Війна (2022) – Page 5 – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Диновський Олег Святославович (29.06.1984-05.03.2024)

Олег Диновський народився 29 червня 1984 у с. Тараканів Дубенського району. Після смерті тата у 2014 році Олег став старшим у сімʼї. Він був опорою та підтримкою для своєї матусі Ольги та молодшого брата Олексія, який зараз теж служить у ЗСУ.

“Такі люди, як Олег, приходять на цю землю як носії добра і світла. Його щирість та доброта вражала усіх, хто його знав – і друзів, і родину, і побратимів. Найбільшою цінністю, сенсом життя для Олега були дружина Яна та донечки 16-річна Альвіна та Мілана, якій зараз лише 2,5 рочки. Для них він жив і працював, творив і будував,” – діляться рідні.

Олег мав саму мирну професію. Закінчив Мирогощанський аграрний коледж, а згодом Львівську аграрну академію. Займався приватним бізнесом, допомагав армії, працював. Навіть у коротких і рідких відпустках він трудився – ремонтував, будував для своїх дівчаток.

Олег любив Україну та вірив у перемогу. Вже під час війни вони з дружиною придбали будинок. Він відремонтував та обладнав його. І влітку 2023 р вони переїхали у нову оселю.… Читати далі

Данилюк Олександр (11.01.1972-05.03.2024)

Олександр Данилюк народився 11 січня 1972 року у місті Рівне. Закінчив 18 місцеву школу, а потім здобув фах “слюсаря-монтажника” у ПТУ №38. Строкова служба в армії проходила на території білорусі у ракетних військах.

“Саша працював багато де, але переважну більшість часу був водієм. Мав право керувати усіма категоріями транспорту. В останні роки працював на СТО, займався ремонтом автівок, адже дуже добре в них розумівся,” – розповідає брат Героя Олег.

Тихий, спокійний, врівноважений Олександр – хороший брат, вдячний син для матері, люблячий батько двох синів — 26-річного Максима від першого шлюбу та 10-річного Дмитра від другої жінки. Він прагнув допомагати людям. Регулярно був донором крові.

“Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, брат в перші дні пішов до військкомату. Хотів стати на захист країни, своїх рідних, дітей. Його записали в резерв, викликали вже у січні 2023 року. Відтоді Саша пішов служити. У нього завжди все було добре. Принаймні саме так говорив, як напевне говорять усі, щоб не нервувати рідних…” – продовжує Олег.

52-річний солдат Олександр Данилюк загинув 5 березня 2024 року в результаті артилерійського обстрілу на Донецькому напрямку.… Читати далі

Трофимчук Юрій Миколайович (11.02.1988р.- 27.02.2025р.)

Юрій народився 11 лютого 1988 року у селі Маринин колишнього Березнівського району. Ще у дитячому віці разом із родиною переїхав до Рівного. Навчався у місцевій школі №12, а згодом — у Вищому професійному училищі №1, де здобув фах маляра-штукатура. У мирному житті працював на будівництві за спеціальністю. Доброзичливий, щирий, завжди готовий поділитися останнім —таким Юрія запам’ятали всі, хто його знав. Світла й відкрита людина, він із дитинства захоплювався спортом, особливо карате. Коли розпочалася повномасштабна війна, Юрій одразу виявив бажання стати на захист України, попри те, що за станом здоров’я не проходив строкову військову службу. Тоді йому сказали «чекати», але він не полишав цього наміру. Згодом був призваний за мобілізацією — служив вірно, сумлінно виконував свій обов’язок і до останнього залишався відданим Батьківщині. Рідні згадують його слова: «Хто, як не я? Я не хочу, щоб орки прийшли на нашу землю, на Рівненщину…»
Солдат, стрілець-номер обслуги десантно-штурмового відділення десантно-штурмової роти, захищав Україну з липня 2024 року. Побратими знали його під позивним «Дольф».
Загинув 27.02.2025 під час виконання бойового завдання у Курській області рф.… Читати далі

Лапчук Юрій Дмитрович (19.04.1987-03.12.2025)

Юрій Лапчук народився 19 квітня 1987 року у Рівному. Закінчив Вище професійне училище №1. Після навчання відслужив в армії, згодом працював водієм транспортної служби комунального підприємства «Теплотранссервіс».

З липня 2009-го року розпочав службу в органах внутрішніх справ на посаді помічника оперуповноваженого Рівненського районного відділу УМВС.

Понад 16 років свого життя правоохоронець присвятив служінню народу України у лавах МВС, з яких останні шість був поліцейським роти поліції особливого призначення.

Одним із перших виявив бажання проходити службу в батальйоні поліції особливого призначення. У червні 2025 року Юрій був відряджений до Донецької області. За два місяці після цього чоловік отримав поранення під час ворожого авіаобстрілу.

На жаль, 38-річний старший сержант поліції Юрій Лапчук помер 3 листопада 2025 року під час лікування.

Колеги та друзі запам’ятали Юрія свідомим, відповідальним і мужнім поліцейським. Побратими згадують Юрія як надзвичайно добру та спокійну людину, яка дуже любила своїх дітей. Він ніс у собі світло, віру, рішучість, був прикладом мужності та непохитної вірності присязі.

У чоловіка залишилися двоє неповнолітніх дітей, батьки та старший брат.… Читати далі

Краска Вячеслав Михайлович, позивний «Дід» (01.05.1974-15.05.2024)

Вячеслав Михайлович народився 1 травня 1974 року у селі Балашівка, що на Березнівщині де пройшло все його життя — щире, просте й наповнене любов’ю до рідної землі. Навчався у місцевій школі. У мирному житті працював майстром лісу, а згодом — охоронцем у Балашівському навчально-виховному комплексі.

Ліс був його стихією. Із малих років він ходив знайомими стежками Балашівського лісу і, здавалося, знав кожне дерево, кожну галявину. Любив полювання, природу і все, що дарувало відчуття гармонії й спокою. Веселий, доброзичливий, завжди з історією чи жартом, Вячеслав був душею компанії, мав безліч друзів, легко знаходив спільну мову з кожним. Його цінували за відповідальність, щирість і відкритість.
Солдат, старший стрілець-оператор єгерського батальйону, захищав Україну з червня 2022 року. Побратими знали його під позивним «Дід» — він був найстаршим серед них, мудрим, спокійним і надійним.
Загинув 15 травня 2024 року на Донеччині. Тривалий час вважався зниклим безвісти.
28 липня 2025 року, у селі Балашівка провели в останню путь Захисника України Краску Вячеслава Михайловича. Заупокійна служба відбулась у Свято- Іоанно-Богословському храмі.… Читати далі

Касіян Василь Васильович, позивний «Косой» (25.04.1989-20.01.2024)

Касіян Василь Васильович народився 25 квітня 1989 році в селі Гончарівка Приморського краю. В дитинстві ще в малому віці із сім’єю переїхав у .село .Великий Стидин. Рівненської області.
З 1995 по 2004 рік навчався у Великостидинській школі. Після навчання працював в Костополі у лісопильному деревообробному цеху, також їздив до Києва на заробітки.
У 2015 році призваний в ЗСУ , воював у складі 80-ї та 128-ї бригад.
У 2016 році познайомився із своєю майбутньою дружиною Катериною. . Приїжджаючи у відпустку завжди проводив час із своєю сім’єю.
З 2021 року Василь. працював на складі у Краматорську, У березні 2022 року сім’я переїхала на Рівненщину Не чекаючи виклику, Василь пішов до військкомату, звідти його відправили на Запорізький напрямок. Ніс службу в 65-ій окремій механізованій бригаді ЗСУ. Був кулеметником. Боронив Луганщину, Донеччину, та інші гарячі напрямки.

За період служби Василь Касіян нагороджений медалями: «За військову службу Україні», «Ветеран Війни»,«Операція об’єднаних сил» та нагрудним знаком «Кров за Україну», За оборону рідної держави».

20 січня 2024 року Касіян Василь Васильович загинув, під час виконання бойового завдання поблизу Роботиного на Запоріжжі.… Читати далі

Павлюк Олександр Миколайович (19.05.1982-31.11.2025)

Олександр народився 19 травня 1982 року в місті Рівне. Навчався у місцевій ЗОШ №24, а згодом разом із сім’єю переїхав на постійне проживання до села М’ятин, де продовжив здобуття середньої освіти. Після її завершення вступив до автотранспортного коледжу.

З 2000 року працював у Рівненському ШЕУ на посаді водія.

Після початку повномасштабного вторгнення Олександр переїхав до Києва, де продовжив трудову діяльність.

У грудні 2024 року був мобілізований до лав Збройних Сил України.

31 жовтня 2025 року під час проходження військової служби зупинилося серце Захисника України — Олександра Миколайовича Павлюка. Йому було 43 роки.

Поховали Захисника на рідній землі — у селі М’ятин.

Олександр назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів і побратимів як людина з великим серцем, невичерпною життєрадісністю та безмежною любов’ю до своєї Батьківщини. Його щирість, доброта та оптимізм стануть прикладом сили духу для всіх, хто мав честь його знати.

Люлько Вадим Русланович, позивний «Люк» (08.02.1994 – 15.04.2024)

Вадим закінчив Любиковицьку школу, а згодом отримав спеціальність електромонтера-зв’язківця в Сарненському аграрному коледжі.

23 вересня 2023 року став на захист України. Служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади як бойовий медик аеромобільного батальйону — один із тих, хто рятує життя побратимів у найнебезпечніших умовах. У війську його знали під позивним «Люк» — надійний, відважний, загартований боротьбою. Вадим був ветераном війни та нагороджений відзнакою «За оборону Мар’їнки» — символом його відданості Україні.

16 квітня 2024 року, під час виконання бойового завдання на Донеччині, Захисник зник безвісти. На жаль, офіційно підтверджено: Герой загинув, боронячи Україну.

Йому назавжди 30…

У Героя залишилися мама, два брати та донька.

Похований на місцевому кладовищі у с. Любиковичі.

Савчук Володимир Васильович (28.11.1979 – 09.11.2024)

Народився Володимир Васильович 28 листопада 1979 року в м. Нетішин Хмельницької області. Навчався в Нетішинській ЗОШ №1. Після її закінчення, вступив до Мирогощанського аграрного коледжу, де здобув освіту за напрямом «зоотехнік». Під час навчання зустрів свою майбутню дружину Параницю Марію Петрівну, і у 1998 році одружився. До 2005 року проживав у місті Нетішин. У 2005 році переїхав разом з сім’єю на Сарненщину. Проживав у селі Яринівка на хуторі «Суха груша» Ремчицької сільської ради. Володимир Васильович працював на будівництві та на автозаправній станції «Укрнафта». Разом з дружиною виховували четверо дітей.

Коли у 2014 році почалася росі́йська збро́йна агре́сія про́ти Украї́ни, не зміг спокійно сидіти вдома, коли ворог шматував рідну державу і вже у липні 2015 року добровільно вступив до лав Національної гвардії України. Учасник АТО. Проходив службу у місті Слов’янськ Донецької області, брав участь у бойових діях на території Донецької та Луганської областей.

Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації на територію незалежної України, солдат-кулеметник Володимир Савчук, брав активну участь в обороні міста Чернігів, згодом виконував бойові завдання на території Луганської та Харківської областей в складі 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади в/ч А7331.… Читати далі

Ковтун Іван Костянтинович,позивний “Бандіт” (10.05.1985- 30.11.2023)

Іван Костянтинович був родом із села Ясногірка Рівненської області. Здобув середню освіту. Після одруження жив із сім’єю в селі Яринівка. В мирному житті працював далекобійником.

У червні 2019 року чоловік підписав контракт зі Збройними Силами України та поїхав на війну. Він служив у 128-ій окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. У 2023 році був переведений у роту вогневої підтримки мотопіхотного батальйону «Ведмеді». Був нагороджений медаллю «Ветеран війни».

Старший солдат Іван Ковтун, позивний Бандіт, загинув 30 листопада 2023 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Кам’янське Запорізької області. Воїну було 38 років.

Поховали воїна в рідному селі біля могили мами.

У Івана залишилися батько, четверо братів, дві сестри, дружина і три доньки.

Указом Президента України №215/2024 “за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку” Ковтуна Івана нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)