Революція гідності. Війна. Рівненщина

Гладун Володимир Олександрович народився у місті Радивилів 30 серпня 1974 року. Протягом багатьох років сумлінно та добросовісно трудився електромонтером у місцевому відділенні «Укртелекому». На військову службу призваний за мобілізацією 13 травня 2024 року Золочівським РТЦК та СП Львівської області. Служив стрільцем десантно-штурмового відділення десантно-штурмової роти.

З 21 липня 2024 року Володимир вважався зниклим безвісти. Після проведення ДНК-ідентифікації підтверджено його загибель внаслідок артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області.

До рідного Радивилова на щиті Володимир повернувся 15 листопада 2025

Поховали Володимира Гладуна на кладовищі в Радивилові.

… Детальніше

Народився ІВАН ЧЕРЕХ 09 жовтня 1996 року у селі Миколаївка, яке входило до складу колищнього Млинівського району. Як і всі сільські діти, хлопець змалечку із братом Романом допомагали батькам працювати по господарству. Трудилася родина Черехів на 15 гектарах землі: садили картоплю, сіяли зернові, вирощували полуницю, малину. Одне слово, робили не покладаючи рук. Іван вибрав професію кухаря та деякий час працював у закладах громадського харчування, а згодом заробляв на життя на підробітках у Києві. Разом із дружиною, млинівчанкою Христиною молоді люди будували своє майбутнє, купили дім у селі Дубрівка Привільненської територіальної громади.

Повномасштабне вторгнення російських окупантів в Україну перервало мирне життя багатьох українських родин. Доєднався до лав Збройних сил України й ІВАН ЧЕРЕХ. Довелося пережити на війні чимало: тяжке поранення, далі – операція, лікування.

10 листопада 2025 року, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Мирне Покровського району Донецької області ВОЇН загинув унаслідок мінно-вибухової травми, несумісної з життям.

Щирий, добрий, надзвичайно трудолюбивий, люблячий, – таким запам’ятають рідні, близькі, друзі, односельчани, побратими мужнього патріота України ІВАНА ВОЛОДИМИРОВИЧА ЧЕРЕХА.… Детальніше

Григорій Цехмістренко, “Грег”, народився 19 грудня 1994 р. у місті Рівне у доволі заможній родині. Його батько Віталій Цехмістренко – засновник агрохолдингу “Райз”, доларовий мільйонер, один з 200 найбагатших українців, та народний депутат 3-го й 4-го скликань. Багато років тому родина виїхала до Канади. Григорій отримав канадське громадянство, навчався, будував плани на майбутнє…Навчався в школі № 89 Печерського району міста Києва^[3]. З дитинства вивчав англійську та іспанську мови, грав у шахи, регбі та волейбол, займався тхеквондо, плаванням і сноубордингом, ходив на каное та байдарках.

З 2011 року разом з батьком проживав у Канаді та США. У 2013 році сім’я повернулася до України^[6]. Брав участь у Революції гідності^[7].

З початком російсько-української війни намагався потрапити на фронт, однак батько залишив його без документів у Канаді^[6], де проживав спочатку в місті Кіністіно (провінція Саскачеван), а згодом у селищі Порт-Еліс (провінція Британська Колумбія, Ванкувер). У 2019 році набув канадське громадянство^[7][9].

Навчався на військового медика у військовому університеті на Мальті^[10], проходив курси парамедицини і військові тренінги у Польщі, Данії та США.… Детальніше

Бортнік  Вадим Петрович народився 24 січня 1984 року в місті Рівне, Рівненської області. Навчався в Рівненській СШ № 8, після закінчення ліцею, отримав спеціальність зварювальника і працював на виробництві за професією. Захоплювався мистецтвом ковальства, створював металеві вироби. Також любив автомобілі, у вільний час своїми руками вдосконалював техніку. Вадим був дуже доброю, чуйною, працелюбною людиною, був готовий прийти на допомогу за першим покликом, кожну справу доводив до кінця.

У 2015 році вступив до лав Збройних сил України, уклавши контракт. Брав участь в АТО/ООС, воював спочатку в Донецькій, потім в Луганській областях у складі 43-ї окремої механізованої бригади (43 ОМБр) навідником «Піонів». Був підвищений до звання сержанта. Згодом Вадима Бортніка перевели до 47-ї окремої інженерної бригади (47 ОІБр).

У 2018 році база 47-ї бригади було передислокована в місто Рубіжне Луганської області, у військову частину в Південному частині міста. Саме тут, в Рубіжному, Вадим і зустрів своє кохання. Він познайомився з Мариною, з першого погляду між ними між ними виникла взаємна симпатія. З кожним днем почуття поглиблювалися і скоро вони побралися.… Детальніше

 Проживав Матвєєв Вадим Олексійович з сім’єю у селі Опарипси Радивилівського району. Певний період він разом з батьками проживав у Росії. Після повернення в село Опарипси, Вадим навчався в загальноосвітній школі. Девятий клас закінчив у 1999 році. Поступив на навчання у Мирогощанський аграрний фаховий коледж.

Старший диспетчер командного пункту штабу військової частини, головний сержант Матвєєв Вадим Олексійович із 2001 року прийнятий до Збройних Сил України за контрактом.

Військовослужбовець Вадим Матвєєв помер під час несення військової служби у місті Суми.

Чоловіка і батька з війни не дочекалася дружина, дві донечки.

… Детальніше

Народився Вадим в с.Чудель (нині Вирівська ТГ). Пізніше батьки переїхали на проживання у м.Сарни: мама – Войтюк Галина Василівна, вітчим – Войтюк Микола Олексійович (виховував героя із дитинства).

Навчався Вадим в Сарненському ліцеї №2, який закінчив у 2007 році. Далі продовжив навчання  у ВПУ № 22 (муляр, штукатур, маляр), яке закінчив у 2008 році. У дитинстві дуже любив автомобілі і збирав колекції модельок машин.

До війни працював у польській логістичній компанії, був водієм міжнародних перевезень, побував у багатьох країнах світу. Вадим в армії не служив, однак 25-го лютого він не вагаючись пішов у територіальну оборону і прийняв присягу на вірність Україні. У складі 60 батальйону «Поліські вовки» 104 бригади в/ч А7072 вирушив захищати східні рубежі країни. Вадим Шокот був нагороджений 09.01.2023 року нагрудним знаком Командувача об’єднаних сил ЗСУ «За службу та звитягу» ІІ ст.

агинув воїн 7 червня 2023 року, від артобстрілу на Донеччині в районі н.п. Дачне, захищаючи територіальну цілісність та незалежність України.  У Героя залишилися батьки, сестра, дружина, син та донька.… Детальніше

Народився Сергій у м.Сарни. Навчався у Сарненській ЗОШ№2. Під час навчання в школі зарекомендував себе як старанний, дисциплінований, працеюбний, уважний учень. Після закінчення середньої школи поїхав до Будапешту, де почав працювати на заводі. Тут також був старанним та сумлінним працівником. Сергій був позитивним, працелюбним, ввічливим та цілеспрямованим. У вільний час почав малювати, писати вірші, складати картини з пазлів та займатись спортом. Був комунікабельний та мав багато друзів. Після повернення з-за кордону вирішив вступити на військову службу до ЗСУ, Під час проходження служби отримав військове звання «молодший сержант» Державної прикордонної служби України.

З початком повномасштабного вторгнення 24-річний Сергій Радько став на захист рідної землі ще в березні 2022 року, підписавши контракт, адже був патріотом своєї країни.

Служив сержантом прикордонної служби у Мукачівському прикордонному загоні імені героїв Карпатської Січі. Мав позивний Єнот. Був влучним стрільцем, через що отримав посаду «снайпер». Бойовий шлях Сергія був нелегкий: одинадцять місяців захищав Україну в напрямках Житомир, Лиман, Краматорськ, Харків, Луганськ…

21 січня 2023 року Сергій разом з побратимами перебував на спостережливому пункті поблизу села Кармазинівка Луганської області.… Детальніше

Іван народився та проживав у с.Стрільськ. Тут закінчив 8 класів місцевої ЗОШ та продовжив навчання у Сарненському ВПУ№22. Військової служби в армії не проходив.
У мирному житті — щирий, працьовитий, завжди усміхнений. Любив музику, співав та грав на гітарі, захоплювався плаванням. Згодом одружився, разом з дружиною виховували двох доньок. Працював зварювальником на ТОВ «Завод металевих виробів «Металіст»», їздив на заробітки — дбав про родину. У роботі — професіонал, у житті — простий і добрий чоловік, який не боявся говорити правду й завжди знаходив тепле слово для інших.
Іван Іванович був мобілізований восени 2022 року до складу 38-ї окремої бригади морської піхоти ім.Петра Сагайдачного. Служив навідником 1 десантно-штурмового відділення, 1 десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 2 батальйону морської піхоти в/ч А 4765. Позивний – Сєдой. Був одним із тих, хто тримав лінію на півдні, де не вщухають бої.

«…Я бачив пекло, і назва йому “Кринки”…». Легендарна 38 окрема бригада морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного, в складі якої служив Іван, – одна із тих небагатьох підрозділів сил оборони, які виконували надскладне завдання для Збройних Сил України – як і по плануванню, так і по реалізації: зайняття і утримування плацдарму – села на окупованому лівому березі Дніпра – Кринки.… Детальніше

Олег Диновський народився 29 червня 1984 у с. Тараканів Дубенського району. Після смерті тата у 2014 році Олег став старшим у сімʼї. Він був опорою та підтримкою для своєї матусі Ольги та молодшого брата Олексія, який зараз теж служить у ЗСУ.

“Такі люди, як Олег, приходять на цю землю як носії добра і світла. Його щирість та доброта вражала усіх, хто його знав – і друзів, і родину, і побратимів. Найбільшою цінністю, сенсом життя для Олега були дружина Яна та донечки 16-річна Альвіна та Мілана, якій зараз лише 2,5 рочки. Для них він жив і працював, творив і будував,” – діляться рідні.

Олег мав саму мирну професію. Закінчив Мирогощанський аграрний коледж, а згодом Львівську аграрну академію. Займався приватним бізнесом, допомагав армії, працював. Навіть у коротких і рідких відпустках він трудився – ремонтував, будував для своїх дівчаток.

Олег любив Україну та вірив у перемогу. Вже під час війни вони з дружиною придбали будинок. Він відремонтував та обладнав його. І влітку 2023 р вони переїхали у нову оселю.… Детальніше

Олександр Данилюк народився 11 січня 1972 року у місті Рівне. Закінчив 18 місцеву школу, а потім здобув фах “слюсаря-монтажника” у ПТУ №38. Строкова служба в армії проходила на території білорусі у ракетних військах.

“Саша працював багато де, але переважну більшість часу був водієм. Мав право керувати усіма категоріями транспорту. В останні роки працював на СТО, займався ремонтом автівок, адже дуже добре в них розумівся,” – розповідає брат Героя Олег.

Тихий, спокійний, врівноважений Олександр – хороший брат, вдячний син для матері, люблячий батько двох синів — 26-річного Максима від першого шлюбу та 10-річного Дмитра від другої жінки. Він прагнув допомагати людям. Регулярно був донором крові.

“Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, брат в перші дні пішов до військкомату. Хотів стати на захист країни, своїх рідних, дітей. Його записали в резерв, викликали вже у січні 2023 року. Відтоді Саша пішов служити. У нього завжди все було добре. Принаймні саме так говорив, як напевне говорять усі, щоб не нервувати рідних…” – продовжує Олег.

52-річний солдат Олександр Данилюк загинув 5 березня 2024 року в результаті артилерійського обстрілу на Донецькому напрямку.… Детальніше