Без рубрики

Гарбар Тарас Леонідович народився 9 березня 1981 року у місті Березне.  У 1998 році Тарас закінчив Березнівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №1. Всі педагоги та однокласники згадують його як доброго, привітного учня.
Наполегливий, вихований, трудолюбивий, завжди готовий прийти на допомогу. 10 червня 2023 року Тарас був призваний до лав Збройних Сил України.
та захищав її на Донецькому напрямку стрільцем стрілкового батальйону. Помер у Березнівській центральній міській лікарні внаслідок ускладнення стану здоров’я після тривалого лікування.
Військове поховання воїна відбулося у місті Березне а заупокійна служба відбулася у храмі Різдва Пресвятої Богородиці.
Поховали Захисника на міському кладовищі «Селецьке» зі всіма військовими почестями. Біля могили відважного воїна пролунали залпи військового салюту.

… Читати далі

Народився В’ячеслав у с. Городець Володимирецького району (нині Сарненського) у звичайній сільській сім’ї. Рано залишився без батька, тому вихованням його та меншого брата Віталія повністю лягло на плечі матері  – Варвари Степанівни.

У 1991 році, в місцевій школі В’ячеслав розпочав навчання, а завершив здобувати базову загальну освіту в 2000 році у Загальноосвітній школі №4 І-ІІ ст. м. Вараш. Далі продовжив навчання у ВПУ №29 смт. Володимирець, яке закінчив у 2003 році та здобув спеціальності: електрозварник, електромонтажник силових та освітлювальних мереж. У 2004-2005 роках В’ячеслав Петрович працював по спеціальності у м. Вараш (колишній Кузнецовськ) на Дочірньому підприємстві Західно-Українського монтажного управління Відкритого акціонерного товариства «Південтеплоенергомонтаж», звідки був призваний на строкову службу в Збройні Сили України (2005-2006 р.р.).

З 2011 по 2015 роки В’ячеслав працював у ПРаТ «Рафалівський базальтовий кар’єр».  За цей час, встиг одружився, народилася старша донечка, а також був призваний по частковій мобілізації та перебував у зоні проведення АТО, мав три нагороди. У 2017 році у захисника народилася друга донечка.

20 квітня 2022 року був мобілізований захищати суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, проходив навчання на Яворівському полігоні.… Читати далі

КОРОЛЬ Олександр Вікторович народився 3 жовтня 1985 року та проживав у селі Порозове. Навчався у школі села Тайкури. Далі вступив до Мирогощанського професійно-технічного училища для здобуття спеціальності електромеханіка. Після закінчення навчання працював на підприємстві міста Рівного “КерамБуд”. В подальшому працював на різних роботах, в Україні та за кордоном. Брався за різну роботу.

2004 одружився. Разом із дружиною виховували двох доньок та сина. Любив свою сім’ю та діток, завжди допомагав по господарству. Мав багато друзів. Любив спорт та риболовлю. Самовпевнений та волелюбний, життєрадісний. Перед початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України повернувся із Чехії відпочити. Він мав можливість виїхати назад на роботу за кордон та вибрав Україну! І вже 09 березня 2022 року вступив до Добровільного формування територіальної оборони. Боронив нашу землю у Києві. Із серпня 2022 року був у різних населених пунктах Донецької області: Павлівка, Богатирь, Курахово та Велика Новосілка.

На . 20 червня 2023 року солдат, навідник 2-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону Король Олександр Вікторович, захищаючи суверенітет та територіальну цілісність України у боротьбі з російським ворогом, вірний військовій присязі, внаслідок мінометно-артилерійського обстрілу від отриманих травм загинув в районі населеного пункту Велика Новосілка Донецької області.… Читати далі

Олександр Усач народився у селі Балашівка. Закінчив місцеву школу та присвятив себе улюбленій справі – роботі по дереву.

Він не мав досвіду військової служби, але коли ворог відкрито напав на рідну країну, покинув роботу за кордоном і повернувся в Україну, щоб добровольцем стати до лав ЗСУ.

“Він говорив, що як українець мусить це зробити. “Якщо ми їх не зупинимо, то вони прийдуть сюди, до нас” – це було його переконання, тому пішов,” – розповідає дружина Героя Антоніна.

Олександр мав заради кого воювати – виховував чотирьох дітей. Людина із золотими руками, який доводив до кінця все, за що брався, у нього все виходило. Проте про негаразди військової служби рідним не розповідав.

“Він тримав це у собі, у нього завжди було все добре, жодного разу не пожалівся. Він ніколи не казав, що чогось не зможе. Завжди брав паузу, думав і робив. Людина із золотим серцем, яка ніколи не піднімала голос, надзвичайно ніжний, турботливий чоловік та батько… Немає слів, щоб описати, яким хорошим він був.… Читати далі

Михайло Ткачук народився у селі Невірків. Після завершення навчання у місцевій школі, повністю віддав сили роботі. Тривалий час був слюсарем у КП “Рівнеелектроавтотранс”, а за тим працював м’ясником у супермаркеті Fozzy.

Дружина Героя Анна розповідає, що Михайло дуже любив риболовлю, був надзвичайно добрим та щирим, міг віддати заради інших усе. Та понад усе любив своїх рідних.

Разом із дружиною виростили трьох донечок, тішилися дворічному онуку.

У січні 2023 року Михайла мобілізували. Він без вагань став до лав Збройних сил України. Повторював рідним, що мусить служити, адже хоче вберегти їх, готовий зробити все, щоб ворог не прийшов у рідні землі.

У червні 2023 року Михайло отримав важке поранення у руку. Переніс велику кількість операцій, знеболення, наркозу… Це позначилося на здоров’ї захисника, яке і до того добряче постраждало. На жаль, 26 січня 2024 року 45-річний солдат Михайло Ткачук помер…

Публікації про Ткачука Михайла

Спогади:

“Він так хотів дочекатися статусу учасника бойових дій, але… Документи ми отримали вже коли Михайла не стало.

Михайло багато розповідав про ті страхи, що довелося побачити, коли був на передовій.

Каменчук Дмитро Васильович народився в місті Рівне 17 червня 1975 року в родині вчителів. Батьки, Зоя Миколаївна та Василь Кирилович виростили і виховали гідного сина, люблячого батька та патріота України з великої літери.

Все життя проживав в селі Колоденка. Дмитро навчався в Колоденській середній школі. Після закінчення якої вступив у Чернігівський юридичний технікум, де здобув освіту в сфері права.

У 1994 році був призваний до лав Збройних Сил України. Проходив строкову службу в аеромобільних військах у 95-ій десантно-штурмовій бригаді міста Житомир. Був демобілізований в1996 році у званні молодший сержант.

Повернувшись додому розпочав свій трудовий шлях у Рівненській податковій інспекції оперативним співробітником. Також працював у Корнинській сільській раді, у різних комерційних структурах та був найманим робітником.

Був одружений, має синів Миколу та Олександра, дочку Софію.

Дмитро був справжнім патріотом, щиро любив Україну і тому, на початку повномасштабного вторгення, не вагаючись, пішов до військомату. Очікуючи повістку, брав участь у спорудженні блокпостів. На фронт пішов добровольцем 8 березня 2022 року. Служив у складі четвертої окремої танкової бригади на Запорізькому, Донецькому та Дніпропетровському напрямках.Брав… Читати далі

Олександр Михалюк народився 18 лютого 1975 року в місті Костополі. У 1991 році закінчив Костопільську ЗОШ № 5 та вступив до  Костопільського СПТУ № 14.  Навчався 3 роки. за спеціальністю «Слюсар- ремонтник» Після закінчення училища літо попрацював у Костопільському домобудівному комбінаті. А восени його призвали на строкову службу. Олександр проходив службу у Мукачеві та Львові, був автомеханіком.
Після її завершення  працював у Костопільському  домобудівному комбінаті, де й познайомився зі своєю дружиною Світланою. У 1998 році одружився, через два роки народився син Роман. Довгий час Олександр працював у будівельній сфері в Москві та Санкт- Петербурзі. В 2013 році народився син Богдан, чоловік з цього часу вже продовжив працювати  в Києві, потім в Польщі.
Коли почалася війна Олександр не зміг стояти осторонь, і в перші ж дні пішов у військкомат, записався добровольцем. Але отримав тимчасову відмову. Та все ж 20 грудня 2022 року Олександра мобілізували на військову службу. Навідник   А 4667 військової частини, 3 механізованого  відділення, 1 механізованого взводу,  9  механізованої  роти, 3 механізованого батальйону 42 бригади .… Читати далі

Хомич Микола вірний син України, 1 відділення 2 механізованого взводу 8 механізованої роти 3 механізованого батальйону військової частини А4447, солдат ХОМИЧ Микола Миколайович, 1977 р.н..

Микола Миколайович, загинув під час артилерійського обстрілу позицій в районі н.п. Мала Токмачка Запорізької області 13 червня 2023 року.

Біль і смуток в Зарічненській громаді…

06 листопада, схиливши голови у пошані мешканці громади живим коридором зустрічали на щиті мужнього захисника України Героя Хомича Миколу Миколайовича.

Провести в останню дорогу та віддати останню шану Герою прийшли рідні, друзі, військовослужбовці, керівництво та жителі громади. Панахиду за упокій душі захисника відслужили у храмі Святих Бориса і Гліба селища Зарічне. Поховали Миколу Хомича на місцевому кладовищі селища Зарічне із військовими почестями.

Незламний воїн до останнього подиху залишався вірним військовій присязі! Зі зболеним від горя серцем мама та вся родина.

В цю гірку мить розділяємо важке горе з рідними. Нехай душа Героя знайде вічний спокій…

Слава Україні! Героям слава!

Ruslana Kuchynska

Наскільки він був спокійним, настільки й сміливим», – так про мого двоюрідного брата сьогодні говорить його побратим.… Читати далі