Вячеслав Михайлович народився 1 травня 1974 року у селі Балашівка, що на Березнівщині де пройшло все його життя — щире, просте й наповнене любов’ю до рідної землі. Навчався у місцевій школі. У мирному житті працював майстром лісу, а згодом — охоронцем у Балашівському навчально-виховному комплексі.

Ліс був його стихією. Із малих років він ходив знайомими стежками Балашівського лісу і, здавалося, знав кожне дерево, кожну галявину. Любив полювання, природу і все, що дарувало відчуття гармонії й спокою. Веселий, доброзичливий, завжди з історією чи жартом, Вячеслав був душею компанії, мав безліч друзів, легко знаходив спільну мову з кожним. Його цінували за відповідальність, щирість і відкритість.
Солдат, старший стрілець-оператор єгерського батальйону, захищав Україну з червня 2022 року. Побратими знали його під позивним «Дід» — він був найстаршим серед них, мудрим, спокійним і надійним.
Загинув 15 травня 2024 року на Донеччині. Тривалий час вважався зниклим безвісти.
28 липня 2025 року, у селі Балашівка провели в останню путь Захисника України Краску Вячеслава Михайловича. Заупокійна служба відбулась у Свято- Іоанно-Богословському храмі.… Читати далі

Денис народився 2 жовтня 1993 року в місті Березне, де провів своє дитинство та юність. Навчався у Березнівській загальноосвітній школі №2. Як і більшість молоді з невеликих міст, прагнув підтримати близьких і забезпечити їхнє майбутнє. Закінчивши школу, почав працювати — брався за різну роботу, їздив за кордон на заробітки, аби допомогти родині. Та, де б не перебував, завжди повертався додому — до рідного міста, сім’ї та друзів.
Був доброю, щирою та світлою людиною. Завжди відкритий до спілкування, уважний до інших, готовий підтримати і словом, і ділом. Він залишався гідним сином, турботливим братом і надійним другом. Добре розумівся на будівництві, цінував прості речі, не уникав роботи. Любив відпочинок на природі. У риболовлі знаходив спокій і тишу, що допомагало відволіктися від щоденних справ. У складний для країни час Денис зробив свідомий вибір — стати на захист Батьківщини.
Старший солдат, старший навідник мінометного взводу мотопіхотного батальйону, захищав Україну з листопада 2023 року. Побратими знали його під позивним «Кіпіш». 
Загинув 28 липня 2025 року на Донеччині.  За період служби був нагороджений низкою відзнак за зразкову військову службу та сумлінне виконання бойових завдань.… Читати далі

Петро Петрович  Стахнюк народився 21 січня 1978 року у селі Бистричі, що на Березнівщині. Навчався у Бистрицькій середній школі, а згодом —  у Рівненському кооперативному технікумі. У 1996–1998 роках проходив строкову військову службу. У юнацькі роки захоплювався спортом, особливо волейболом. Згодом почав цікавитися будівельною справою. Завдяки власній наполегливості та цікавості самостійно, користуючись матеріалами з інтернету, опановував нові практичні навички. Був людиною допитливою й щирою, із глибокою повагою до знань. Любив читати, стежив за новинами, завжди прагнув дізнаватися більше про світ навколо.

 У мирному житті працював на сезонних роботах. Він виріс у багатодітній родині і завжди був поряд із братами та сестрами, підтримував їх і допомагав у будь-яких справах. Рідні займали в його житті особливе місце, а сам Петро ніколи не опускав рук і не втрачав віри, навіть у найскладніші моменти.
Старший матрос Стахнюк Петро Петрович став на захист України у квітні 2022 року. Спочатку служив у складі мобільної вогненевої групи ППО. У січні 2025 року був переведений на посаду майстра відділення технічного забезпечення, згодом — такелажника такелажного відділення взводу забезпечення самохідного артилерійського дивізіону.… Читати далі