Революція гідності. Війна. Рівненщина

Іван Семенюк народився 21 травня 1997 року в селі Бичаль Рівненського району. Закінчив місцеву школу, згодом навчався у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті та Рівненському державному гуманітарному університеті, де здобув фах учителя фізичного виховання та тренера.

Після навчання працював на меблевій фабриці у Рівному. Захоплювався спортом, зокрема футболом – грав у складі команди з Гощі. У травні 2024 року Івана Семенюка мобілізували до Збройних Сил України.

«Він жив мріями, будував плани на майбутнє, але війна обірвала його шлях. Перебуваючи на службі, завжди поспішав додому – до родини, яку безмежно любив. Світлий, добрий, чесний та працьовитий, вірний своєму слову й обіцянці, Іван завжди виконував задумане. Саме таким у пам’яті рідних та близьких навічно залишиться наш Герой», – розповіла дружина Захисника.

На жаль, 28-річний старший солдат Іван Семенюк загинув 20 січня 2026 року під час виконання бойового завдання на Харківщині.

У Івана залишилися дружина, двоє синів, мама та двоє братів.

Прощання з Іваном Семенюком відбудеться у понеділок, 26 січня, о 10:00 на майдані Незалежності в Рівному.… Детальніше

Чирко Євгеній народився 8 липня 1973 року у Рівному.
Усе життя прожив у рідному місті, Із 1996 року працював стропальником на “Азоті”. Завжди готовий допомогти людям, надзвичайно порядний та чесний. Якщо хтось потрапляв у біду, Євгенія не потрібно було просити двічі, він робив усе, що було в його силах, а іноді й більше…

У нього на першому місці завжди була сім’я — дружина Ірина, син Сергій та дочка Олександра.

“Він надзвичайно любив дітей, віддавав їм всього себе, – пригадує дружина Євгенія. – Проводив із ним максимально багато часу. Разом із сином їздили на риболовлю, якою обоє захоплювалися. Із донькою цікавилися мандрами, а ще часто виїжджали на спільні велосипедні прогулянки. Активний відпочинок — це взагалі про Євгенія.”

“Пам’ятаю, коли була маленька, я захворіла і лежала з температурою. Тато прийшов додому втомлений, бо ж його робота важка, а вранці знову треба було йти на зміну… Але він увесь вечір носив мене на руках, був поряд, аби мені тільки стало краще…” – пригадує донька Олександра.… Детальніше

Василь Пацелюк народився 9 травня 1977 року в Рівному. Закінчив Національний університет водного господарства та природокористування за спеціальністю «Інженер-гідротехнік», закінчив військову кафедру, отримавши лейтенантське звання. Василь присвятив себе роботі у галузі будівництва, разом із дружиною ростили трьох діток – 11-річного сина та донечок 13 та 3,5 років. 

«Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Василь казав, що не буде ховатися чи відмовлятися, аби стати на захист. Говорив, що піде, якщо його покличуть. Прийшов час оновлювати дані у ТЦК, його запитали, чи він принесе документи на відстрочку, оскільки є багатодітним батьком, чи готовий йти служити? Він сказав, що готовий служити… Це було його рішення, яке ми прийняли повагою,» – розповідає дружина Героя Оксана.

Як випускника військової кафедри, Василя направили на навчання у військову академію в Одесі, а потім була служба на Миколаївщині, Херсонщині…

«За півтора роки служби Василь опинився на Покровському напрямку. Хоча спершу нас переконували, що він на нулі не служитиме. Та й він сам не розповідав, де він, намагався нас не хвилювати. Навіть не сказав, що отримав контузію, що страшенно мучився від головного болю, від високого тиску… Він все тримав у собі.… Детальніше

Володимир Россінський народився 26 червня 1982 року в Рівному в сім’ї викладачів. Наймолодший з трьох братів, Володя продовжив справу батьків. З відзнакою закінчив Національний університет водного господарства та природокористування за спеціальністю «Водні ресурси», вступив до аспірантури. У 2013 році захисти кандидатську дисертацію за спеціальністю «Технологія водоочищення». Працював на різних посадах у рідному виші у Рівному, а в 2015 році був направлений у докторантуру в КПІ.

«Надзвичайно розумний, начитаний Володя – автор 80 наукових праць, 11 наукових розробок – патентів. У 2020 році пішов працювати на Нову пошту. Саме тут і отримав повістку у серпні 2022 року. Це питання якось навіть не обговорювалось – Володя відразу вирішив, що піде служити. За плечима мав військові кафедру, тож спершу його направили на навчання в Академію сухопутних військ. А вже далі – на передову,» – розповідає брат Героя Роман.

Володимир був близький із братами, підтримував племінників, був справжнім другом для кожного з них. Та намагався не розповідати багато про свої військові будні.

На жаль, 28 травня 2024 року 41-річний старший лейтенант Володимир Россінький, відданий військовій присязі на вірність народові України, загинув у бою на Донецькому напрямку…

Поховали Героя на кладовищі «Нове» у Рівному.… Детальніше

На центральному майдані Рівного  провели в останню земну дорогу Захисника України – Едуарда Петрика.

Прощання з Едуардом Петриком відбулося у середу, 21 січня, о 10:00 на майдані Незалежності в Рівному. Поховали військовослужбовця на кладовищі в селі Вересневе Рівненського району.… Детальніше

Олександр Скуба народився у селі Тараканів Рівненської області. З 2013 року працював на залізниці слюсарем з ремонту рухомого складу 4 розряду у ремонтному вагонному депо Здолбунів. Саме тут він зустрів свою майбутню дружину Мирославу, з якою вони виростили двоє дітей.

У вересні 2023 року чоловіка призвали за загальною мобілізацією до лав Збройних Сил України. Після навчання на полігоні отримав свідоцтво оператора ПЗРК. А вже невдовзі здобув кваліфікацію фахівця в Українській військово-медичній академії при Міністерстві оборони України. Став медиком роти, воював у найгарячіших точках – Костянтинівці, Дружківці, Часовому Ярі, Бахмуті. Врятував не одне життя.

«Доброзичливий, відкритий, завжди усміхнений», – згадує колегу по роботі провідний інженер техвідділу та голова профспілкової організації депо Ірина Романюк. «Олександр був дуже уважним до людей, чуйним до їхніх клопотів та переживань». Мабуть, саме тому на війні Олександр Скуба став бойовим медиком.

Рятуючи поранених побратимів, бойовий медик Олександр Скуба нерідко не зважав на смертельну небезпеку, яка нависала над ним градом ворожих куль та снарядів. Не зупиняли навіть масовані обстріли, адже розумів, що від чіткості та оперативності його дій залежать людські життя.… Детальніше

Костянтин Опальчук народився 17 вересня 1993 року на Кіровоградщині. Коли йому було два роки, родина переїхала до Рівного, де він і виріс. Навчався у кількох школах, закінчив Обласний науковий ліцей в Рівному.

Вищу освіту здобув у Національному університеті водного господарства та природокористування, де також пройшов військову кафедру й отримав звання молодшого лейтенанта.

Працював інженером-будівельником у будівельній компанії «Західспецмонтаж».

У березні 2022 року Костянтина мобілізували. Служив спершу сапером у 104-й бригаді Сил територіальної оборони, згодом — у Національнальній гвардії України.

2024-2025 роках брав безпосередню участь у відсічі збройної агресії на Покровському напрямку.

Любив свою справу, мріяв розвиватися далі у проектуванні. Був люблячим чоловіком і турботливим батьком.

На жаль, 31-річний майор Костянтин Опальчук помер під час проходження військової служби 20 липня 2025 року внаслідок травм отриманих у ДТП.

Поховали Костянтина Опальчука – на Алеї Героїв Нового кладовища.

… Детальніше

Олександр Ступницький народився 2 серпня 1992 року у місті Костопіль Рівненської області.  У 1999–2009 роках навчався у Костопільський загальноосвітній школі № 3. З дитинства був активним, цілеспрямованим, наполегливим. Паралельно закінчив Костопільську дитячу школу мистецтв по класу труби, мав музичні здібності.

У 2009 році вступив до Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка. 27 червня 2013 року отримав диплом бакалавра за спеціальністю фізичне виховання, спорт і здоров’я людини, біологія.

З 1 вересня 2013 року продовжив навчання на заочній формі у Рівненському державному гуманітарному університеті, де здобув диплом спеціаліста.

У цей період Олександр уже працював учителем фізичної культури та спорту у Костопільській ЗОШ № 5. Свою професію він щиро любив. Діти поважали його й тягнулися до нього. У школі він вів гуртки з баскетболу та волейболу, разом зі своїми учнями брав активну участь у спортивних змаганнях, виховував не лише фізично сильних, а й чесних, згуртованих дітей.… Детальніше

Люклянчук Андрій народився 3 травня 1982 року у Рівному. Навчався в 11-й школі, згодом здобув вищу освіту в Національному університеті водного господарства та природокористування.

Під час навчання в університеті проходив підготовку на військовій кафедрі. Згодом працював менеджером з продажу автомобілів, пізніше був приватним підприємцем. У березні 2025 року Андрія Люклянчука мобілізували до лав Збройних Сил України.

«На початку повномасштабного вторгнення Андрій добровільно пішов до Територіального центру комплектування – його не взяли, тому що не було достатнього досвіду. Вже цьогоріч під час служби він розповідав, що знайшов себе у війську. І навіть після закінчення війни хотів залишитися у Збройних Силах», – зазначив брат Захисника.

Рідні та друзі запам’ятали Андрія товариською й щирою людиною, справжньою душею компанії.

У чоловіка залишилися дружина, двоє доньок, батьки та брат.

На жаль, 43-річний лейтенант Андрій Люклянчук загинув 15 грудня 2025 року під час виконання бойового завдання у Херсонській області.

Прощання з Андрієм Люклянчуком відбулося у вівторок, 23 грудня, о 10:00 на майдані Незалежності в Рівному. Заупокійну службу провели у Свято-Покровському кафедральному соборі.… Детальніше

Тарас Анатолійович Хмель народився 4 лютого1977 року в селі Порозове Рівненського району Рівненської області.

Спершу навчався в Колоденському ліцеї, згодом родина переїхала і Тарас продовжив навчання у селі Тайкури.

10-11 класи закінчував в Колоденському ліцеї. Після школи вступив до Національного університету водного господарства та природокористування, де здобував фах на механічній кафедрі.

Строкову службу проходив у Президентському полку Національної Гвардії України. Після повернення додому створив сім’ю: одружився з Наталією, разом виховували двох донечок.

Був добрим, чесним і справедливим. Ніколи не мирився з несправедливістю, відстоював правду – як для себе, так і для інших. У будь-якій ситуації залишався прямим, рішучим і відповідальним.

Більшу частину життя присвятив будівництву. Їздив на заробітки. Тараса знали і поважали як працьовитого та надійного чоловіка. Навіть жартували: “Синій ніс, червоні очі – то Хмеля ідуть робочі”.

З початку повномаштабного вторгнення Тарас не залишався осторонь – став на захист рідної землі, спершу допомагав на блокпостах, а вже з березня 2022 року був мобілізований до лав Національної Гвардії України.

Попри наявну інвалідність і вмовляння рідних залишитись дома, Тарас пішов на передову свідомо.… Детальніше