Щербан Раїса – Page 4 – Революція гідності. Війна. Рівненщина

Россінський Володимир (28.06.1982-28.05.2024)

Володимир Россінський народився 26 червня 1982 року в Рівному в сім’ї викладачів. Наймолодший з трьох братів, Володя продовжив справу батьків. З відзнакою закінчив Національний університет водного господарства та природокористування за спеціальністю «Водні ресурси», вступив до аспірантури. У 2013 році захисти кандидатську дисертацію за спеціальністю «Технологія водоочищення». Працював на різних посадах у рідному виші у Рівному, а в 2015 році був направлений у докторантуру в КПІ.

«Надзвичайно розумний, начитаний Володя – автор 80 наукових праць, 11 наукових розробок – патентів. У 2020 році пішов працювати на Нову пошту. Саме тут і отримав повістку у серпні 2022 року. Це питання якось навіть не обговорювалось – Володя відразу вирішив, що піде служити. За плечима мав військові кафедру, тож спершу його направили на навчання в Академію сухопутних військ. А вже далі – на передову,» – розповідає брат Героя Роман.

Володимир був близький із братами, підтримував племінників, був справжнім другом для кожного з них. Та намагався не розповідати багато про свої військові будні.

На жаль, 28 травня 2024 року 41-річний старший лейтенант Володимир Россінький, відданий військовій присязі на вірність народові України, загинув у бою на Донецькому напрямку…

Поховали Героя на кладовищі «Нове» у Рівному.… Читати далі

Редько Руслан (07.07.1967-26.09.2024)

Редько Руслан Олександрович народився 07 жовтня 1967 року. Навчався у початкових класах у Дубенській ЗОШ №3, потім отримав середню базову освіту у Дубенській ЗОШ №8. Після цього вступив до Мирогощанського аграрного коледжу. Звідти був призваний для проходження строкової військової служби в армії впродовж 1985 – 1987 років.
Після служби повернувся до навчання у Мирогощанський аграрний коледж. Закінчив його у 1989 році.
З початку повномасштабного вторгнення російських окупантів на Україну добровольцем став у ряди захисників Батьківщини.
25 лютого 2022 року мобілізований до лав Збройних Сил України. У вересні 2023 року переведений до військової частини у Донецькій області. .З 11 листопада 2023 року перебував у населених пунктах Подоли, Рідкодуб Куп’янського району Харківської області на посаді стрілець-помічник гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини А 7289.
Руслан Редько, вірний військовій присязі, виконуючи свій обов’язок, загинув 26 вересня 2024 року в селі Фиголівка Куп’янського району Харківської області під час мінометного обстрілу.
Поховали Героя у місті Дубно на кладовищі по вулиці Кременецькій. … Читати далі

Петрик Едуард Миколайович(09.06.1988-10.01.2026)

Едуард Петрик народився 9 червня 1988 року в Рівному. Навчався у місцевій 28-й школі, згодом – у Технікумі технологій та дизайну. Вищу освіту здобув у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука, отримавши фах викладача фізичного виховання і спорту.

Змалку захоплювався футболом. Був вихованцем дитячо-юнацької спортивної школи «Верес», а пізніше грав за футзальний клуб «Кардинал». Працював на різних посадах у Рівному та за кордоном. У травні 2025 року Едуарда Петрика мобілізували до Збройних Сил України.

На жаль, 37-річний солдат Едуард Петрик загинув 10 січня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі Новосергіївки Ізюмського району Харківської області він загинув.

В Едуарда залишилися мама, сестра та син.

Публікації про Петрика Е.

На центральному майдані Рівного провели в останню земну дорогу Захисника України – Едуарда Петрика.

Прощання з Едуардом Петриком відбулося у середу, 21 січня, о 10:00 на майдані Незалежності в Рівному. Поховали військовослужбовця на кладовищі в селі Вересневе Рівненського району.… Читати далі

Кубинець Віктор Юрійович (24.11.2001-11.09.2024)

Кунинець Віктор Юрійович 24.11.2001-11.09.2024. м. Дубно

Кунинець Віктор Юрійович народився 24 листопада 2001 року в місті Дубно. Навчався у Дубенській ЗОШ №6. Неодноразово брав участь у Всеукраїнській дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі “Сокіл” (“Джура”) як в міських, так і обласних змаганнях. У 2017 році вступив до Мирогощанського аграрного коледжу на факультет «Монтаж, обслуговування та ремонт електротехнічних установок в агропромисловому комплексі». Вчителям, викладачам, друзям назавжди запам’ятався позитивним, щирим, світлим юнаком.
У жовтні 2021 року Віктор добровільно призвався на військову службу до Збройних Сил України. У липні 2023 року перейшов на контрактну службу, виконував бойові завдання по збиттю ворожих безпілотних апаратів. Навесні 2024 року був направлений у військово-тренувальний центр, де був зарахований до 71-ої єгерської бригади десантно-штурмових військ.
Воїн загинув 11 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності Батьківщини, відсічі та стримування агресії російської федерації проти України в районі ведення бойових дій біля населеного пункту Вовчанські хутори на Харківщині. Поховали мужнього Захисника України на Алеї Слави, що на кладовищі по вулиці Семидубській. … Читати далі

Ільчишин Володимир Степанович, позивний «Дєд» ( 30.07.1974-07.06.2024)

Ільчишин Володимир Степанович (позивний «Дєд») народився 30 липня 1974 року у місті Дубно. Навчався у Дубенській ЗОШ №7, після закінчення якої вступив у Кременецьке педагогічне училище.

У 1994-1995 роках проходив строкову військову службу у Збройних Силах України.
У 2015 році Володимир був мобілізований до лав ЗСУ в зону проведення АТО. Воював у найбільш гарячих точках на Донбасі.

За час проходження військової служби був нагороджений медаллю «Учасник АТО» та нагрудним знаком «Обовʼязок виконано з честю».
Після повномасштабного нападу росії на Україну, з 24 березня 2022 року старший солдат Володимир Ільчишин захищав країну у складі 71-ої розвідувальної бригади спеціального призначення.
Життя мужнього захисника України обірвалося 7 травня 2024 року у медичному закладі міста Харків.
Поховано Героя у місті Дубно на кладовищі по вулиці Кременецькій. У Володимира залишилися дружина та донька.

Скуба Олександр Леонідович (28.05.1981–30.05.2024)

Олександр Скуба народився у селі Тараканів Рівненської області. З 2013 року працював на залізниці слюсарем з ремонту рухомого складу 4 розряду у ремонтному вагонному депо Здолбунів. Саме тут він зустрів свою майбутню дружину Мирославу, з якою вони виростили двоє дітей.

У вересні 2023 року чоловіка призвали за загальною мобілізацією до лав Збройних Сил України. Після навчання на полігоні отримав свідоцтво оператора ПЗРК. А вже невдовзі здобув кваліфікацію фахівця в Українській військово-медичній академії при Міністерстві оборони України. Став медиком роти, воював у найгарячіших точках – Костянтинівці, Дружківці, Часовому Ярі, Бахмуті. Врятував не одне життя.

«Доброзичливий, відкритий, завжди усміхнений», – згадує колегу по роботі провідний інженер техвідділу та голова профспілкової організації депо Ірина Романюк. «Олександр був дуже уважним до людей, чуйним до їхніх клопотів та переживань». Мабуть, саме тому на війні Олександр Скуба став бойовим медиком.

Рятуючи поранених побратимів, бойовий медик Олександр Скуба нерідко не зважав на смертельну небезпеку, яка нависала над ним градом ворожих куль та снарядів. Не зупиняли навіть масовані обстріли, адже розумів, що від чіткості та оперативності його дій залежать людські життя.… Читати далі

Кірик Олександр Іванович (04.02.1970-11.09.2024)

КІРИК Олександр Іванович народився 4 лютого 1970 року в місті Дубно. У 1987 році закінчив середню школу №8 (нині Дубенський ліцей №8) і, оскільки мріяв літати, вступив у військове авіаційно-технічне училище. Служив авіаційним техніком вертольоту Мі-8 у різних військових частинах – у Приморському краї, на Волині, на Львівщині. Після виходу на пенсію в 2001 році оселився із сім’єю у рідному Дубні. У 2014 році був мобілізований для участі в АТО на посаді бортового авіаційного техніка. У 2023 році знову повернувся до лав ЗСУ, де обіймав посаду командира зенітного ракетного взводу у 37-мій окремій бригаді морської піхоти. Старший лейтенант Олександр Кірик помер від отриманих поранень на Херсонщині 11 вересня 2024 року. Похований на Алеї Слави у місті Дубно, на кладовищі по вулиці Семидубській. У Героя залишились мати, дружина, сестра та двоє дітей із сім’ями.

Дещинський Василь (13.02.1981-23.12.2025)

Василь Дещинський народився 13 лютого 1981 року в селі Озеряни Дубенського району. Навчався у Квітневській загальноосвітній школі, згодом закінчив Здолбунівське технічне училище №2, а також здобув фах інженера-будівельника у Національному університеті водного господарства та природокористування.

Після навчання чоловік працював за спеціальністю – долучився до будівництва низки об’єктів у Рівному.

У 2014 році Василь Дещинський приєднався до захисту Батьківщини у складі 128-ї гірсько-штурмової бригади. Тримав оборону Дебальцевого, брав участь у боях за Луганщину. Після демобілізації певний час працював на будівництві за кордоном.

У січні 2022 року чоловік повернувся в Україну й з першого дня повномасштабного вторгнення продовжив захищати рідну землю. Деякий час працював інструктором. Цьому передувало навчання у Польщі та Великій Британії. Був нагороджений медалями “За участь в АТО”, “За поранення”.

«Принциповий, завжди відвертий і прямолінійний, із загостреним почуттям справедливості, щирий патріот України. Він був неймовірною людиною – люблячим чоловіком та прекрасним батьком», – таким його запам’ятала дружина.

На жаль, 44-річний сержант Василь Дещинський загинув 23 грудня 2025 року в бою з російськими окупантами на Харківщині.… Читати далі

Маслянчук Анатолій Вікторович (01.08.2003 – 29.08.2024)

Анатолій Маслянчук народився у селі Тутовичі у великій та дружній родині. У 2020 році після закінчення Тутовицького ліцею здобув фах електрика та водія в Сарненському аграрно-технологічному професійному коледжі. Він був молодим, щирим і працьовитим хлопцем, який завжди приходив на допомогу іншим.

24 жовтня 2021 року Анатолія було призвано на строкову військову службу до лав Національної гвардії України. Службу проходив у місті Дніпро. У 2023 році підписав контракт, адже знав: Батьківщина потребує мужніх і відданих синів.

У січні 2024 року Анатолій одружився. Разом із дружиною Анею вони мріяли про мирне життя та сина, на якого з нетерпінням чекали. Та війна безжально обірвала ці мрії… 29 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання в Харківській області зв’язок з Анатолієм обірвався. Відтоді він вважався безвісти зниклим. Рідні до останнього не втрачали надії…

Йому було лише 21 рік. Через тиждень після загибелі чоловіка дружина народила сина — маленького Даміра. Хлопчик ніколи не побачить свого тата, але зростатиме з усвідомленням того, що його батько — Герой, який віддав своє життя за Україну.

Войтюк Олексій (18.03.1985-24.03.2023)

Олексій Войтюк народився 18 березня 1985 року в селі Іващуки Дубенського району. Навчався у Козинській загальноосвітній школі, а згодом здобув вищу освіту історика у Рівненському інституті слов’янознавства. Ще у студентські роки активно долучався до археологічних досліджень.

Після навчання працював у Науково-дослідному центрі «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології Національної академії наук. З 2009 року професійна діяльність Олексія Войтюка пов’язана з Рівненським обласним краєзнавчим музеєм, де він працював науковим співробітником, а згодом очолював відділ археології та реставрації.

Олексій Войтюк брав участь у роботі багатьох археологічних експедицій на території Рівненської та Волинської областей. Понад 10 років був керівником гуртка Рівненської Малої академії наук учнівської молоді. Його вихованці неодноразово ставали переможцями всеукраїнських конкурсів. Також був викладачем у НУВГП та реставратором в Археологічному центрі «Пересопниця».

На початку повномасштабного вторгнення Олексій Войтюк добровольцем приєднався до захисту України.

Поєднуючи військову службу з науковою та педагогічною діяльністю, він залишався вірним своїм цінностям – служінню Україні, збереженню її історичної спадщини та вихованню молодого покоління. Навіть в умовах війни Олексій Войтюк не припиняв працювати з учнями, підтримуючи їхній науковий розвиток і заохочуючи до дослідження історії рідного краю.