Революція гідності. Війна. Рівненщина

Олександр Олександрович Радовенчик народився 28 червня 1991 року в Рівному. Навчався в 22-й школі, після закінчення 11 класів поступив у Рівненський автотранспортний коледж. Олександр працював у різних сферах, останнім часом – на фірмі ВІЯр, що займається виготовленням твердих меблів. Мав різнопланові захоплення: в дитинстві захоплювався моделюванням, а дорослим дуже любив рибалити – це було його улюблене заняття і хобі.

29 травня 2025 року Олександра мобілізували до лав Збройних сил України.

“Він для нас був найкращим татом, найкращим чоловіком, бо завжди старався для сім’ї. Його любов була безмежною. Особливо сильно любив свою донечку – вона для нього була найголовнішою у житті, і він дуже чекав на зустріч з нею”, – каже дружина.

На жаль, 34-річний солдат Олександр Олександрович Радовенчик загинув 17 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку, мужньо виконавши свій військовий обов’язок.

У Героя залишилися дружина, донька, батьки та сестра.

Поховали Героя в Рівному на кладовищі “Нове”.

… Детальніше

Сергій народився 20 квітня 1990 року у с.Любиковичі. Закінчивши середню школу в рідному селі, у 2007 році продовжив навчання в Рівненському вищому професійному училищі Департаменту поліції охорони, але отримавши повістку на строкову військову службу полишив навчання та пішов до армії. Служив у 101 Президентській бригаді. Після закінчення служби працював у Катеринівській виправній колонії. Деякий час їздив на заробітки в Польщу. Згодом одружився, в родині народилася донька Марта. Молода родина придбала власний будинок в селі Любиковичі, в якому Сергій власноруч зробив ремонт.

15 липня 2022 року Сергій Босюк приєднався до лав Збройних Сил України. З позивним «Дракула» старший солдат ЗСУ військовослужбовець 63 роти в/ч А1556 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади з побратимами звільняв Чернігівську область. У 2023 році отримав посвідчення «учасника бойових дій, та медаль «Ветеран війни».

Сергій був із тих, хто не шукав легких шляхів. Він обрав честь і відповідальність, став на захист України у найважчі часи. Вірний, мужній, гідний — він був опорою для своїх близьких і бойових побратимів. 20 квітня Сергію виповнилося 35 років, але останнє привітання від матері Воїн так і не отримав.… Детальніше

Список пудблікацій

Рокитнівська громада попрощалася з полеглим Героєм // Район. Сарни

У бою з рашистами біля Бахмута загинув батько двох дітей з Рокитнівщини // Рівне вечірнє

Без батька залишилися двоє дітей: Під Бахмутом загинув Захисник із Рівненщини // Радіо Трек: новини.

КЕРУЮЧИЙ ПОЛІСЬКОЮ ЄПАРХІЄЮ МИТРОПОЛИТ АНАТОЛІЙ: ” ДУХОВЕНСТВО ЄПАРХІЇ ВІДСПІВУЄ УБІЕННИХ ВОЇНІВ ТА РОЗДІЛЯЄ ГОРЕ З РІДНИМИ ЗАГИБЛИХ ЗАХИСНИКІВ УКРАЇНИ…» // Маргненська єпархія УПЦ… Детальніше

   Віталій народився 22 березня 1994 року в місті Березне, де й проживав. Навчався у Березнівській ЗОШ № 2, а згодом – у Березнівському ВПУ, де здобув фах слюсаря-ремонтника (швейне виробництво). У мирному житті працював на місцевих підприємствах, що виготовляють металопластикові конструкції та покрівельні матеріали.

Відповідальний, доброзичливий, позитивний — він був тим, на кого завжди можна було покластися. Спокійний, виважений та щирий, з добрим серцем і світлим розумом. Не уникав труднощів, завжди діяв чесно та віддано — як у повсякденні, так і на фронті. Для рідних він був опорою — турботливим сином і братом, люблячим чоловіком та батьком.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника стрілецької роти, Віталій Корицький захищав Батьківщину з листопада 2024 року.

Вірний присязі та Україні, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув 11 травня 2025 року на Харківщині.

Поховали Захисника на Алеї Слави міського кладовища в урочищі «Лукавець» — поруч із земляками, які віддали своє життя за Україну.

У Віталія залишились мама Оксана Яківна, дружина Анна, дві донечки – Аліса та Злата, а також сестра Марія.… Детальніше

Народився Віктор у м.Сарни, проживав по вулиці Польська. Навчався у Сарненській гімназії (нині Сарненський ліцей №5). Після закінчення школи вступив у ВПУ №22 м.Сарни, де здобув професію будівельника. Служив в армії в м.Харків, де був військовим водієм. Після служби в армії працював водієм у ВАТ “Сарненський КХП». У 2016-2018рр. брав участь в АТО/ООС на Донбасі. Пізніше працював водієм на ПАТ «СЗМТК».

Під час повномасштабної війни, 1 березня 2022 р., Віктор Іванович пішов добровольцем, воював у складі 24 бригади ім.Короля Данила ЗСУ.

Загинув 08 червня 2022 року поблизу селища Комишуваха Луганської області, під час виконання бойового завдання, від масованого авіаудару. Про смерть Героя рідні дізналися лише через півроку, бо рахувався зниклим безвісті. Місця поховання немає, судом визнаний загиблим.

У воїна залишилася донька Крістіна, батьки, брати та сестра.

… Детальніше

Стецюк Віктор Володимирович народився 7 травня 1981 року в місті Костопіль. Закінчив Костопільську ЗОШ №1 та був випускником Костопільського професійного технічного училища. Проходив строкову службу 2009 року  у лавах української армії. Працював  робітником на різних підприємствах  міста Костопіль.
7 лютого 2023 року Віктора мобілізували на військову службу.  Він був солдатом стрільцем-помічником гранатометника військової частини А1008. 
«Він був сумлінним, відповідальним, добродушним, порядним. Міг розв’язати будь-яку проблему та завжди охоче допомагав іншим. Вмів грати на гітарі та
красиво співав. Був відданий сім’ї та друзям, мав велике почуття відповідальності», – розповідає матір загиблого.

Віктор Стецюк загинув 20 квітня 2023 року під час виконання військового обов’язку поблизу Кучерівки Харківської області, внаслідок ворожого обстрілу

. У Віктора залишилися: син, матір, сестра та брат.

Віктора Стецюка поховали на “Новому” кладовищі м. Костопіль поруч з іншими Воїнами Небесного Легіону.

 За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №601/2023 нагороджено Орденом “За мужність” ІІІ ступеня СТЕЦЮКА Віктора Володимировича (посмертно) — солдата.

Нагороджено Орденом Князівський хрест Героя “Навіки в строю”

Публікації про Стецюка В.

… Детальніше

Народився Богдан 24 серпня 1978 року в селі Зірне Березнівсього району. З 1984 року по 1993 рік навчався у Зірненській неповній середній школі, а згодом продовжив навчання у
Мирогощанському аграрному коледжі, де здобув спеціальність механіка. Після одруження разом із сім’єю проживав у селі Берестовець. Працював переважно на сезонних роботах та у місцевому ТОВ “Каменяр”.
З дитинства Богдан активно займався спортом, грав у волейбол та виборював призові місця у греко-римській боротьбі, про що свідчать його численні нагороди. Богдан був дуже товариським, завжди відвідував своїх друзів, коли приїздив до батьків у гості у рідне село Зірне. Однокласники та вчителі згадують Богдана як світлу, усміхнену, щиру людину, хазяйновитого та працьовитого сім’янина. Він усім серцем любив свою сім’ю, дітей та онуків. Веселий і життєрадісний, щедрий і щирий, відкритий – таким пам‘ятають Героя Богдана односельці, рідні та знайомі. Цей усміхнений чоловік з радістю допомагав усім, з особливою турботою піклувався про маму, дружину, внуків. Він був надійною опорою й порадником синам, усій родині. Його молодший син Дмитрій з перших днів повномасштабного вторгнення росії захищає Україну в лавах Сил оборони.… Детальніше

Гарбар Тарас Леонідович народився 9 березня 1981 року у місті Березне.  У 1998 році Тарас закінчив Березнівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №1. Всі педагоги та однокласники згадують його як доброго, привітного учня.
Наполегливий, вихований, трудолюбивий, завжди готовий прийти на допомогу. 10 червня 2023 року Тарас був призваний до лав Збройних Сил України.
та захищав її на Донецькому напрямку стрільцем стрілкового батальйону. Помер у Березнівській центральній міській лікарні внаслідок ускладнення стану здоров’я після тривалого лікування.
Військове поховання воїна відбулося у місті Березне а заупокійна служба відбулася у храмі Різдва Пресвятої Богородиці.
Поховали Захисника на міському кладовищі «Селецьке» зі всіма військовими почестями. Біля могили відважного воїна пролунали залпи військового салюту.

… Детальніше

Олександр Усач народився у селі Балашівка. Закінчив місцеву школу та присвятив себе улюбленій справі – роботі по дереву.

Він не мав досвіду військової служби, але коли ворог відкрито напав на рідну країну, покинув роботу за кордоном і повернувся в Україну, щоб добровольцем стати до лав ЗСУ.

“Він говорив, що як українець мусить це зробити. “Якщо ми їх не зупинимо, то вони прийдуть сюди, до нас” – це було його переконання, тому пішов,” – розповідає дружина Героя Антоніна.

Олександр мав заради кого воювати – виховував чотирьох дітей. Людина із золотими руками, який доводив до кінця все, за що брався, у нього все виходило. Проте про негаразди військової служби рідним не розповідав.

“Він тримав це у собі, у нього завжди було все добре, жодного разу не пожалівся. Він ніколи не казав, що чогось не зможе. Завжди брав паузу, думав і робив. Людина із золотим серцем, яка ніколи не піднімала голос, надзвичайно ніжний, турботливий чоловік та батько… Немає слів, щоб описати, яким хорошим він був.… Детальніше

Михайло Ткачук народився у селі Невірків. Після завершення навчання у місцевій школі, повністю віддав сили роботі. Тривалий час був слюсарем у КП “Рівнеелектроавтотранс”, а за тим працював м’ясником у супермаркеті Fozzy.

Дружина Героя Анна розповідає, що Михайло дуже любив риболовлю, був надзвичайно добрим та щирим, міг віддати заради інших усе. Та понад усе любив своїх рідних.

Разом із дружиною виростили трьох донечок, тішилися дворічному онуку.

У січні 2023 року Михайла мобілізували. Він без вагань став до лав Збройних сил України. Повторював рідним, що мусить служити, адже хоче вберегти їх, готовий зробити все, щоб ворог не прийшов у рідні землі.

У червні 2023 року Михайло отримав важке поранення у руку. Переніс велику кількість операцій, знеболення, наркозу… Це позначилося на здоров’ї захисника, яке і до того добряче постраждало. На жаль, 26 січня 2024 року 45-річний солдат Михайло Ткачук помер…

Публікації про Ткачука Михайла

Спогади:

“Він так хотів дочекатися статусу учасника бойових дій, але… Документи ми отримали вже коли Михайла не стало.

Михайло багато розповідав про ті страхи, що довелося побачити, коли був на передовій.

… Детальніше