Дмитро Чудінович народився 2002 року. Родом із села Зелень Дубровицької громади.
Чудінович, солдат військової служби за контрактом, радіотелефоніст підрозділу спеціального призначення, загинув 31 травня 2025 року біля Новобахмутівки на Донеччині внаслідок ворожої атаки БпЛА, виконуючи бойове завдання під час захисту України.
Героєві навіки 22. У нього залишилися дружина та батьки.
Народився Григорій 1 січня 1979 року в с. Мар’янівка, в багатодітній родині Марії і Петра Костецьких. Був наймолодший у родині, змалечку ріс допитливим хлопчиком. В школу пішов раніше своїх однолітків. Як і всі хлопчаки, полюбляв грати у футбол. Після закінчення школи навчався у Сарненському ПТУ №21 (нині ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей». На строкову службу був призваний 14 травня 1997 року, а звільнений у листопаді 1998 року у званні старший сержант.
Після звільнення з армії Григорій Петрович працював у місцевому сільському господарстві, згодом займався домашнім господарством. Жив Григорій Петрович з мамою. Зі слів мами: “Мій Грицуньо (так його називає мама) був хазяїном і хазяйкою, він робив всю роботу і косив, і орав, і варив, і прав, і прибирав…, завжди і у всьому намагався допомогти, мав плани на післявоєнне життя…”.
Після повномасштабного вторгнення, як і більшість односельчан, долучився до створення і патрулювання місцевих блок постів. А 1 червня 2022 року був мобілізований до війська.
Після проходження навчання Григорій Петрович був призначений командиром кулеметного відділення в/ч А4574 у 224 Окремий Штурмовий Батальйон Спеціального Призначення “OPFOR”.… Читати далі
Народився Микола Артюшок 26 жовтня 1971 року у селі Глушиця. Закінчивши Глушицьку 8-річну школу (нині гімназія), вступив до Володимирецького професійно-технічного училища, де здобув спеціальність «столяр». З 1989 по 1991 роки проходив строкову військову службу в м. Одеса, мав звання – молодший сержант.
В юнацькі роки Микола, захоплювався авто та мото технікою. Ріс цілеспрямованим, дружелюбним, завжди в його оточенні було багато друзів, одними з найголовніших рис характеру були справедливість та чесність. Він завжди відстоював свою думку та гідно приймав всі поразки життя. Микола Васильович працював на різних підприємствах Сарненщини: заготівельно-виробничому підприємстві «Таврида», ТОВ «Завод металевих виробів», адміністратором залу в ювелірному магазині мережі «Золотий Вік».
З початком АТО в 2014 році, Микола Васильович добровольцем пішов захищати кордони східних областей України, адже він рахував це за честь та обов’язок.
Військову службу ніс у складі 72-ої окремої механізованої бригади імені «Чорних Запорожців», під позивним «БРАТ», так його прозвали побратими, адже він завжди відкликався на прохання та всім допомагав, як порадою, так і справою. Разом чинили супротив ворогу в найгарячіших точках, таких як: Донецький аеропорт, Іловайськ, Волноваха, Піски, Гранітне, під час боїв втратив багато своїх друзів, з якими незворушно стояв у боях пліч-о-пліч.… Читати далі
Олександр народився у селі Цепцевичі Сарненського району Рівненської області. З 2000 по 2010 роки він навчався у Цепцевицькій загальноосвітній школі І-ІІІ ст. (нині ліцей). У дитинстві цікавився футболом (грав у шкільній футбольній команді), любив порибалити. Сашко ріс допитливим та компанійським хлопчиком, мав багато друзів з якими залюбки проводив свій вільний час. Згодом, разом з рідними, переїхав на проживання до м.Сарни.
З вересня 2010 року по червень 2011 року навчався у ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей» (нині ЗП(ПТ)О «Сарненський аграрно-технологічний професійний коледж») де здобув професію «електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування, електромонтер лінійних споруд телефонного зв’язку та радіофікації». Та Олександр обрав для себе інший шлях — військовий. 18-річним юнаком він прийшов у місцеву військову частину влаштовуватися на службу. Тихий, спокійний і в той же час сміливий і відважний. Понад десять років свого життя присвятив службі Батьківщині: з листопада 2011 року — у військовій частині А0153 (де почав з посади кателажника і дослужився до посади командира відділення), а з березня 2024-го — в лавах 72-ї ОМБ імені Чорних Запорожців.… Читати далі
Сергій народився 20 квітня 1990 року у с.Любиковичі. Закінчивши середню школу в рідному селі, у 2007 році продовжив навчання в Рівненському вищому професійному училищі Департаменту поліції охорони, але отримавши повістку на строкову військову службу полишив навчання та пішов до армії. Служив у 101 Президентській бригаді. Після закінчення служби працював у Катеринівській виправній колонії. Деякий час їздив на заробітки в Польщу. Згодом одружився, в родині народилася донька Марта. Молода родина придбала власний будинок в селі Любиковичі, в якому Сергій власноруч зробив ремонт.
15 липня 2022 року Сергій Босюк приєднався до лав Збройних Сил України. З позивним «Дракула» старший солдат ЗСУ військовослужбовець 63 роти в/ч А1556 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади з побратимами звільняв Чернігівську область. У 2023 році отримав посвідчення «учасника бойових дій, та медаль «Ветеран війни».
Сергій був із тих, хто не шукав легких шляхів. Він обрав честь і відповідальність, став на захист України у найважчі часи. Вірний, мужній, гідний — він був опорою для своїх близьких і бойових побратимів. 20 квітня Сергію виповнилося 35 років, але останнє привітання від матері Воїн так і не отримав.… Читати далі
Народився Ігор 4 червня 1985 року у селі Кричильськ в багатодітній родині. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки. З 1991 по 2002 роки навчався у Кричильському ліцеї ім.Леоніда Куліша-Зіньківа. По закінченню школи був призваний на строкову військову службу, яку проходив у м.Біла Церква. Після служби в армії повернувся в рідне село. На життя заробляв, їздивши час від часу на заробітки до Києва. Захоплювався риболовлею та футболом.
У 2007 році Ігор одружився. Разом з дружиною Ніною виховували двох діток – доньку Даринку та сина Іванка. Згодом з сімʼєю переїхали на проживав у с. Стрільськ, звідки родом була дружина. Дуже любив свою родину та, всіляко дбав про неї. Був добрим, справедливим, люблячим батьком та чоловіком, чуйним сином, найкращим братом, вірним другом. Працьовитий у господарстві, не цурався будь-якої роботи все, за що він брався, виконував на відмінно.
В лютому 2023 року Ігор був мобілізований до лав ЗСУ та проходив службу у військовій частині А4832 командиром 3-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти 421-го окремого стрілецького батальйону.… Читати далі
Крупич Михайло Гаврилович народився 25 квітня 1971 року в селі Грабунь, колишнього Рокитнівського, нині Сарненського району, Рівненської області. Освіта: середня.
Створив сім’ю у 1993 році. Мав дружину Наталію та двох доньок: Ванессу та Олександру. Проживав із сім’єю у селищі міського типу Рокитне. У мирний час був приватним підприємцем.
Усі, хто знав Михайла Крупича, запам’ятали його як особистість із найкращими людськими якостями: мужнім, безстрашним, відповідальним, цілеспрямованим, трудолюбивим, порядним.
Для рідних людей він був чудовим сім’янином, люблячим і турботливим чоловіком та батьком, надійним і справжнім, поруч із яким дружина та доньки почували себе завжди захищеними, спокійними і впевненими у завтрашньому дні.
А ще Михайло був товариським, дружелюбним, комунікабельним, життєрадісним. І найголовніше: він мав велике серце, був вдячним сином, підтримував теплі взаємини з братами і сестрами (мав три сестри-близнючки і чотирьох братів), любив людей, з особливою повагою ставився до осіб похилого віку, завжди допомагав їм.
Всією душею Михайло Крупич любив і свою Україну. За рідну землю він віддав найдорожче — життя.
На захист України став з перших днів повномасштабного вторгнення.… Читати далі
Андрій Сергійович Ничипорчук народився 4 липня 1992 року в селищі Рокитне, що на Рівненщині. Навчався у місцевій школі, згодом вступив до Рівненського кооперативного економіко-правового коледжу за спеціальністю «Фінанси і кредит», а у 2013 році закінчив Львівську комерційну академію, здобувши ступінь бакалавра. З 2020 року разом з дружиною проживав у Рівному.
З дитинства Андрій вирізнявся активністю, щирістю та готовністю допомогти іншим. Разом із дружиною був залучений до волонтерської діяльності, допомагав переселенцям, підтримував військових. Працював у банку згодом зварювальником, займався оздоблювальними роботами, брався за різну фізичну працю.
Андрій Ничипорчук був справжнім другом, люблячим чоловіком, турботливим сином, добрим, чуйним, щирим. Завжди прагнув змінити країну на краще, був активним у громадському житті, організовував заходи, підтримував ініціативи.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій не залишився осторонь. Вже 25 лютого 2022 року долучився до добровольчого формування, яке займалося патрулювання вулиць та чергування на блокпостах. А в грудні того ж року був мобілізований до лав Збройних Сил України.
Служив у десантно-штурмових військах. Під час служби здобув офіцерське звання, став лейтенантом, командиром розвідувального взводу.… Читати далі
Гіс Віктор Дмитрович, народився 16 вересня 1974 року в селищі міського типу Томашгород, колишнього Рокитнівського, нині Сарненського району, Рівненської області.
Навчався у Томашгородській середній школі №1, яку закінчив 1989 році. У тому ж році році вступив до Рокитнівського професійного ліцею і здобув спеціальність тракториста.
28 грудня 1992 році проходив військову службу в м. Чернівці. Посада та військове звання по штату зв’язківець, радіотелефоніст, радіотелеграфіст, радіоперехоплення і пеленгування радіотелефонних передач.
Працював на ПрАТ «Томашгородський щебеневий завод», за професією дробірник.
Був мобілізований 16 березня 2022 року до Збройних Сил України під час повномасштабного вторгнення росії на території України. Солдат, стрілець-санітар 3-го відділення, 3-го взводу, 2-ої механізованої роти, механізованого батальйону військової частини А 4053.
На жаль, 22 червня 2022 року, у м. Лисичанськ, Луганської області, під час виконання бойового завдання, в результаті обстрілу отримав поранення, несумісні з життям.
Рідні, друзі, знайомі, представники влади, побратими, односельці та жителі усієї громади провели Героя в останню путь. Поховали воїна на кладовищі в рідному селищі Томашгород. 29 червня було оголошено Днем жалоби за загиблим військовослужбовцем Віктором Гісом.… Читати далі
Дикий Віктор Михайлович, народився 10 листопада 1973 року в селищі Томашгород на Рокитнівщині. Навчався у Томашгородській середній школі №1, яку закінчив 1990 році. Після закінчення 11 класів Віктор пішов навчатись в Рівненську поліцейську школу. Бути полісменом – це була його мрія з дитинства. Після закінчення школи поліції, працював у державній службі з надзвичайних ситуацій, а потім здобув фах економіста у Європейському університеті у міста Рівного. Згодом почав займатися підприємницькою діяльністю у рідному місті. Разом із дружиною Оксаною виховали п’ятьох дітей.
Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, вже на наступний день, 25 лютого, Віктор був одним із перших добровольців, які прийшли у військкомат аби стати на захист рідних людей. Він говорив, що не може просто сидіти вдома, адже має кого захищати, за кого стояти стіною. «Я маю досвід служби в армія, роботи в міліції, то хоч стріляти вмію». – розмірковував Віктор. Тому спочатку пішов в тероборону в м. Здолбунів, а потім м. Рівне. Разом із 14-ю окремою механізованою бригадою Віктор пройшов Бахмут, Сєвєродонецьк, Краматорськ.… Читати далі