Революція гідності. Війна. Рівненщина

Сергій Федорович Мойсеєв народився 27 грудня 1983 року в селі Залізниця, Корецького району, Рівненської області. Закінчив Великомежиріцьку школу-інтернат. Після шкільного навчання  вступив у ВПУ №24 м.Корець, де здобув професію зварювальника, працював різноробочим. Вільний час проводив з рідними, любив досліджувати світ, подорожувати й дізнаватися щось нове.

Із початком повномасштабного вторгнення добровільно пішов боронити Україну. Воював на Донецькому напрямку у складі 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Був снайпером. Обіймав посаду командира бойової машини. Нагороджений медаллю «Незламним героям російсько-української війни».

Його життя обірвалось 22 січня 2023 року під час виконання бойового завдання через отримані травми несумісні з життям внаслідок військових дій від інших вибухів та осколків у селищі Новоселівка Друга Покровського району Донецької області.

Мойсєєв Сергій Федорович, загинув як командир бойової машини командира 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу 8 механізованої роти 3 механізованого батальйону військової частини А 4007..

«Сергій був простим, дуже добрим хлопцем. Хто б його що не попросив, він завжди допомагав, він віддав за нас найцінніше – своє життя», – зазначив отець Олександр.… Читати далі

Козачук Валерій Миколайович народився 20 квітня 1977 року у місті Костополі. Навчався у загальноосвітній школі I- III ступенів школи № 5.У
шкільні роки зарекомендував себе з гарної сторони: був добрим, спокійним, любив малювати, співати, грати на гітарі, полюбляв грати у футбол,
захоплювався автомобілями. Після закінчення школи вступив до Костопільського професійно – технічного училища №14, згодом здобув професію слюсаря-ремонтника. Далі навчався у Мирогощанському аграрному коледжі на спеціальність «Механізація сільського господарства», здобув професію техніка -механіка. Після навчання працював за кордоном у Польщі.
У 2003 році Валерій одружився, а у 2005 році народилася донечка Марія, у 2007 році син Назар. З 2009 -2023 роки працював автомеханіком у СТО «Козак-Авто». Був майстром своєї справи, ремонтував автомобілі, адже про це він мріяв ще з дитинства.
Коли розпочалося повномаштабне вторгнення росії в Україну, Валерій не вагаючись 25 лютого 2022 року пішов до військкомату, але йому відмовили.   У вересні 2022 року став до лав Української добровольчої армії, служив у третьому окремому батальйоні УДА. Він героїчно, ціною власного життя, боронив нашу землю від агресора.… Читати далі

Штефусь Владислав Олегович народився 29 квітня 1998 року у місті Дубно.
З 2004 року по 2008 рік навчався у Дубенській початковій школі №4, з 2013 року по 2017 рік – у Дубенській ЗОШ №6.
Після закінчення 9 класу вступив до Мирогощанського аграрного коледжу. Активно займався спортом. Кандидат у майстри спорту з вільної боротьби. Учасник регіональних та міжнародних змагань, нагороджений численними кубками та медалями.
З 2019 року служив у Збройних Силах України на посаді водія-понтонера.

Нагороджений медаллю бойових дій в АТО «Ветеран війни».

Воїн загинув 4 травня 2022 року під час виконання бойових завдань на Харківщині в районі н.п. Протопопівка, Ізюмського району, Харківської області.

Cолдату Владиславу Штефусю виповнилось лише 24. . Не одружений, без сина залишились батьки. .

Указом ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №416/2022 “за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” ШТЕФУСЯ Владислава Олеговича нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)

Рішенням сесії Дубенської міської ради від 14 грудня 2023 року Штефусю Владиславу Олеговичу присвоєно найвищу міську відзнаку – звання “Почесний громадянин міста Дубно” (посмертно).… Читати далі

Народився Олександр 3 жовтня 1979 року у селі Мале Вербче, тут і проживав. З 1986 по 1995 роки навчався в Маловербченській ЗОШ. Після закінчення 9 класу, продовжив навчався у 10 класі Великовербченської ЗОШ. Після закінчення 10 класу поїхав на заробітки. В дитинстві цікавився риболовлею. Офіційно ніде не працював, заробляв на життя тимчасовими заробітками (ремонт, будівництво).

21 листопада 1997 року Олександр був призваний на строкову військову службу (служив півтора роки). Після служби в армії, одружився. З дружиною Валентиною Миколаївною виховували двох доньок – Ірину та Діану.

На початку повномасштабного вторгнення Олександр Андрійович отримав повістку та був мобілізований 26 лютого 2022 року у лави ЗСУ. Спочатку проходив навчання на Тучинському полігоні, потім служив у 94-му батальйоні охорони та обслуговування в селищі Млинів. З Млинова направили в Черкаську область на полігон, згодом – в окрему штурмову бригаду у Донецьку область м. Бахмут. Мав позивний «Буба». Отримавши там осколкове поранення, деякий час проходив лікування в госпіталі м. Павлоград. Після реабілітації служив в батальйоні охорони м.… Читати далі

2.02.2023 рроку в запеклих боях за Кремінну на Луганщині, загинув справжній Герой України, один з найкращих синів нашої Держави, молодший сержант Національної гвардії України – Кирильчук Петро Петрович, р.н., житель с. Крилів.

Петро народився13.07.2001 в селі Крилів Рівненської області. Навчався у місцевій загальноосвітній школі. Потім здобув фах маляра-штукатура у Рівненському вищому професійному училищі №1. З юних років мріяв про військову службу. І врешті 2021 року здійснив мрію – став бійцем Національної гвардії України.

Під час повномасштабного російського вторгнення Петро воював за Україну у лавах 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас» НГУ. Разом із побратимами з перших днів великої війни стримував наступ окупантів на найзапекліших ділянках фронту. Однак до перемоги дожити йому не судилося.

Повний енергії та сил, мрій, надій і сподівань, Петро з першого дня повномасштабного вторгнення боронив українську землю та давав відсіч ворогові, разом з побратимами відстоював незалежність України та її територіальну цілісність.

Підступний ворог обірвав життя воїна, не дав дочекатись ротації, перервав всі плани та назавжди забрав у батьків сина, у рідних – дорогу людину.… Читати далі

Анатолій Шевчук народився 9 травня 1980 року у селі Чабель на Сарненщині. Коли хлопчику було три роки, родина переїхала до Рівного. Тут навчався у Рівненській гімназії № 17, а потім здобув фах бухгалтера у Рівненському професійному ліцеї (колишнє ПТУ, число 11). Потім була строкова служба в армії.

“Після служби Анатолій підписав контракт зі Збройними силами України. У 2014-2015 роках відслужив півтора роки в зоні проведення антитерористичної операції на сході країни. А коли повернувся, працював слюсарем на Рівнетеплоенерго. Останні роки працював закордоном, а коли розпочалось повномасштабне вторгнення – повернувся і відразу пішов до центру комплектування. Із середини березня 2022 року Анатолій вже захищав нас усіх на фронті,” – розповідає сестра Героя Людмила.

“Хто як не я” – говорив Анатолій рідним, коли став на службу в ЗСУ. Добрий та люблячий чоловік, турботливий батько для сина та доньки, щирий брат та син…

“Для нього інші були завжди важливіше. Про його доброту та відповідальність говорять і колеги брата. Навіть під час служби, коли ми запитували, що йому потрібно, він, як командир, завжди казав: “А ви знаєте, скільки у мене хлопців?”… Читати далі

Василь Леонідович – житель села Любиковичі. Василь був людиною великої душі – добрим, щирим, завжди готовим підтримати словом і ділом. Його знали як відповідального працівника, люблячого чоловіка, турботливого батька, брата, друга. Завжди спокійний і врівноважений, він був опорою для своєї сім’ї, жив працею і турботою про близьких. Любив землю, на якій виріс, мав золоті руки й ніколи не цурався роботи.

У 2024 році Василь Леонідович добровільно став на захист України. Воїн 127-ї окремої бригади територіальної оборони, 225-го окремого штурмового полку, до останнього виконував свій обов’язок, демонструючи відвагу та самопожертву.

Трагічна смерть спіткала 50-річного солдата Мороза Василя Леонідовича 12 березня 2025 року на Сумському напрямку.

У Героя залишилися мама, дружина, дві доньки, сестра та три брати.

Похований на місцевому кладовищі у рідному селі Любиковичі.

… Читати далі

Народився Євгеній у с. Городець Сарненської територіальної громади. У 2018 році закінчив школу у рідному селі, вступив до Рівненського вищого професійного училища Департаменту поліції охорони на спеціальність охоронець-інкасатор. Затим, у 2019 році, Євгеній був призваний до військової строкової служби. З січня 2021 року проходив службу за контрактом.

Під час проходження служби в Луцькому прикордонному загоні здобув фах кінолога (дуже любив собак). Тривалий час його вірним товаришем була вівчарка Ческа. З 26 жовтня 2022 року брав участь у визволені Київщини, Донеччини та Запоріжжя. В звані сержанта був інспектором прикордонної служби 3-ї категорії прикордонного загону в/ч 2382. Проходив службу на Донеччині та в першій декаді січня мав разом з побратимами йти на ротацію.

Євгеній був надзвичайно порядною, доброю, веселою, позитивною людиною. Любив співати, писав пісні (неодноразово присвячені мамі), грав на гітарі. На службі отримав позивний “Маестро”. Під час чергової відпустки здійснив свою мрію: заспівавши на площі Львова пісню Скрябіна «Мама». Незадовго до своєї загибелі написав свою останню пісню «Весна».

Клята війна обірвала життя молодого і талановитого військовослужбовця 5 січня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Іванівське, що на Донеччині.… Читати далі

Олександр народився 3 квітня 1982 року в селі Пашуки. Навчався у Русивельській школі, а відтак уступив до Рівненського професійно-технічного училища, де здобув професію будівельника. Працював у місцевому колгоспі за спеціальністю. Їздив на заробітки за кордон.

У вересні 2022 року Олександр Зарічнюк був призваний на військову службу. Воював у складі десантно-штурмової роти 3 десантно-штурмового батальйону, стрілець.

Олександр загинув 22 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Новомихайлівка Донецької області.

Вірний військовій присязі до останнього подиху в бою за нашу Батьківщину Герой виявив стійкість і мужність.

Похоронили Героя на місцевому кладовищі.

У загиблого залишилися сестри Жанна та Галина, брат Юрій

… Читати далі

Павло Віталійович Ковальчук народився 27 червня 1991 року в селі Сіянці Острозького району. Здобув освіту в Автотранспортному технікумі за спеціальністю «Організатор дорожнього руху». Працював водієм у ТМ «Лімо».

До початку повномасштабного вторгнення Павло не проходив військової служби, але коли на рідну землю прийшла біда, він без вагань став на захист України. 17 березня 2022 року Павло добровільно пішов до лав Збройних сил України та прийняв військову присягу.

«Служба давалася по-різному, але він завжди знаходив спільну мову з побратимами. Павло був душею компанії, завжди веселий, життєрадісний. Захоплювався машинами, міг говорити про них годинами. Він залишався оптимістом навіть у найважчі моменти», — згадують дружина Валентина.

На жаль, Павло Ковальчук помер 20 лютого 2025 року в обласній лікарні через запалення головного мозку.

У Павла залишилося троє неповнолітніх дітей, дружина, батьки та брат.

Прощання із захисником відбулося у суботу, 22 лютого, об 11.30 на майдані Незалежності у Рівному.

Поховали військового на кладовищі у Городищенській громаді.

… Читати далі