Революція гідності. Війна. Рівненщина

Васюк Роман народився 26 червня 1985 року у місті Березне. До 1998 року навчався в Березнівській школі–інтернаті. Після смерті мами переїхав до тата в село Зірне. З 1998 року по 2003 рік продовжував навчання у Зірненській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Роман мобілізований до Збройних Сил України в березні 2023 року був гранатометником аеромобільного батальйону та мужньо боронив рубежі нашої країни від російських окупантів.
Загинув Роман 24 вересня 2023 року біля населеного пункту Кліщіївка Донецькой області. Роман із честю виконав обов’язок щодо захисту своєї
держави і до останнього був вірний присязі Роман запам’ятався для усіх скромним, тихим та ввічливим сусідом, добрим братом для трьох старших сестер та брата, люблячим чоловіком та татом.
У Романа залишилася дружина та дві доньки.

Заупокійна служба відбулася у Свято-Пантелеймонівському храмі села Зірне. Поховали загиблого з усіма військовими почестями на місцевому кладовищі. 
Васюка Романа Миколайовича відзначено державною нагородою України – орденом “За мужність” ІІІ ступеня, яким його нагороджено Указом Президента України від 03.11.2023 № 725/2023 (посмертно).

Публікації про ВАсюка Р.

Антон Полюхович народився 8 вересня 2000 року в селі Серники Зарічненського району Рівненської області. Дитинство Антона пройшло в селі.
З 2006 по 2017 рік навчався у місцевій школі, де проявив себе як щирий, добрий та цілеспрямований учень.
Після закінчення Серницької загальноосвітньої школи у 2017 році Вступив до Рівненського національного університету водного господарства та природокористування на спеціальність «Комп’ютерна інженерія». З часом зрозумів, що це не його шлях, і у 2019 році приймає сміливе рішення змінити напрям – вступає до того ж університету на юридичну спеціальність, до якої відчував справжній поклик. Паралельно з навчанням працював,
проявляючи відповідальність і наполегливість.
У 2022 році з початком повномасштабного вторгнення, думка про те, щоб стати на захист, не покидала його. Він прагнув бути там, де потрібен, – захистити рідних, допомогти людям, стати опорою для інших.
У 2023 році переїжджає до Києва, де активно відвідує церкву (християнська Церква «Соборна» @soborna_church), заходить духовну опору та влаштовується на роботу в юридичну компанію.
У 2024 році розпочинає служіння військовим разом з групою капеланів на Донбасі, Краматорську.… Читати далі

Народився Гонтарик Микола Володимирович 15 грудня 1974 року в селі Опарипси.

Виховувався в багатодітній сім’ї в якій було п’ятеро дітей. Пізніше пішов до школи, навчався в Радивилівській школі №2. Потім закінчив ПТУ – 26 в місті Радивилові. Згодом пішов до армії. Проживав заробляв, виховував дочку. В 2014 році почалась війна, і Микола Гонтарик  став на захист України. Пізніше знову в 2023 році пішов захищати Україну. У Збройних Силах України виконував обов’язки командира відділення взводу розмінування15 грудня йому мало б виповнитися  50 років.

Микола Володимирович  -молодший сержант з с. Опарипси помер 26 березня 2024 р. на Миколаївщині. .

Але пам’яті усіх, хто його знав, Микола назавжди залишиться 49-річним.

Був розумним, талановитим, енергійним, сміливим, безкомпромісним, добрим, співчутливим, всіх слухав, допомагав, не покидав в біді товаришів.

Похований на кладовищі в с. Опарипси.

ПУблікації про Гонтарика М.

Заупокійне Богослужіння проходило у храмі св. Олександра Невського. Останню шану Захиснику України прийшли віддати рідні, близькі, односельці, представники влади територіальної громади та керівництво Другий вiддiл Дубенського РТЦК та СП , бойові побратими та військові Радивилівської роти охорони.… Читати далі

Народився Микола у с. Мар’янівка у багатодітній сім’ї колгоспників Федори та Пилипа Гомонців. Микола був найскромнішім з шістьох дітей. Навчався у школі рідного села. Після закінчення школи здобув професію шофера. У 1998-1999 роках проходив військову строкову службу. Вихований у любові до праці, не боявся ніякої роботи, більше того, працювати дуже любив – гідний син своїх батьків. Нічого не любив так, як риболовлю. До оголошення антитерористичної операції на сході України у 2014 році Микола працював шофером у Карпилівському лісництві. В лютому 2015 року був мобілізований до війська, де боронив східні рубежі нашої країни по квітень 2016 року. За період служби він пройшов увесь Донбас. Сміливий і скромний водій БТРа ніколи не скаржився та нічого не розповідав. Після служби В АТО повернувся на роботу у лісництво.

З повномасштабним вторгненням росії, Микола Гомонець, як і більшість його побратимів з АТО, став на захист рідної землі. 5-го липня 2022 року вступив до лав захисників України. Служив навідником у складі в/ч А0998 24-ї окремої механізованої бригади ім.Короля… Читати далі

Публікації про Приймака Миколу

Прощання з Миколою Приймаком відбулося в понеділок, 20 квітня, о 10:00 на майдані Незалежності в Рівному.… Читати далі

Народився Василь Мельничук 4 січня 1973 року в селі Горбаків Рівненської області. Проживав на Рівненщині.

Майже 20 років працював у Комунальному підприємстві «Рівнеоблводоканал». Був оператором на фільтрах відділу «Горбаківсько-Гориньградський водозабір» служби водопровідного господарства м. Рівне. Зарекомендував себе відповідальним і сумлінним працівником.

Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації став на захист України. Проходив службу у відділі прикордонної служби «Маріуполь» 1-го загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

Загинув 21 березня 2023 року під час виконання бойового завдання в місті Бахмут Донецької області.

Похований у Горбакові.

… Читати далі

Рудика Назар Романович народився 25 вересня 2001 року у селі Рудня, Костопільського району, Рівненської обл. Він був найстаршою дитиною у багатодітній, дружній сім’ї.
У 2008 році пішов у перший клас Великомидської ЗОШ, так як сім’я переїхала на проживання до села Великий Мидськ. Навчаючись у школі Назар мав неабиякий авторитет як серед однокласників так інших учнів школи. Він був дуже волелюбним, чесним і справедливим, завжди боровся за правду. Назар дуже любив спорт, отримував неодноразово перемоги на змаганнях захищаючи честь свого навчального закладу.
Після закінчення 9 класу у 2016 році продовжує навчання у Костопільському будівельно- технологічному коледжі. По закінченню навчання Назар отримав диплом по спеціальності муляр-штукатур.
До лав Збройних Сил України Назар став у липні 2020 року, підписавши трирічний контракт. Служив у 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді у взводі снайперів. Побратими поважали і любили Назара за його мужній і волелюбний характер. За час служби двічі перебував у зоні проведення Операції об’єднаних сил, де виконував бойові завдання.
Повномаштабне вторгнення застало Назара на службі. Спочатку був у взводі снайперів, а з весни 2025 року – у 2- му стрілецькому батальйоні взводу БПЛ.… Читати далі

Дмитро Гордійчук народився 21 грудня 1990 року у Рівному. Навчався у місцевій школі №4, далі продовжив навчання у Вищому професійному училищі №1 міста Рівне. Дмитро служив в армії. Після того почав роботу на підприємстві «Рівнеоблводоканал».

Наш захисник пропрацював слюсарем-ремонтником 6 розряду відділу з обслуговування засобів вимірювальної техніки служби з обслуговування засобів вимірювальної техніки.

З початку повномасштабного вторгнення Дмитро був у лавах Територіальної оборони. А у червні 2022 його призвали до лав ЗСУ і він не вагаючись узяв зброю до рук, щоб боронити свою Батьківщину.

Про службу у війську рідним Дмитро розповідав не багато. У травні 2024 року захисник отримав поранення, але після одужання одразу ж повернувся до виконання бойових завдань.

– Мені здається, що він відчував те, що може загинути. Тому частіше почав говорити про масовані обстріли, як вдалося врятуватися і те, що вдалося відійти, – розповідає дружина Героя Тетяна. – Дмитро загинув під час ворожого обстрілу 13 вересня 2024 року у Курській області російської федерації.

Мужній захисник, турботливий батько, люблячий чоловік та прекрасний син – саме таким в серцях рідних та близьких залишиться Дмитро Гордійчук.… Читати далі

Микола Віталійович Бобик народився в селі Бронне, Березнівського району, Рівненської області. Закінчив вісім класів у рідному селі. Навчався у Клеванському професійно-технічному училищі . Згодом переїхав жити в Костопіль. Працював слюсарем ТОВ «Костопільський фанерний завод», видувальником ТОВ «Костопільський завод скловиробів», та на будівництві.
20 грудня 2022 року Миколу мобілізували на військову службу. Він був такелажник евакуаційного відділення військової частини А4267(42 бригада).
Служив разом із своїм сином в одній бригаді. Був вірним присязі й до кінця виконав обов’язок мужності й честі.
16 липня 2023 року перебуваючи у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечнікова у 55-річного солдата Миколи Бобика зупинилося серце…
«Він такий щирий і простий був. Чесний, справедливий, Добрий – аж занадто.
Кому треба допомогти, то він перший. Серце мав відкрите. Всіх жалів. Його дуже любили і поважали побратими» – розповідає дружина Катерина.
Прощалися з Героєм на майдані Шевченка у Костополі. Тут зібралися рідні та близькі Героя, громадськість та представники влади. Чин похорону відбувся у
соборі святих апостолів Петра і Павла ПЦУ.
Поховали Захисника Миколу Бобика в селі Малинськ поруч із його донькою.… Читати далі

Народився Іван у м.Сарни та був найстаршим з трьох дітей сім’ї Дулачиків. З дитинства захоплювався технікою. Закінчивши 9 клас Сарненського НВК «Школа-колегіум» ім. Т.Г. Шевченка (нині ліцей), здобув спеціальність тракториста-машиніста та водія у Сарненському СПТУ№21 (нині ЗП(ПТ)О “Сарненський аграрно-технологічний професійний коледж”). Ще навчаючись в училищі орав самостійно трактором, допомагаючи дядьку в полі. Строкову службу проходив два роки у м.Житомир. Відразу по завершенні служби Іван одружився. У мирному житті працював на різних підприємствах міста: Сарненському льонозаводі, водієм у ПП, ТЗОВ Окко-Рітейл, останнє місце роботи – ПАТ «Сарненський завод мостових технологічних конструкцій». Багато часу присвячував родині й вихованню дітей. Любив спорт. Часто возив двох синів на змагання з боротьби — не лише як тато, а як наставник. 

З 2015 по 2016 роки приймав участь в АТО, служив у десантних військах на Донеччині. Іван Дулачик, з позивним «Койот», був мудрим наставником, добрим товаришем і майстром на всі руки. Його завжди памʼятатимуть за щирість, підтримку та силу духу.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, у лютому 2022 року, пішов добровільно до військомату, сказавши дружині «…ворог вже близько, чекати не буду коли мене викличуть, я піду сам…».… Читати далі