Щербан Раїса – Page 2 – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Радько Сергій Радько Сергійч,позивним “Єнот” (22.04.1998 – 21.01.2023)

Народився Сергій у м.Сарни. Навчався у Сарненській ЗОШ№2. Під час навчання в школі зарекомендував себе як старанний, дисциплінований, працеюбний, уважний учень. Після закінчення середньої школи поїхав до Будапешту, де почав працювати на заводі. Тут також був старанним та сумлінним працівником. Сергій був позитивним, працелюбним, ввічливим та цілеспрямованим. У вільний час почав малювати, писати вірші, складати картини з пазлів та займатись спортом. Був комунікабельний та мав багато друзів. Після повернення з-за кордону вирішив вступити на військову службу до ЗСУ, Під час проходження служби отримав військове звання «молодший сержант» Державної прикордонної служби України.

З початком повномасштабного вторгнення 24-річний Сергій Радько став на захист рідної землі ще в березні 2022 року, підписавши контракт, адже був патріотом своєї країни.

Служив сержантом прикордонної служби у Мукачівському прикордонному загоні імені героїв Карпатської Січі. Мав позивний Єнот. Був влучним стрільцем, через що отримав посаду «снайпер». Бойовий шлях Сергія був нелегкий: одинадцять місяців захищав Україну в напрямках Житомир, Лиман, Краматорськ, Харків, Луганськ…

21 січня 2023 року Сергій разом з побратимами перебував на спостережливому пункті поблизу села Кармазинівка Луганської області.… Читати далі

Сергійчук Іван Іванович (04.02.1975 – 23.01.2024)

Іван народився та проживав у с.Стрільськ. Тут закінчив 8 класів місцевої ЗОШ та продовжив навчання у Сарненському ВПУ№22. Військової служби в армії не проходив.
У мирному житті — щирий, працьовитий, завжди усміхнений. Любив музику, співав та грав на гітарі, захоплювався плаванням. Згодом одружився, разом з дружиною виховували двох доньок. Працював зварювальником на ТОВ «Завод металевих виробів «Металіст»», їздив на заробітки — дбав про родину. У роботі — професіонал, у житті — простий і добрий чоловік, який не боявся говорити правду й завжди знаходив тепле слово для інших.
Іван Іванович був мобілізований восени 2022 року до складу 38-ї окремої бригади морської піхоти ім.Петра Сагайдачного. Служив навідником 1 десантно-штурмового відділення, 1 десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 2 батальйону морської піхоти в/ч А 4765. Позивний – Сєдой. Був одним із тих, хто тримав лінію на півдні, де не вщухають бої.

«…Я бачив пекло, і назва йому “Кринки”…». Легендарна 38 окрема бригада морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного, в складі якої служив Іван, – одна із тих небагатьох підрозділів сил оборони, які виконували надскладне завдання для Збройних Сил України – як і по плануванню, так і по реалізації: зайняття і утримування плацдарму – села на окупованому лівому березі Дніпра – Кринки.… Читати далі

Диновський Олег Святославович (29.06.1984-05.03.2024)

Олег Диновський народився 29 червня 1984 у с. Тараканів Дубенського району. Після смерті тата у 2014 році Олег став старшим у сімʼї. Він був опорою та підтримкою для своєї матусі Ольги та молодшого брата Олексія, який зараз теж служить у ЗСУ.

“Такі люди, як Олег, приходять на цю землю як носії добра і світла. Його щирість та доброта вражала усіх, хто його знав – і друзів, і родину, і побратимів. Найбільшою цінністю, сенсом життя для Олега були дружина Яна та донечки 16-річна Альвіна та Мілана, якій зараз лише 2,5 рочки. Для них він жив і працював, творив і будував,” – діляться рідні.

Олег мав саму мирну професію. Закінчив Мирогощанський аграрний коледж, а згодом Львівську аграрну академію. Займався приватним бізнесом, допомагав армії, працював. Навіть у коротких і рідких відпустках він трудився – ремонтував, будував для своїх дівчаток.

Олег любив Україну та вірив у перемогу. Вже під час війни вони з дружиною придбали будинок. Він відремонтував та обладнав його. І влітку 2023 р вони переїхали у нову оселю.… Читати далі

Данилюк Олександр (11.01.1972-05.03.2024)

Олександр Данилюк народився 11 січня 1972 року у місті Рівне. Закінчив 18 місцеву школу, а потім здобув фах “слюсаря-монтажника” у ПТУ №38. Строкова служба в армії проходила на території білорусі у ракетних військах.

“Саша працював багато де, але переважну більшість часу був водієм. Мав право керувати усіма категоріями транспорту. В останні роки працював на СТО, займався ремонтом автівок, адже дуже добре в них розумівся,” – розповідає брат Героя Олег.

Тихий, спокійний, врівноважений Олександр – хороший брат, вдячний син для матері, люблячий батько двох синів — 26-річного Максима від першого шлюбу та 10-річного Дмитра від другої жінки. Він прагнув допомагати людям. Регулярно був донором крові.

“Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, брат в перші дні пішов до військкомату. Хотів стати на захист країни, своїх рідних, дітей. Його записали в резерв, викликали вже у січні 2023 року. Відтоді Саша пішов служити. У нього завжди все було добре. Принаймні саме так говорив, як напевне говорять усі, щоб не нервувати рідних…” – продовжує Олег.

52-річний солдат Олександр Данилюк загинув 5 березня 2024 року в результаті артилерійського обстрілу на Донецькому напрямку.… Читати далі

Трофимчук Юрій Миколайович (11.02.1988р.- 27.02.2025р.)

Юрій народився 11 лютого 1988 року у селі Маринин колишнього Березнівського району. Ще у дитячому віці разом із родиною переїхав до Рівного. Навчався у місцевій школі №12, а згодом — у Вищому професійному училищі №1, де здобув фах маляра-штукатура. У мирному житті працював на будівництві за спеціальністю. Доброзичливий, щирий, завжди готовий поділитися останнім —таким Юрія запам’ятали всі, хто його знав. Світла й відкрита людина, він із дитинства захоплювався спортом, особливо карате. Коли розпочалася повномасштабна війна, Юрій одразу виявив бажання стати на захист України, попри те, що за станом здоров’я не проходив строкову військову службу. Тоді йому сказали «чекати», але він не полишав цього наміру. Згодом був призваний за мобілізацією — служив вірно, сумлінно виконував свій обов’язок і до останнього залишався відданим Батьківщині. Рідні згадують його слова: «Хто, як не я? Я не хочу, щоб орки прийшли на нашу землю, на Рівненщину…»
Солдат, стрілець-номер обслуги десантно-штурмового відділення десантно-штурмової роти, захищав Україну з липня 2024 року. Побратими знали його під позивним «Дольф».
Загинув 27.02.2025 під час виконання бойового завдання у Курській області рф.… Читати далі

Лапчук Юрій Дмитрович (19.04.1987-03.12.2025)

Юрій Лапчук народився 19 квітня 1987 року у Рівному. Закінчив Вище професійне училище №1. Після навчання відслужив в армії, згодом працював водієм транспортної служби комунального підприємства «Теплотранссервіс».

З липня 2009-го року розпочав службу в органах внутрішніх справ на посаді помічника оперуповноваженого Рівненського районного відділу УМВС.

Понад 16 років свого життя правоохоронець присвятив служінню народу України у лавах МВС, з яких останні шість був поліцейським роти поліції особливого призначення.

Одним із перших виявив бажання проходити службу в батальйоні поліції особливого призначення. У червні 2025 року Юрій був відряджений до Донецької області. За два місяці після цього чоловік отримав поранення під час ворожого авіаобстрілу.

На жаль, 38-річний старший сержант поліції Юрій Лапчук помер 3 листопада 2025 року під час лікування.

Колеги та друзі запам’ятали Юрія свідомим, відповідальним і мужнім поліцейським. Побратими згадують Юрія як надзвичайно добру та спокійну людину, яка дуже любила своїх дітей. Він ніс у собі світло, віру, рішучість, був прикладом мужності та непохитної вірності присязі.

У чоловіка залишилися двоє неповнолітніх дітей, батьки та старший брат.… Читати далі

Краска Вячеслав Михайлович, позивний «Дід» (01.05.1974-15.05.2024)

Вячеслав Михайлович народився 1 травня 1974 року у селі Балашівка, що на Березнівщині де пройшло все його життя — щире, просте й наповнене любов’ю до рідної землі. Навчався у місцевій школі. У мирному житті працював майстром лісу, а згодом — охоронцем у Балашівському навчально-виховному комплексі.

Ліс був його стихією. Із малих років він ходив знайомими стежками Балашівського лісу і, здавалося, знав кожне дерево, кожну галявину. Любив полювання, природу і все, що дарувало відчуття гармонії й спокою. Веселий, доброзичливий, завжди з історією чи жартом, Вячеслав був душею компанії, мав безліч друзів, легко знаходив спільну мову з кожним. Його цінували за відповідальність, щирість і відкритість.
Солдат, старший стрілець-оператор єгерського батальйону, захищав Україну з червня 2022 року. Побратими знали його під позивним «Дід» — він був найстаршим серед них, мудрим, спокійним і надійним.
Загинув 15 травня 2024 року на Донеччині. Тривалий час вважався зниклим безвісти.
28 липня 2025 року, у селі Балашівка провели в останню путь Захисника України Краску Вячеслава Михайловича. Заупокійна служба відбулась у Свято- Іоанно-Богословському храмі.… Читати далі

Касіян Василь Васильович, позивний «Косой» (25.04.1989-20.01.2024)

Касіян Василь Васильович народився 25 квітня 1989 році в селі Гончарівка Приморського краю. В дитинстві ще в малому віці із сім’єю переїхав у .село .Великий Стидин. Рівненської області.
З 1995 по 2004 рік навчався у Великостидинській школі. Після навчання працював в Костополі у лісопильному деревообробному цеху, також їздив до Києва на заробітки.
У 2015 році призваний в ЗСУ , воював у складі 80-ї та 128-ї бригад.
У 2016 році познайомився із своєю майбутньою дружиною Катериною. . Приїжджаючи у відпустку завжди проводив час із своєю сім’єю.
З 2021 року Василь. працював на складі у Краматорську, У березні 2022 року сім’я переїхала на Рівненщину Не чекаючи виклику, Василь пішов до військкомату, звідти його відправили на Запорізький напрямок. Ніс службу в 65-ій окремій механізованій бригаді ЗСУ. Був кулеметником. Боронив Луганщину, Донеччину, та інші гарячі напрямки.

За період служби Василь Касіян нагороджений медалями: «За військову службу Україні», «Ветеран Війни»,«Операція об’єднаних сил» та нагрудним знаком «Кров за Україну», За оборону рідної держави».

20 січня 2024 року Касіян Василь Васильович загинув, під час виконання бойового завдання поблизу Роботиного на Запоріжжі.… Читати далі

Павлюк Олександр Миколайович (19.05.1982-31.11.2025)

Олександр народився 19 травня 1982 року в місті Рівне. Навчався у місцевій ЗОШ №24, а згодом разом із сім’єю переїхав на постійне проживання до села М’ятин, де продовжив здобуття середньої освіти. Після її завершення вступив до автотранспортного коледжу.

З 2000 року працював у Рівненському ШЕУ на посаді водія.

Після початку повномасштабного вторгнення Олександр переїхав до Києва, де продовжив трудову діяльність.

У грудні 2024 року був мобілізований до лав Збройних Сил України.

31 жовтня 2025 року під час проходження військової служби зупинилося серце Захисника України — Олександра Миколайовича Павлюка. Йому було 43 роки.

Поховали Захисника на рідній землі — у селі М’ятин.

Олександр назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів і побратимів як людина з великим серцем, невичерпною життєрадісністю та безмежною любов’ю до своєї Батьківщини. Його щирість, доброта та оптимізм стануть прикладом сили духу для всіх, хто мав честь його знати.

Люлько Вадим Русланович, позивний «Люк» (08.02.1994 – 15.04.2024)

Вадим закінчив Любиковицьку школу, а згодом отримав спеціальність електромонтера-зв’язківця в Сарненському аграрному коледжі.

23 вересня 2023 року став на захист України. Служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади як бойовий медик аеромобільного батальйону — один із тих, хто рятує життя побратимів у найнебезпечніших умовах. У війську його знали під позивним «Люк» — надійний, відважний, загартований боротьбою. Вадим був ветераном війни та нагороджений відзнакою «За оборону Мар’їнки» — символом його відданості Україні.

16 квітня 2024 року, під час виконання бойового завдання на Донеччині, Захисник зник безвісти. На жаль, офіційно підтверджено: Герой загинув, боронячи Україну.

Йому назавжди 30…

У Героя залишилися мама, два брати та донька.

Похований на місцевому кладовищі у с. Любиковичі.