Список пудблікацій
Рокитнівська громада попрощалася з полеглим Героєм // Район. Сарни
У бою з рашистами біля Бахмута загинув батько двох дітей з Рокитнівщини // Рівне вечірнє
Без батька залишилися двоє дітей: Під Бахмутом загинув Захисник із Рівненщини // Радіо Трек: новини.
КЕРУЮЧИЙ ПОЛІСЬКОЮ ЄПАРХІЄЮ МИТРОПОЛИТ АНАТОЛІЙ: ” ДУХОВЕНСТВО ЄПАРХІЇ ВІДСПІВУЄ УБІЕННИХ ВОЇНІВ ТА РОЗДІЛЯЄ ГОРЕ З РІДНИМИ ЗАГИБЛИХ ЗАХИСНИКІВ УКРАЇНИ…» // Маргненська єпархія УПЦ… Читати далі
Народився Дмитро у м. Сарни, проживав по вул. Технічна. Навчався у Сарненському ліцеї №2. Після закінчення 9-го класу, навчався у Олевському професійному ліцеї де здобув професію столяра-паркетника.
У свої 18 років Дмитро пішов на контрактну службу та 1 березня 2021 року прийняв присягу на вірність народу України. Військову підготовку проходив у Навчальному центрі Десна, Чернігівської обл., після чого був зарахований до 24-ї ОМБР 1-й механізований батальйон 2-га рота, на посаду «старший солдат (старший стрілець)». Був учасником АТО. За сумлінну службу нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни».
З початком повномасштабного вторгнення Дмитро не вагаючись став на захист Батьківщини. Його з побратимами було направлено в с. Золоте, Луганської області, тримати рубежі.
Був випадок, під час виконання бойвого завдання, Дмитро побачив в далековид, що наближається ворожа ДРГ «вагнерівців», він без зайвих вагань, взявся за кулемет і почав відстрілювати ворога, тоді вдалося взяти двох полонених та врятувати побратимів.
Після доукомплектації 24-ї ОМБР їх направили на Миколаївський напрямок. Відомо, що першу лінію оборони ворога було відтіснено на другу під Миколаєвом.… Читати далі
Народився Віталій на Поділлі в смт Летичів Хмельницької області. Згодом родина переїхала і стала проживати у м.Сарни. Тут, у 2007 році, Віталій закінчив Сарненську гімназію №5 (нині ліцей). Ріс допитливим, розумним та дружелюбним хлопчиком. За роки навчання в школі залишив про себе лише хороші спогади. Він прагнув допомогти друзям, намагався бути поруч з ними, коли це потрібно, адже був прихильником добра, порядності та понад усе не терпів несправедливості. Віталій любив природу, захоплювався музикою і слухав рок композиції, цікавився риболовлею і ремонтом автомобілів, полюбляв ходити в ліс по гриби.
Вищу освіту здобував у Національному технічному університеті «Київський політехнічний інститут» за спеціальністю «Прилади і системи екологічного моніторингу». Деякий час працював не за фахом, випробуючи свої здібності і прагнення в різних галузях і видах діяльності. Після завершення навчання Віталій проходив військову підготовку у м.Київ в/ч 3066 Національної гвардії України. Там, 14 травня 2011 року, прийняв присягу на вірність народу України. За період строкової служби був нагороджений нагрудним знаком І ст. «За зразкову службу» ГУ внутрішніх військ МВС України.… Читати далі
Олександр родом із Прилук Чернігівської області. Після служби в армії став кадровим військовим. Із відзнакою закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Брав участь в АТО/ООС на Донбасі. Служив у лавах 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа.
Жив із родиною у Рівному. Майбутню дружину зустрів у 2014-му. Тоді поїхав на похорон до свого побратима і там познайомився з його сестрою Вікторією. Освідчився їй через 2 тижні. Влітку наступного року в подружжя народилася донечка Ірина.
З перших днів повномасштабного російського вторгнення Олександр боронив рідну країну від окупантів. Брав участь у боях на Київщині та Миколаївщині
32-річний старший лейтенант Олександр Васильєв загинув 27 березня 2022 року, захищаючи від окупантів Миколаївську область. Біля села Благодатне його підрозділ потрапив під обстріл фосфорними снарядами.
В Олександра залишилися батьки, дружина і донечка Ірина.
Поховали офіцера у рідному місті.
22 липня, Указом Президента України №526/2022 про відзначення державними нагородами України “За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України” старший лейтенант Олександр Васильєв нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).… Читати далі
Олександр Бубнович народився в Рівному. Олександр навчався у шостій рівненській школі, за тим отримав фах опоряджувальника у професійному училищі № 1.
“У жовтні 2013 року він пішов в армію, у спецпідрозділ “Барс” МВС, а вже потім їх перейменували у Нацгвардію… А коли строкова служба закінчилась, підписав свій перший контракт. Фактично пішов моїм шляхом: я теж після армії відразу пішов працювати у міліцію,” – розповідає батько Олександра Микола Бубнович.
За першим контрактом послідував і другий. Олександр впевнено почувався у військовій формі, був як риба у воді й відчував — тут він на своєму місці.
“Дуже хороший, світлий, неконфліктний. Товариський такий, друзів завжди мав багато скрізь, де б не був легко завойовував прихильність людей,” – розповідає про сина тато.
Він любив спорт та людей навколо. Любив дітей і свою дівчину Ольгу, з якою збиралися одружитися. Та завадила війна, яка поглинула Олександра з перших днів…
14 березня батьки востаннє говорили зі своїм єдиним сином. Розмова була короткою, бо ж довго говорити не було ані часу, ані можливості.… Читати далі
Ворон Валерій Васильович народився 12 вересня 1963 року. Підполковник, заступник командира роти охорони та оборони об’єктів № 9,10 15-го окремого батальйону Національної гвардії України.
У Рівному Валерій Ворон понад 5 років очолював батальйон Нацгвардії. За цей час офіцер проявив себе як відповідальний, справедливий командир. За словами гвардійців, підполковник був гарним сім’янином і добрим другом, а на службі суворим, але спокійним, зваженим, мудрим.
На початку війни добровільно прибув до центру комплектування та соціальної підтримки та став на захист України.
14 березня 2022 року внаслідок ракетного обстрілу Антопільської телевежі життя офіцера обірвалось. Військовослужбовець разом із бойовими товаришами виконував службово-бойове завдання.
Похований у Рівному 16 березня.
НагородженийНагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Ворон Валерій Васильович “Почесний громадянин м. Рівного (Рішення Рівненської міської ради №2408 від 22.08.2022)
Ковальчук Ігор Васильович народився 25.листопада 1992 року у місті Костополі. Навчався у школі №5, потім у Костопільському будівельно-технологічному коледжі. Довгий час працював на автомийці що на вул. Богдана Хмельницького, де його цінували і пам’ятали як хорошого працівника.
У серпні 2024 року чоловіка мобілізували на військову службу. Спочатку було навчання на Рівненщині, потім Ігор у складі новосформованої 155 бригади імені Анни Київської близько двох місяців навчався у Франції.
Після завершення навчання солдат Ігор Ковальчук на посаді номера обслуги відділення протитанкових ракетних комплексів був на Покровському напрямку. У ніч проти 9 січня він вийшов на перше бойове завдання. 17 січня Ігор Ковальчук загинув поблизу населеного пункту Звірове Покровського району Донецької області.
22 січня 2025 року Костопільська громада попрощалася зі своїм захисником.
Поховали його на кладовищі «Нове» в Костополі, поруч з іншими воїнами Небесного Легіону.
У Ігоря Ковальчука залишилася мама.
Андрій Свита народився 11 січня 1997 року у селі Вільхівка, що на Березнівщині де і проживав. Навчався у Грушівській ЗОШ І-ІІ ступенів, а згодом у Березнівському НВК «ЗОШ- інтернат І-ІІІ ступенів – міжшкільний навчально – виробничий комбінат». У мирний час працював на місцевих підприємствах, а також виїжджав на сезонні заробітки за кордон.
Андрій був щирою, доброю і відвертою людиною. Не любив багато говорити, але завжди тримав слово. Його поважали за прямоту, чесність і справедливість — він завжди стояв на боці правди. Мав спокійний і врівноважений характер, захоплювався спортом і цікавився технікою. Саме таким — спокійним, надійним і справжнім — його запам’ятали рідні та друзі.
Старший солдат, старший стрілець стрілецької роти, захищав Україну із серпня 2022 року. Побратими знали його під позивним «Глаз». Загинув 26 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Тривалий час вважався зниклим безвісти.
26 травня 2025 року, у рідному селі Вільхівка рідні, друзі, побратими та жителі громади попрощалися із Захисником України — Свитою Андрієм Олександровичем.… Читати далі
Віталій народився 22 березня 1994 року в місті Березне, де й проживав. Навчався у Березнівській ЗОШ № 2, а згодом – у Березнівському ВПУ, де здобув фах слюсаря-ремонтника (швейне виробництво). У мирному житті працював на місцевих підприємствах, що виготовляють металопластикові конструкції та покрівельні матеріали.
Відповідальний, доброзичливий, позитивний — він був тим, на кого завжди можна було покластися. Спокійний, виважений та щирий, з добрим серцем і світлим розумом. Не уникав труднощів, завжди діяв чесно та віддано — як у повсякденні, так і на фронті. Для рідних він був опорою — турботливим сином і братом, люблячим чоловіком та батьком.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника стрілецької роти, Віталій Корицький захищав Батьківщину з листопада 2024 року.
Вірний присязі та Україні, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув 11 травня 2025 року на Харківщині.
Поховали Захисника на Алеї Слави міського кладовища в урочищі «Лукавець» — поруч із земляками, які віддали своє життя за Україну.
У Віталія залишились мама Оксана Яківна, дружина Анна, дві донечки – Аліса та Злата, а також сестра Марія.… Читати далі
Олександр народився 14 вересня 1999 року в селі Грушівка Березнівської міської територіальної громади, де і проживав. З 2006 по 2015 рік навчався у місцевій загальноосвітній школі І-ІІ ступенів, а у період з 2015 по 2019 рік – у Рівненському економіко-гуманітарному коледжі, де здобув спеціальність техніка обчислювального центру. З 2019 по 2021 рік навчався в Національному університеті водного господарства та природокористування, де отримав диплом бакалавра за спеціальністю «інформаційні системи та технології». Працював в компанії «Нова пошта», ПрАТ «Київстар» та на сезонних роботах.
Навчаючись у школі Олександр брав участь у загальношкільних заходах та спортивних змаганнях. Рідні, друзі та вчителі згадують Олександра як світлу та добру людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не залишалася осторонь. Завжди приходив на допомогу, був відкритим та чуйним. Постійно допомагав батькам, був їхньою опорою.
Олександр Козачок захищав Україну з 30 вересня 2024 року у відділенні ударних безпілотних авіаційних комплексів на посаді водія-електрика.
Вірний військовій присязі, Олександр загинув 03 травня 2025 року після обстрілу позицій у Харківській області.… Читати далі