… Вдома був дуже охайним, до побуту підходив напрочуд відповідально та дисципліновано. Він ж військова людина. Приїде з полігону, сам закине прання, поскладає, попрасує.

  Каже якось: «Танюшка, я буду готувати бастурму. Знайшов у Tik Tok рецепт». Кухня вся у спеціях була! Але приготував і все прибрав. Дуже любив мамин фірмовий салат. Просив, щоб я такий теж готувала.

  Після того як розійшлися, то пообіцяли один одному, що ми ще зустрінемося через деякий час. І він додав: «Тоді точно одружимося…».

• Чи були ви знайомі один з одним до 24.02.2022?

  Таня: Заочно. Я знала, що у нього є мама, братик, бабуся.

• Дівчина Тетяна та молодший брат Костянтина Денис під час відкриття муралу

Мама: Він скидав фотографії і показував Таню. Дуже цікавився думкою, чи подобається. Я казала, що нормальна, і наголошувала, що вже приїдеш додому і покажеш (сміється, – авт.). Він дуже любив бабусю. Його цікавила і її думка теж.

Вітали один одного з Днем народження, передаючи вітання через Костю. А вже коли розпочалася війна повномасштабна, тоді він подзвонив і спитав: «Мама, приймеш дівчинку?».

Я навіть не подумала, яку дівчинку. Я знала, що в них там трохи стосунки були не такі як треба, вони посварилися, вона поїхала в Київ, але відповіла: «Так, нехай приїжджає».

Таня: У перші дні казав: «Їдь в Рівне, тебе там візьмуть і не відпустять більш ніколи і нікуди».

Мама: Минуло кілька днів, питаю Костю: «А де ж та дівчинка?». Він каже, що вона поїхала закордон в Іспанію. Потім запитала, а що ж за дівчина була. Він розповів, що то Таня і що вони помирилися. Вже після того, як Кості не стало, ми познайомилися вживу.

Як він вас називав?

Таня: Ой, як він мене тільки не називав. «Любімка» завжди казав. А так він придумував різне. Ми сміялися, мені подобалося.

Мама: До Кості зверталася «Сину». А він до мене «Мама».

Про що мріяв Костянтин?

Мама: Мрія служити в полку «Азов». Здійснилося…

Останнім часом дуже хотів одружитися. А так говорив тільки про службу. Він казав, що помалу дійде до «ясних чинів», до вищого командування. Хотів йти командирськими сходинками. Костя знав усе, що стосувалося військової справи. Він у це так пірнав! Постійно відео якісь дивився, читав книжки, щось нотував собі. Мріяв…

Розкажіть про 24 лютого?

Мама: 24 лютого я збиралася на роботу на добу. Відразу схопила телефон в руки і почала писати сину. Костя був на базі з усіма, їх підняли по тривозі. Сказав, що у них все добре, все тихо. І кожного відправили на своє місце дислокації. Він стояв на виїзді з міста на трасі Маріуполь-Волноваха. Це була одна з найбільш жорстких точок в перші дні повномасштабної війни.

Ми переписувалися в Telegram. Син постійно запитував, як ми тут в Рівному. Не було такого дня, щоб не писав. Чотири дні не виходив на зв’язок, а потім прийшла смс мені просто на телефон. 

Він ніколи не казав, що у них там. Відео лише скинув, що базу розбомбили, але залишилися там речі. То на тому відео він йде і розказує, що приїхав забрати те, що вціліло. Я його не бачу, але чую, що автомат брязкає по ногах. 

Таня: Ми спілкувалися до 24 лютого, хоча були фактично не у відносинах, і з моменту початку повномасштабної війни теж кожен день, ледь не хвилину. Перший дзвінок 24-го був від нього. Не дивлячись на те, що ми вже були в напружених стосунках, ми все одно писали і дзвонили один одному. Казав, що поїдемо до Києва одружимося.

Я чекала дуже сильно його. Дуже хвилювалася. Він наполягав, щоб я поїхала у Рівне.

Яке у Вас останнє повідомлення від Кості?

Таня: «Спокійної ночі, Любімка». І ще кілька повідомлень – смайлики, надсилав фотографії. Потім написав про Маріупольський драмтеатр, по якому напередодні вдарили росіяни. Сказав лише: «Ти хоча б не ведися на провокації, на ці новини, що це ми бомбили драмтеатр». І все: я заснула. Це була десь 5-та година ранку. Зранку прокинулася, він не відповідає. Хоча я знала, що у нього вже є в цей час зв’язок від Starlink.

Мама: З Патронатної служби «Азову» подзвонили і сказали, що Костя загинув. А я вже Тані…

Він останній раз вийшов 12-го березня на зв’язок вночі. З 11 на 12 цілу ніч був онлайн.

Пам’ятаю той час: була тривога і мої спустилися в підвал. Я залишилася під під’їздом, щоб бути на зв’язку із сином. Пишу йому: «Що, інтернет з’явився?». Він сказав, що не знає, чи довго буде доступ до інтернет-мережі.

Поки я стояла під під їздом, ми з ним переписувалися, відео скидав. Казав, що все в нього окей, ще додав, що літаки полетіли. Питав чи в нас все добре, чи немає вибухів. Більше за нас хвилювався, ніж за себе. Він дуже переймався нашою безпекою, наполягав на нашому виїзді закордон.

Розповідав, що днями вони з хлопцями були в супермаркеті, і так пишався тим, що їм касири і покупці там бажали успіху. Він з гордістю говорив про «Азов», з такою повагою.

Зранку я пішла на роботу і в першій годині дня я йому написала: «Малий, що там?». І вже була тиша у відповідь…

А це останнє його фото:

Звістка про загибель…

Мама: Ще 11 березня син був на зв’язку. 16-го березня я збиралася додому з добового чергування, прийшла моя колега і розповіла, що її племінник загинув на війні. Вона сіла навпроти мене, а я собі тим часом думаю: «Не дзвонять, то значить живий, значить щось там з інтернетом. Може зі зв’язком проблеми». Пішла додому. І вже 18-го березня, о третій годині дня, мені зателефонували з Патронатної служби «Азову. Повідомили, що Костянтин загинув.

Кричала, що це неправда, що не може бути такого, що це не він! Кинула трубку, потім якось заспокоїлася, перетелефонувала. Там сказали, що це доповів командир. Вони перевірили інформацію і це дійсно так.

Уявіть на секунду: я одна з цією думкою, що дитини немає. Ти дзвониш, ти пишеш повідомлення, вони не доходять йому. І сидиш в чотирьох стінах, просто існуєш, а не живеш.

Я відразу у відпустку зірвалася: 18 днів не виходила з дому.

Таня: 16-го березня я написала мамі, що Костя десь зник. Запитала, чи, можливо, він вам писав на телефон? Я вже закордоном тоді була. Дуже чекала від нього звістки. Переставляла SIM-карти, точно більше тисячі повідомлень йому відправила. Цілий день я писала-писала-писала, а потім вже мама зателефонувала мені і повідомила про загибель Кості.

У мене спочатку були думки, що, можливо, він у полоні. Мама Кості дзвонила і казала: «Танюшка, заспокойся, це точно він…». Я не спала ночами, шукала в інтернеті якусь інформацію. Я все думала: «Ну, як так? Чому саме він – Костя? Такий молодий, красивий, мужній?..».

Навіть, коли повідомили, що він загинув, у мене було два стани: або я вірю, і приймаю це, або не вірю і шукаю підтвердження тому, що він живий. Наприклад, могла всю ніч дивитися Telegram-канали російські, де йшлося про наших полонених, поранених…

У відчаї вже хотіла будь-що вже робити, щоб поїхати в Маріуполь і забрати його тіло. Не могла повірити в загибель Кості і змиритися з цим. Ви не знаєте, як це, коли повідомляють, що він загинув, а нічого більше немає. Тобто тобі просто сказали, що його немає і все. А що лишилося? Лише спогади.

Ви довго чекали на прощання із Костею…

Мама: Похоронили Костю та Віталіка разом 19 листопада 2022 року. Фактично, через 9 місяців після загибелі.

Тіло отримали при черговому обміні. Воно було в морзі. Впізнали по татуюванню на лікті «Чорне сонце».

Здавали ДНК для підтвердження. Опізнала сина по тілу, яке вже не можна було впізнати… Лежали в ряд мішки: чорний мішок, білий мішок, розщібують і дивишся. Шукаєш свою дитину.

Чи снився Вам син після загибелі?

Мама: Не сниться…

Єдиний раз приснилося, що я спускалася в підвал, а там його хлопці сидять за столом: їдять, п’ють, а він чомусь окремо. Тільки лице бачу і все. Я до нього кажу: «А чого ти тут, то ж іди до хлопців?». А він мені так і нічого не сказав…

Дуже хочу, щоб приснився, прошу постійно: «Сину, прийди до мене в сон…».

Три рази моїй сестрі снився. Перший раз, що він наче в підвалі і йому дають їсти. Другий раз, що навкруги війна, Костя з хлопцями бігає, і моя сестра за ними. І вона йому каже: «Давай втечемо звідси». Син у сні їй відповідає: «Ви тікайте, а я залишуся зі своїми побратимами до кінця…». А третій раз у сні він стояв з рюкзаком, над ним світилося небо і це світло «омивало» обличчя. З’явилася місячна доріжка в небеса, він повертається і прощається: «Я більше до вас не прийду». І по цій доріжці в небо пішов.

Ми не ходили в церкву взагалі, коли Костя загинув. До того бабуся кожну неділю відвідувала храм, а як прийшла чорна звістка, то вона відмовилася взагалі. Після того, як ми поховали його, в суботу, 19 листопада, ми пішли наступного дня, а це 20-го числа, в церкву через дорогу від будинку. Поїхали з мамою Віталіка Семчука разом на кладовище і занесли хлопцям сніданок. Ввечері дзвонить мені колега і каже, що їй Костя снився. Він був на порозі біля церкви, всі люди зайшли в храм, а він стояв там далі, усіх пропускаючи. Зайшов потім в церкву, і закрив двері на замок. А ми саме в той день носили туди хліб…

Таня: Мені один раз приснився. Він був дуже сильно худий і просив їсти. Я сварилася на нього і питала: «Чого ти зник? Ми так за тебе хвилювалися!».

Більше Костя мені не снився.

З якими думками ви лягаєте спати?

Таня: Мені шкода, що він не побачить того як я спілкуюся з мамою, з його молодшим братом. Йому б це сподобалося. Боляче, що він цього не бачить. Хочеться з ним поговорити, але не можу.

Мама: Люблю. Сумую. Я думаю, він радіє з небес, що ми з Танею спілкуємося. Закриваю очі, і бачу фото його загиблого тіла. І чорний пакет з трупом… Пакети, пакети, пакети.

Прокидаєтеся з якими думками?

Таня: Що треба працювати. Жити. Рухатися. Він написав мені таке повідомлення: «Танюшка, якщо я помру, ти пообіцяй, що будеш жити далі і не будеш плакати». І інші хлопці так само казали: «Живи далі, живи за нас». Мене це спонукає.

Що би хотіли йому сказати, якби він був тут?

Мама: Люблю. І неймовірно тужу за ним…

Таня: Що люблю дуже сильно і сумую… Що його дуже не вистачає… (плаче,- авт.).

Який Маріуполь у спогадах?

Таня: Це було дуже круте, сучасне і красиве місто, яке розвивалося. Там навіть мили дороги! А який у пам’яті в мене парк «Веселка»… Ще в Маріуполі був льодовий каток біля бази хлопців.

Ми навіть квартири дивилися в Маріуполі. Їм, як військовим, можна було на вигідніших умовах придбати житло. Я пропонувала в Рівному пошукати квартиру. Але ні, він хотів лишитися в «Маріку».

Мама: Дійсно, Костя мріяв там жити. Він казав, що це дуже красиве місто. А сама я не була в Маріуполі. Туди не їздила до сина. Та треба було…Завжди питала, коли лише він приїде додому в Рівне. Чекала його тут.

У січні 2022-го він здав на права, купив машину. Все згоріло.

Чи б хотіли ви повернутися в Маріуполь після звільнення та відбудови?

Таня: Я думала про це. Але…Дуже багато рідних мені людей там загинуло і у Маріуполі все буде нагадувати про них. Увесь час Маріуполь в мене був тим містом, яке асоціюється з хлопцями-азовцями. Я б напевно вже не повернулася в нього. Щоб просто приїхати подивитися – можливо. Квіти покласти тим воїнам, чиї тіла можливо не знайдуть чи від яких нічого не лишилося. Але повернутися туди і жити там я б напевно не змогла б. Бо це дуже боляче для мене (плаче, – авт.).

Побратими Кості. Чи підтримуєте зв’язок з кимось з хлопців?

Мама: 26 лютого загинув його друг Фєдя «Фєдіч». Це, мабуть, перша така втрата була для Костянтина. Дуже Костя цим переймався, бо це був його найкращий друг, і він з ним завжди разом проводив час. У квітні на війні поклав життя Сергій «Філіні». Вони троє в кімнаті на базі у Маріуполі жили, так вони й товаришували як брати. Завжди разом тренувалися, гуляли, їли, Новий рік зустрічали..

• «Фєдіч», «Ейс» та «Філіні»

Хорошими друзями для Кості були і хлопці з позивними «Хамелон», «Лайн», «Хаябуса». Вони дружили. І усі загинули. «Хамелеон» та «Хаябуса» разом з Костею були інструкторами ВШК імені Євгена Коновальця та проводили для рекрутів КМБ.

Таня: Усі, кого я знала з його близьких побратимів – загинули.

Мама: Вони з хлопцями під час оборони Маріуполя взяли на себе величезні сили ворога і дали всій країні дорогоцінний час на підготовку. Багато з їхніх братів все ще в полоні…

Чи підтримуєте зв’язок із рідними загиблих побратимів?

Мама: Я трохи заспокоїлася, коли Костю поховали. Ми чекали цього 9-ть місяців.

Не усім рідним «щастить» похоронити своїх хлопців…Я розумію, про що кажу, адже спілкуюся з батьками загиблих побратимів. 

Було дуже складно чекати на тіло своєї дитини. Тому створили спільну з рідними загиблих хлопців групу «Азовська родина».Туди почали додаватися мами, тати, сестри, жінки воїнів. Виявилося, що мало хто що знав про службу своїх дітей. Хлопці таким не ділилися. Можливо, хто жив сім’ями в Маріуполі, то ті трішки більше знали. А такі батьки як я, на відстані, то ні.

У групу ми надсилали слідчій фото особливих відзнак, татуювань, особистих речей полеглих.

Дякую батькам за мужність і волю, за виховання синів. Коли приїжджаєш на виставку, присвячену загиблим воїнам, дивишся на фотографії і розумієш, що тіло ще не поховали, усвідомлюєш, наскільки сильні ці мами і тати. Але ми разом…

Які ваші побажання побратимам, які зараз на фронті?

Мама: Усім повернення додому до батьків. У хлопців-азовців стільки історій мужності! Ніхто з них не боявся і не боїться померти. Загинути на війні – це для них гордість. Жодного натяку на страх чи на те, щоб здатися. Їм було важко там, в Маріуполі, їм непросто і зараз. Чекаємо усіх з фронту, з полону.

Таня: Мужності їм вистачає з головою. Головне, щоб берегли себе, були впевнені, що їх вдома чекають. Це нестерпний біль, коли розумієш, що більше ніколи не побачиш цю людину, не поспілкуєшся з ним. Щоб усі повернулися.

Дякую батькам за мужність і волю, за виховання синів. Коли приїжджаєш на виставку, присвячену загиблим воїнам, дивишся на фотографії і розумієш, що тіло ще не поховали, усвідомлюєш, наскільки сильні ці мами і тати. Але ми разом…

Які ваші побажання побратимам, які зараз на фронті?

Мама: Усім повернення додому до батьків. У хлопців-азовців стільки історій мужності! Ніхто з них не боявся і не боїться померти. Загинути на війні – це для них гордість. Жодного натяку на страх чи на те, щоб здатися. Їм було важко там, в Маріуполі, їм непросто і зараз. Чекаємо усіх з фронту, з полону.

Таня: Мужності їм вистачає з головою. Головне, щоб берегли себе, були впевнені, що їх вдома чекають. Це нестерпний біль, коли розумієш, що більше ніколи не побачиш цю людину, не поспілкуєшся з ним. Щоб усі повернулися.

Просто знайте: Вас – чекають!

Просто знайте: Вас – чекають!

Спілкувалася Анастасія БОДНАРСЬКА

У Рівному відкрили меморіальну дошку бійцям полку “АЗОВ”

На фасаді рідної 12-ої школи міста Рівного відкрили меморіальну дошку двом загиблим захисникам, які тут навчалися.

З цієї дошки на нас дивляться усміхнені, молоді, натхненні обличчя загиблих у Маріуполі, в 2022-му році, бійці полку «АЗОВ» Костянтин Друзь та Віталій Семчук.

– Тепер на нашій 12-ій школі з’явилася пам’ятна дошка, яка знову і знову буде нагадувати нам про війну, про материнське горе, про біль втрат. Важливо пам’ятати, якою високою ціною виборюють незалежність наші Герої, – сказав під час відкриття меморіальної дошки секретар Рівненської міської ради Віктор Шакирзян. – Герої живі допоки ми їх пам’ятаємо! Їх подвиг неоціненний і ми не маємо права його забути…

Схиляємо голову перед захисниками, які загинули за Україну. Пам’ятаємо подвиг кожного!

Список публікацій

Ничипорук І. Рівняни зі сльозами на очах проводжали своїх Героїв [Текст] / І. Ничипорук // Сім днів [Рівне]. – 2022. – № 47/24 листоп./. – С. 2.
Про загиблих в російсько-українській війні рівнян: Дмитра Марцинковського та бійців полку «Азов» Віталія Семчука і Костянтина Друзя.

Костянтин Володимирович Друзь // Вікіпедія:вільна енциклопедія

У боях за Маріуполь загинули бійці полку «АЗОВ» з Рівного // ITV

У бою за Маріуполь загинули двоє «азовців» з Рівного // Рівне вечірнє

У Рівному на місці декомунізованої стели створять мурал пам’яті рівненських бійців “Азову”// суспільне новини

У боях за Маріуполь загинули двоє бійців полку “Азов” з Рівного // Еспресо

Їх тіла знайшли на «Азовсталі»: у Рівному попрощаються із найкращими друзями, які захищали Маріуполь // ITV

У Рівному прощались із загиблими захисниками Маріуполя Віталієм Семчуком і Костянтином Друзем // Суспільне новини

Герої “Рут” та “Ейс”: у Рівному попрощались з легендарними “азовцями” (ВІДЕО) // Рівне 1